брудні туфлі.

вікові рамки розмито виділені у тексті, тому особисто ви можете уявити будь-який середній вік і відповідні до нього образи.

фріда заправляє за вуха смолисті пасма та розправляє долонями складки на сукні. вона не часто бентежиться, тому навіть на єдиному випускному вечері у житті сидить спокійно і акуратно обдумує свою подальшу поведінку.

– відпочинь, – урі всміхається племінниці найріднішою в уявленні посмішкою, яка тільки знайшлася у підсвідомості.

наче в її дитинстві, коли вони разом писали меланхолійні поезії, сидячи у розквітлому саду. у домі метушилися інші члени родини: род знову влаштовував скандал дружині під голосний плач найменших – вже відтоді надто повсякденне дійство. мале дівча все продовжувало вдивлятися в свої бліді коліна, озвучуючи всеможливі рими до рядків про червонїї очі макових пелюсток. макові пелюстки в її світогляді були не червоними, були темно-рожевими, а червоніли лише від сорому за людські проступки, за їх неласкаві слова і безчесні вчинки. за їх гучні сварки і невміння зрозуміти думи інших. вона розчесувала своє волосся тонкими дитячими пальцями і дивилася на зів’ялі сезонні троянди, які цвіли яскравими бутонами лише декілька днів тому, які вона допомагала садити дядьку ще восени. думала про свої улюблені маки, про метафори і паралелі, які можна провести у майбутніх рядках вірша і про безтактичних людей. надто доросла дитина.

було в радість заприятелювати з дівчинкою, що нагадували про самого себе у вчорашньому юнацтві.

– я тебе почекаю тут.

– простіть, що попросила разом сходити. тут зовсім немає чим себе зайняти, а вечір лише розпочався. – фріда суворо зводить брови та складає руки на грудях. потім розслабляє лице – намагається не сердитися на передчуття нудних годин і п’яних однолітків, схиляє голову у бік. блакить очей блищить провиною, вдячністю та шаною, коли вона щось пригадує. – я пам’ятаю, як ви розповідали мені про свій випускний! така романтика, дядьку, наче в казках.

настрій підіймається від найприємніших давніх спогадів й вони тихо сміються. рука урі накриває тендітно складені долоні фріди, кутає своїм теплом в мовчазному рідному прощанні. посмішка дівчини стає сміливішою, плечі розправляються морськими хвилями.

вона цокає каблучком, розвертаючись до групи своїх шкільних знайомих, які жестами кличуть приєднатися до їх емоційної розмови. такі звичайні для своїх літ підлітки, що стукають повними келихами в темп повільному ритму пісень з іноземним перекладом та підспівують, абсолютно не знаючи ні мови, ні слів, ні сенсу, гоготять з жартів – їм наврядчи розповіси про свою цінну душу істинної поетеси. сьогодні вони є найдоречнішою компанією, тому відпускати можна без тягаря за її долю на серці.

фіалки на сукні дівчини розквітають у повітрі, а біла мереживна накидка, підхоплена вітром, привертає увагу інших у тіні прожекторів. фріда витончено підіймає поділ сукні і гордою постаттю крокує до вже колишніх однокласників. зі сторінок давніх легенд сходить до них лісна нявка у сучасному одязі і з сережками-кільцями. її приймають до компанії любо, по-дружньому стукаючи по оголених вирізом лопаткам.

– відпочинь! – до вух долітає її ніжна подяка з майже відчутними ямочками на щоках у голосі.

урі сидить за столиком разом з батьками інших дітей. вони уникають дивитися на тихого загадкового незнайомця, бо знати нічого про нього не знають. про щось між собою щебечуть, наче ранкові пташки, розглядають кожну фігуру в натовпі, що заходить до великої зали, очима вичеплюють щось значне для себе в чужому вбранні та починають пліткувати. обговорюють поведінку, манери, запрошують одне одного до танцю, згадуючи минуле своїх особистих святкових вечірок. дозволяють собі відпочити від буденних тривог та думок про зміну на роботі з ранньої зірки. намагаються слідкувати за своїми дітьми, та не заважати сьогоднішнім випускникам. нічим не відрізняються від них же, лиш менш емоційні і з мало помітними морщинками у носа. це до кумедного безглуздо і так само живо та щиро. важко прибрати посмішки, спостерігаючи за напусклою радістю інших.

