Астаріон вперше пробує кров розумної істоти

Коли Астаріон вперше пробує кров розумної істоти, у нього зносить дах. Ні, не так. Перед його поглядом відкривається світ, сповнений життя. Світ, за який не шкода вмерти. Нестерпно яскравий, невимовно прекрасний. Місяць гладить тонкими променями шкіру — його дотики, наче поцілунки; вітер овіває розпалене тіло прохолодою; земля пульсує під підошвами, а світлячки у високій траві виглядають як… як чари. Магія. Адже не буває насправді такої краси. На мить все здається неважливим. Начхати на личинку, начхати на Абсолют, ким би він не був. Начхати.

Кров на смак як усе найприємніше з минулого життя. Астаріон не може підібрати метафори – він не пам’ятає. Виноград був солодким, інжир і хурма – в’язкими, яблука приємно хрумтіли, грушевий сік стікав по пальцях і підборідді. М’ясо мало насичений, глибокий смак, але, здається, він не любив м’ясо. Зараз вся їжа — немов попіл: язик відчуває текстуру, але не смак. Тому Астаріон вирішує, що ця кров — вода з чарівного джерела, чисте зоряне світло, сонячні іскри на кінчику язика. Вона дарує насолоду, але не насичення, і вампір схиляється, щоб відпити ще.

 — Досить, чуєш мене? Астаріон!

Ні.

Ні-ні-ні.

У господаря такої чудової крові не може бути такий огидний голос. І що це за «вистачить»? Хіба може він зупинитися, коли життя щойно впало у його долоні і заповзло кудись під серце? Тепле, справжнє, після сотень років прозябання у пеклі. Ні. Але чиїсь руки стискають його зап’ястя – сильно, до болю, гострі кігті роздирають шкіру, і запах власної крові заглушає всі інші. Астаріон тре очі, до болю стискає зуби — і марення зникає. Вампір відстрибує від Тава — зовсім не витончено, трясе головою, поспішно стирає краплі крові з обличчя. Астаріон каже: «Дякую», каже ще багато, глузує і сипле жорстокими жартами, а потім йде в ліс.

Він сильний. Швидкий. Живий. Такий, диявол забирай, живий, що зуби зводить, а серце заходиться в грудях — ось-ось вистрибне. Здається, весь світ відчуває його могутність і падає на коліна: гори гуркочуть камінням вдалині, дерева ніби стають нижчими, а небо, хмари, зірки і жовта скибочка місяця — все таке близьке, тільки руку простягни — осяде крихітними порошинками на кінчики пальців. А повітря! Астаріон хапає його губами, дихає і не може надихатись; підставляє обличчя — нехай вітер гладить шкіру, нехай куйовдить волосся, свистить у вухах.

Він йде далеко. Ця таємниця — лише його. Емоції, для яких немає місця — дурні, дурні сльози, вони течуть по щоках, і з кожною сльозою стає легше. Астаріону нарешті здається, що він вільний, хай це не так. Він може ходити під сонцем, може пити кров — не тільки щурячу, може… Та все, що завгодно! Сміх народжується там, де і сльози — глибоко всередині, під крижаною шкаралупою; він протискується крізь крихітні тріщини, лоскоче горло. Це не злісний сміх, не сміх від розпачу або гіркого глузування. Ні. Астаріон щасливий. Всього на мить — таку нестерпно коротку, але все ж. І сміх, і сльози його щасливі.

Але крові замало. Астаріон ловить лисицю і випиває її насухо — гіркий хвойний смак, ніби наковтався затхлої води в лісовій гущавині. Після — куниця: смак землі та горіхів, майже невідчутний, із протухлим післясмаком. Вампір відчуває, що напився, перенасичився, але це ніби гризти цвілий хліб після королівського бенкету. Він все ще голодний.

Вампір повертається до табору під ранок і клянеться собі не чіпати Тава: він непоганий ватажок — зібрав їх усіх до купи, вирішує конфлікти, та й вампірську сутність Астаріона прийняв спокійно. Але Тав підходить сам, із тисячею запитань. Дивно, але йому правда не начхати. Астаріону таке не подобається: чуже співчуття і увага — немов тонкі змії, що звиваються у венах, немов свербіння під шкірою, яке неможливо вгамувати. Огидно. Але Астаріон говорить і говорить, поки проклятий тіфлінг не забирається геть.

А потім вони допомагають перебити гоблінів біля друїдського гаю.

— Ти можеш пити кров наших ворогів… Якщо це зробить тебе сильнішим, звичайно, — каже Тав. Шедоухарт обурена до кінчиків своїх гострих вух, Гейл, як завжди, нічому не дивується. Астаріону не потрібно повторювати двічі. Він кидається на гобліна і розриває йому горлянку. Кров стікає по губах і підборідді, забруднює одяг… Кров ковзає по язику, нижче, в стравохід, осідає в шлунку крихітною пожежею. Астаріон робить ковток, другий, третій — і відкидає ослаблене тіло геть. Це добре, але замало. Наче п’єш розбавлене вино — кисле, з річкової води та винограду найгірших сортів. Але повітря пахне й іншою кров’ю — густою, солодкою, надзвичайно смачною.

Астаріон тягне носом важке повітря, йде слідом за запахом, доки не втикається Таву в плече. Проклятий тіфлінг високий і твердий, як скеля. А ще він нестерпно гордий собою. Дивиться на Астаріона зверху вниз, і мерзенна усмішка розпливається по його темному гладкому обличчю. Та, диявол роздери, у Тава хіба що роги не сяють від самовдоволення!

 — Смачно було? — питає тіфлінг і стирає кінчиком нігтя краплю крові зі щоки Астаріона. Вампір злісно клацає зубами і йде геть.

Тав, звичайно ж, вихваляється, але зачепили його сильно. Він лежить у друїдському лазареті і чекає, поки прийде його черга, а кров тим часом просочує пов’язки на лівому плечі: стріла пройшла мимохіть і нічого важливого не зачепила, але рвана рана виглядає відверто погано. Хтось каже, що залишиться шрам, Астаріон же чує носом — якщо не допомогти швидко, почнеться зараження.

— Стріла, здається, отруєна була, — каже він цілительці і виходить із лазарета. Кров пахне дуже добре, навіть якщо вона з гнилизною. А кров Тава пахне так, ніби… Ні, Астаріон відмовляється думати про це, а мріяти — поготів.

*

Наступного дня Тав ранить палець ножем. Ранка дріб’язкова, але крові багато. Вона стікає на траву і вбирається в землю, забруднює запрану носову хустку. Астаріон видає щось жорстоке — він злий, бо Тав погодився допомогти друїдам і тіфлінгам. Начебто своїх проблем мало! Ельф йде далеко вперед — на розвідку, як він це називає, але насправді подалі від запаху крові. Солодкуватий і насичений, він лоскоче ніздрі, змушує ікла свербіти, а думки — плутатися. Це погано. Жахливо. Астаріон обіцяв Таву, що буде краще битися, але все, про що він може думати, це оксамитова шкіра, яку так приємно обхопити губами, а потім встромити ікла в м’яку плоть.

Увечері, коли вони влаштовують привал біля річки, Тав йде нарвати рогозу для розпалювання, а повертається з новим порізом. Річка нервує Астаріона: вода, що обпалює не гірше полум’я, її неприємний дзюркотливий звук, а ще комашня — огидне місце. Запах крові Тава, що забивається у ніздрі, тримає вампіра на межі нервового зриву. Тіфлінг не поспішає перев’язувати рану чи просити допомоги у Шедоухарт. Жриця, звичайно ж, відмовить — зараз би витрачати молитви на такі дрібниці! Але й Тав не шукає вирішення проблеми. Наче це й не проблема — тільки кров, знай собі, капає в багаття і димиться.

Наступного дня, коли Тав випадково ранить хвіст об камінь, Астаріон починає щось підозрювати. Він запаху крові в нього крутиться голова, а пальці на тятиві стріли дрібно тремтять. Ні, це нікуди не годиться!

— Усі тіфлінги такі незграбні, чи ти особливий? — не витримує Астаріон. Тав тільки знизує плечима і плескає довгими віями — сама невинність.

 — Тебе бентежить моя незграбність чи кров? Так я можу поділитися, — тіфлінг лагідно посміхається і знижує голос до вкрадливого шепоту. — І тим, і іншим.

Астаріон навіть не спотикається, не давиться слиною чи повітрям, не видає щось уїдливе. Він — зразок спокою та байдужості, сама люб’язність в ідеальній тілесній оболонці.

 — Дякую, але я сьогодні вже пообідав. Білкою.

Тав теж не виглядає засмученим. Він лукаво посміхається — зовсім як Астаріон, сяє гострими іклами — теж зовсім як вампір, і нашвидкуруч бинтує ранку старою чистою ганчіркою.

Але за кілька годин він перечіпляється через нехитру пастку біля дороги і прокушує губу до крові. Губи у тіфлінга великі і повні, крові в них багато, та й гострими зубами він постійно зачіпає краї ранки. Вітер розносить по окрузі запах, від якого Астаріону хочеться вити: гаряча шкіра, піт, кров та нагріта сонцем сталь. А ще у тіфлінга пахнуть роги. Не те щоб Астаріон нюхав, поки Тав спав, але запах безперечно є: так пахнуть прохолодні камені на березі річки, а ще — висушена трава і стара деревина після дощу. Вампір не може вирішити, подобається йому цей запах чи ні, але коли він змішується кров’ю…

У таборі гоблінів Тав випадково дряпає нігтем зап’ястя. Коли вони пробираються таємним проходом, йому на голову падає невеликий камінь. Це випадковість, але Астаріон уже ні в чому не впевнений. А після Тав дозволяє Абдираку відхлестати себе батогом. Мовчить, зціпивши зуби, і дивиться на Астаріона так, що у вампіра прокидається не лише спрага крові. Йому хочеться бути на місці ката. Наносити удар за ударом, а потім злизувати кров, тільки нехай Тав не мовчить, а стогне, благає припинити. Або продовжити.