урі прикриває вуста трохи тремтячими від хвилювань пальцями і закриває очі, всміхаючись ширше. чудова, чудова щаслива подія.

важко не згадувати разом з іншими присутніми часи, коли й ти сам теж танцював. надто жваво для своєї звичної поведінки, що всі дивувалися таким змінам. навіть вже забувши під яку саме пісню, та вона була про кохання, простоту та незалежність від чужих думок. коли сонце спало до світанку. коли був щасливим, неймовірно безтурботним, коханим та цілованим обкусаними губами. коли збивався з ритму, кружляв вслід своїй посмішці та наступав на п’яти своєму хлопцеві, мастив його лаковані туфлі підошвами, встаючи не на ту ногу, роблячи невірний крок.

він згадує. дивно пам’ятати себе таким відкритим та істинно чуттєвим перед кимось. мозолисті пальці, що замертво вцепилися в рельєф талії, та так акуратно, щоб не розбити крихкий кришталь. свої руки, що обіймали сильну шию і заривалися у рідке волосся на потилиці.

– леві, що я тут забув?

– а я? – стусан врізається в темну голову племінника.

потираючи постраждале місце, хлопець дістає з карману цигарку, спеціально святкову – з найдорожчої пачки товстих, крадених у кенні, і закриває її долонею, як безцінний скарб, від докучливого протяжного вітру, клацаючи старою запальничкою. палець сковзить по металу, розписаному маркерами на набридлих уроках, все не дає запалити. клац-клац. та у кутку зали все ж спалахує непрошений іншими гостями вогник і приваблює до себе погляди сварливих допитливих тіточок. аккерман затягується вперше у житті, уважно слідкуючи як ті жіночки крутять пальцем у скроні і відвертаються, щоб обговорити таку безмежну наглість молодого покоління.

– хлопче, не сором свого старого.

цигарка відривається від вуст непомітним махлюванням пальців, ніби вона взагалі помарилася та тих чудесних секунд, що вона торкалася тонких губ фільтром, ніколи й не існувало. підла крадіжка з-під носу зі спини, допоки його легені нищівно заповнює тягучий тяжкий дим, роз’їдаючи їх зсередини, мов розсмокчуючи медового карамельного півня на паличці. леві закашлюється під пильний насмішливий погляд. він гнеться вполовину і грубо відкашлює в останнє, на щастя, без крові, яку наче відчував роздертим бухиканням горлом. тіточки знов квапливо обертаються і переможно всміхаються, дозволяють тепер собі забути про цього бунтівника.

курити такі витончені речі, твори мистецтва в залежності паління, треба вміти. тож кенні його вчить – пригублює цигарку, тримає поміж рядами кривих зубів, ніби скалиться злим вираженням обличчя. жадібно дихає цією всесвітньою смертельно шкідливою отрутою, вбивчою, відчуваючи кінчиком язика присмак найсвіжішого та найчистішого повітря. курить смаковито та лакомо, що розгулюється до того неабиякий апетит.

– га, кенні! – леві видимо сердиться та гнівається. щоб заспокоїтися дістає з грудневого карману платок, розкладає його та складає точно рівнесенько декілька разів, кладе назад. на ньому невідомі візерунки, вишиті маминою холодною рукою і та тканина назавжди безмежно тепла.

вони дивляться одне одному в вічі настільки довго та з таким тактильно відчуваємим викликом, що кенні встигає допалитити і нахабно кидає недопалку прямо на підлогу, наступаючи підошвою на незгасний вогник. давить його жагу до життя, до світіння, наче діти давлять від нудьги метеликів літом. чи наче недосвідчені молоді коханці вбивають підшлункових метеликів одне одного через дурні обставини. кенні ще б від цигарок не відмовився, та то справді негарно – курити у приміщенні, ще й на святковому вечері для тієї малечі.

леві безмовно відходить до сторони, шукаючи когось поглядом і махає долонею дядьку, мовби мовляв, що хай тут не засиджується і сходить оглянеться. квапиться до невеликої компанії, де на нього зразу ж кидається з обіймами юначка в товстенних окулярах. оце він точно не пропаде. чоловік кидає погляд на місце, виділене під танці: там ліниво танцюють витончені рухи з різної бальної класики, не знаючи ні однієї назви з тих, та все під набридливу поп-музику. в голові кожного тут звучать свої пісні і від такого хочеться грязно сміятися, щиро радіючи. приєднатися теж хочеться, та немає ж з ким.

на своєму випускному він думав подібно, що потанцював би, та ні з ким. зовсім потім не очікував, що завдяки танцям запам’ятає той день назавжди, як щось справді світле у своєму житті. найсвітліше. не очікував, не мав наразі мріяти тонути в легких, невагомих обіймах, у відповідь обіймаючи міцно й з відчайдушною жагою. не очікував бути оп’яненим шампанським та досконалим коханням, підхоплювати однокласника за худу талію, підкидати та кружляти у піруетах. сміятися до сліз і багато цілувати, цілуватися, виціловувати та обціловувати.

вони стрічаються поглядами, коли кенні підходить до столу випити.

доля лагідна, ласкава у своїх щирих намірах злодійка, яка була певна, яка знала, що вони залишилися завжди і назавжди закоханими, та недокоханими один одним. нічого надто романтичного, але знайти заміну цьому відчуттю, цій людині не було можливостей та часу. не було бажання позбуватися останніх сердечних нагадувань про свою молодість. у них тепер ніц не вийде – надто старі для кохання, для чого завгодно, окрім ходіння на випускні вечори чужих дітей, згадуючи таке близьке в ці дні минуле. надто молоді для того, щоб вирішити остаточно та відмовитися від всього.

урі слідує звичкам племінниці і заправляє пасмо за вухо, збентежено опустивши погляд. воно неслухняно вибивається з купи і все рівно спадає на обличчя. закриває собою чіткі, виразні темні вилиці. чоловік всміхається своєму коханому спокійно, розганяючи будь-які його сумісні тривоги та бентежжя, зазирає до темного погляду трохи з-під лоба, та любо, мило, кохано. в голові не вкладається ця зустріч, її абсурдність, її символічна краса, красива символічність, що ті думки виром через кровообіг течуть до живого серця і змушують мимоволі зупинятися, мимоволі набирати найшвидший у поняттях темп. віддаються слабким та тяжким болем у грудях. існування у всесвіті відчувається тяжкістю по тілу, ніби й занадто, а вени пробиваються через тонку шкіру, темнішають та синіють, обпалені кольоровим блимаючим світлом.

кенні, заворожений та зачарований знайомими рисами кенні, робить теж саме – проводить долонею по зібраному до шиї волоссю, наче у відображенні його очей-дзеркал. по-дурному кліпає, розглядаючи таке знайоме у спогадах лице. урі мало чим змінився зі шкільних літ. чи трохи втомився за всі роки, чи просто до погляду відразу впадають його посивівші прядки, але то все, що можна помітити від тіні віку, завчасно не потонувши в зорі. глибокому та чуттєвому. який не сховаєш у підлозі, який не покриє пліснява часу розлуки, який оголює твою душу й тіло перед найвищими силами, будь ти атеїст – перед урі рейссом і змушує цього істинно хотіти у всіх прямих сенсах, у безлічі непрямих підсенсах.

кенні немислимо личить його шовковий піджак з кумедними нашивками на стертих часом плечах і залаковані чорні туфлі. йому не личить щетина, вона робить його лице більш грубим та суворим, вона обов’язково повинна колотися та дерти шкіру у цілунках та пестощах, і не личить шокований вигляд заціпеніння. не личить тютюновий присмак у куточках губ і смак алкоголю у диханні, хоча вони невід’ємні у його амплуа. не личать сумніви, що плескаються на дні зацвілих очей. йому личить любов, йому личать дотики.

навколо продовжують існувати люди: підлітки й дорослі, подовжує кричати музика і пахнути нудьгою одних в змішанні з веселощами інших. а вони завмирають у поглядах, звернених одне до одного. нерухомі скульптури у історичній композиції заснованій на романтичних легендах про однолюбство та трагічний кінець.