Далі все відбувається швидко та нудно. Розмови з Кишкою, Разгліном та Мінтарою, порятунок друїда Халсіна, вбивство Мінтари, Разгліна та Кишки… У Тава цікава кров, але рішення його нестерпно нудні. Астаріону хочеться розповісти Таву про це особисто, виплюнути прямо в обличчя.

Він знаходить ватажка в якійсь темній кімнатці – той намагається відкрити скриню іржавою відмичкою. Декілька зламаних відмичок, пара недоречних жартів, марні гоблінські луки і корисні зілля лікування в скрині, і ось вони стоять один навпроти одного, перемазані гоблінською кров’ю. Дивляться. Дихають важко і рвано, серця б’ються врізнобій – швидко-швидко.

– У тебе поріз. На щоці, — шепоче Астаріон, і очі Тава спалахують у напівтемряві аметистами. Це красиво — фіолетові вуглики серед вугільної пітьми.

– Дрібниці, – так само пошепки відповідає тіфлінг і робить короткий крок назустріч. Він знає, чого хоче Астаріон. Це знання наділяє Тава владою, якою тільки дурень не скористається. Тіфлінг підходить ще ближче і схиляє голову. Він пахне адреналіном і потом, сталлю та озоном, а ще – кров’ю. Його гаряче сухе дихання обпалює лоб і щоку, щойно торкається зліпленого волосся Астаріона.

Ельф знає: він може стриматись. Зробити крок назад, задовольнятися малим, але навіщо? Хто знає, скільки ще триватиме це все — сонце, яке не спалює вщент, Казадор, який йому більше не указ. Астаріон присувається впритул і тягнеться губами до порізу – той чистий, рівний і напрочуд свіжий, ніби його зробили кілька хвилин тому: кров тільки встигла набрякнути, кілька крапель сповзли по щоці вниз. Схоже на поріз ножем чи кинджалом, але як низькорослі гобліни могли завдати рани так високо? Астаріон думає про це секунду – не більше, а потім ще одна крапля крові викочується з порізу – насичений червоний на густому ліловому виглядає чудово. Вампір майже торкається цієї гарячої, солодкої краплі, але в останній момент Тав сіпається, і замість рівних набряклих від крові країв рани його зустрічають гарячі губи – сухі, шорсткі. Ці губи цілують його та відсторонюються. Ці губи шепочуть нестерпно гаряче: «Важко було стриматися» і кривляться в задоволеній усмішці.

Астаріон хоче злитися. Він навіть злиться трохи – десь глибоко всередині, під шаром льоду, де захований його найбільший страх – насильства та підпорядкування. Його цілували без дозволу, брали без дозволу. Не питали, чого хоче він і як. На мить старий біль пересилює спрагу крові.

Напевно, в його очах відбивається щось вразливе, нестерпно жалюгідне, раз Тав спалахує, мов свічка, починає шепотіти:

— Вибач, я… Це було зайвим.

— Зайве – це мозок у твоїй голові. Ти ним і так не користуєшся, дорогенький, — шкіриться Астаріон і йде. Тільки жалю йому не вистачало!

*

На вечірці тифлінгів Тав поводиться тихо. Зовсім не нахабно. Він підходить до кожного: до одних — із усмішками та випивкою, до інших — зі словами співчуття. Астаріон спостерігає за ним здалеку — все одно нічого робити. Йому не подобаються тіфлінги, але подобається музика і шум голосів – нагадують про дім. Подобається зоряна ніч і м’яка нічна прохолода, навіть плескіт води здається не таким дратівливим.

Коли Тав підходить до Астаріона, вони говорять про різні дрібниці; всі їхні незначні рани затяглися завдяки молитвам жерців та лікуванню друїдів. Тав зовсім не пахне кров’ю. Трохи вином, ще трохи – шавлією і мильним коренем, тому Астаріон дозволяє собі розслабитися. Скаржитися на нудьгу та мошкару, хвалити Тава, бо він попросив у тіфлінгів гроші, лаяти, бо попросив мало.

— І вино тут — справжні помиї, але вибирати не доводиться, — завершує свою презирливу тираду вампір. Він сподівається, що Тав занудьгує і піде до того, як ляпне якусь дурість. Але натомість тіфлінг закочує рукав і простягає руку.

— Ти завжди можеш вибрати, — каже він стомлено. Наче ця бравада з ранами його добряче виснажила. – Я нічого не чекаю від тебе, це добровільний жест.

Астаріону хочеться запитати: «Скільки разів ти ранив себе за ці дні? Десять, двадцять? Дурний, дурний тіфлінг». Але він нічого не каже, тільки бере Тава за руку і відводить подалі від святкування. Зараз його цікавить тільки кров, але згодом — хто знає… Все ж таки, до нього ще ніколи так красиво не залицялись.