урі робить перших два кроки назустріч – неширокі, обережні та неквапливі два кроки, перевіряє наскільки міцний паркет під ногами. аби яка дивакувата пташка, складає долоні, притискаючи до грудей розслаблені кісточки у потішному жесті. кенні робить вперед один широкий крок, та невпевнений, щоб лише за нього скоротити всю пристойну відстань між ними. впритул до чоловіка аккерман опускає лице і глибоко вдихає домашній, затишний його запах. той не спішить підіймати очей, дивиться кудись йому в груди. наче майже торкається, та у повітрі, зовсім близько до гарячої плоті прихованої за багатошаровим одягом, водить пальцем, щось малює, щось м’яко виписує гарними різьбленими завитками. сам собі на гадці шепоче-вуркоче якісь поговірки, чи то воно на фоні шуму здається, що його дихання проїдає жаром тканину і любує своїми дотиками шкіру. кенні страшиться його турбувати. такого загадкового та люблячого. тож лише замилований його ласкою спостерігає та інший раз помовкує, поки не зрозуміє для себе власне значення цих дій у баченні урі.

рейсс підіймає обличчя і всміхається нелукаво. в очах починають сльозами збиратися відверті зізнання. вони линуть один до одного, міцно вжимаються у обійми, та так легко, наче лише літають у своїх у мріях і чуттєвих маревах. урі тягне руки до шиї, підіймаючись навшпиньках, щоб дотягнутися, і знесилено повисає. знайомі пози, знайомі відчуття і такий безмежний рідкий спокій, що змушені в унісон ковтати разом зі слюною. його плечі тремтять від мелодійних шепочучих смішків. кенні невагомо відриває його від землі, вцепившись в спину у дерзовенному намірі бути ближче. короткі нігті стягують тканину сорочки у клубки і він ткнеться носом в згиб його блідої шиї. також відверто сміється, голосніше.

кордони між минулим та теперішнім в уяві стираються. тепер вони доживають тей яскравий день, а не переживають його наново в сьогоденні.

кенні кокетно всміхається, коли зачуває перші рядки розміреної джазової мелодії. він, ніби поверхній герой якого старого кіна, виставляє вперед зігнутий лікоть і невдало підмигує. урі заливається ласкавим посміхом, махнувши рукою, та від пропозиції не відмовляється й навіть офіційно кланяється, сховавши долоні за спиною, як справжній принц, що слідує строгому етикету, з серйозним почервонілим обличчям. привидами в очах інших, що делікатно не звертають увагу, п’ючи вже свій десятий келих, не руйнують їх інтимну ідилію, вони обминають широкий стіл, тиснувши плечі поближче.

пісня страх яка популярна і чоловіки знають текст напам’ять. саксофон зачинає ніжний вступ, поки під динаміки підходить все більше старших людей, дзвінко ляпаючи язиками.

– навчився танцювати, пташко? – він скреготить щелепою.

долоні плавно перетікають до чужої талії. під офісною сорочкою можна намацати гострі виступаючі ребра і тоді майже чітко відчути в животі приємне вуркотіння голоду. кенні водить великими пальцями по контуру сухореброї фігури, надавлюючи фалангами до пожовтілих синяків на ніжній шкірі. чеше так свої засохлі мозолі та шрами, бо ж ті так раптово починають докучати свербінням.

— вже забув, якщо й так.

здається, шум навколо давить їх зсередини. у гарному сенсі. він поглинає до своєї безмежно знайомої та рідної атмосфери щебетання голосами. шумлять розповіді про свої шкільні часи, зізнання у колишніх симпатіях та зітхання про швидкотечність життів вже подорослішавших дітей. але то просто не взмозі собою перекрити, перекричати голосний стукіт двох потемнілих сердець. він заповнює простір та відбивається музичним слухом в барабанних перетинках. вони б закружляли у танці саме під цей звук.

тож все замовкає. саксофон підступно зачинає мовчання панства, а потім стає в раз гучнішим, пікантно заводячи танець з ніжним голосом співачки та басистим другом-роялем. їх малий всесвіт оживає, різво вимальовуючи п’ятами перший нерівний квадрат. хвилі спідниць пані неспішно слідують за їх точеними рухами, а зібране волосся заспокійливо гойдається в різні сторони. чоловіки здаються дотепними та дурнющимм на їх фоні, але все впевнено стукотять по паркету туфлями, дивлячись під ноги, щоб раптом не прокрокувати невірну послідовність. більше ніхто не шепоче іншим ані слова, не відволікаючись від мотиву, ступаючи по своїх затишних квадратиках. хто не приєднується, той в захопленні спостерігає за такими дивними сьогодні батьками та родичами.

фріда ховається з поля зору вуйка у темному куточку і мерехтить довгими віями, вразливо притуливши долоні до серця. така дівчина слабка перед чиїмось коханням, що мрійливо милується, згадуючи всі його захопленні розповіді про цей танець у минулому часі.

урі маневрує в сторону, любенько тягнучи кенні за собою. секундний випад завмирає у пам’яті. вони переносять вагу на іншу ногу одночасно, потім відступають до заду, знову в бік. прохолодний вітерець створюється їх ненавмисно надто повільними рухами та обласкує обличчя, проганяючи по тілу табуни мурашок. наче рухаючись за мовчазними вказівками, що вичитуються в закоханих посмішках, вони танцюють одним тілом у дві постаті. повторюють, але наче йдуть щось нове.

кенні трохи відступає, небувало ввічливо підіймаючи руку над головою. задля зручності відпускає зціпленні пальці, та урі ефірно торкається теплих подушечок своїми в небажанні переривати такий заповітний контакт. між їх пальцями створюється невідчутний електричний заряд, що освітлює в темноті гарні обличчя і звернені одне до одного інтимні погляди. урі цаплею підіймає лише одну ногу і робить легкий оберт навколо осі, наче зависає у повітрі на долі секунд. пасма плутаються і знову неохайно спадають до лиця, але тей особливо чистий голосний сміх то вдосталь компенсує. чарує своїм затишком, змушуючи вдивлятися в кожну улюблену рису образу навпроти. у всміхнені очі-зморшки, у трояндові щоки та широку заразну усмішку. чоловік кружляє навколо ще декілька разів, майже падає останнього, втративши рівновагу, і все так само усміхнений.

у скроні мажеться мокрий цілунок вологих товстих губ. він чуйний та необережний. мажеться, бо губи сковзають по шкірі, залишають змоклу доріжку до лоба. кенні вкладає в нього всю свою невиказану ніжність та захоплення до неймовірної, занадто неможливої людини. щоб не зупинятися вести рівні квадратики, він лише схиляє голову, залишаючи цей цілунок, ніби кіт. сірий кіт, що тягнеться пухнастою шиєю, щоб сховати мордочку від світла у вигнутій лапці. не стримується і тягнеться ще. ще до скроні, до вилиць, до лоба, до точеного підборіддя. вже не цілує, а губами вхоплює шкіру, мне її і веде так ласкаво по рельєфам й впадинам. чує схвалюючий дії всміхнений стогін і дотепно соромиться з почервонілими вухами.

мелодія підходить до кінцю, підпливає плавно та трохи сумно, не бажаючи завершувати чуттєві танці інших. у залі знов починають гомоніти голоси і сміятися наповнені любов’ю груди. губляться у приміщенні погляди, не знайшовши собі гідного прихистку, розсіюється пильна уява, більше не слідкує за атмосферою. вони затанцювали ідеально, не хибили.

– то ти навчився танцювати, – якось зніяковіло чується голос аккермана, огортаючи серце.

– тобі здалося.

– нічого подібного. ти навіть мені туфлі не замарав, як минулого разу.

урі з сумнівом оглядає чоловіка з ніг до голови знизу вверх, а потім зі всією щирістю тиснеться до нього ближче, наступаючи йому на носки. безжалісно, ще й з невинним занепокоєнням на обличчі. невагомо обіймає, опираючись головою на широку грудну клітину. кенні низько сміється, але у відповідь теж обнімає, допоки не почнеться нова пісня.

блискучі туфлі брудняться під його вагою, але чи воно важливе, коли з динаміків знову звучить вступ саксофону, тільки вже на інший маневр?