Прохання до Бога

Я так люблю кохати тебе.

Не можна мовчати занадто гучно, тиша – давить. Не можна дивитися так, неначе ти ніколи не зможеш ощасливити. Не можна вважати себе примарою, бо не помітити тебе неможливо. Тут, зараз, у момент двоє: лукаві і боязливі. Заходи сонця зустрічати так рідно, без слів і аж до сп’янілих поцілунків. Із присмаком яблука, кавуна та вишні. Смаків так безліч, а моє кохання із присмаком слабкого алкоголю, що ти лишив на моїх вустах в перший раз.

І зустріч ця вперше малась відбутися геть не в момент, коли на небі сонце полишало червоні квітки, які розповідають про казки, що не зрозуміє ніхто. Не тоді, коли хотілось побути наодинці, вслухаючись в щасливий щебет пташок. Не тоді, коли на колінах так багато синців. Не тоді, бо прохав Бога не дарувати щастя. Щастя заслуговує будь-хто і так егоїстично казати про те, щоб тобі не дозволили відчути його, бо для когось ти теж є ним.

Бомгю пам’ятає кожен момент. Кожну секунду записану на імпровізовану камеру, що має здібність самостійно видаляти щось – пам’ять. Так багато моментів стерто назавжди, бо у житті з’являється хтось важливий. Той, чиїми діями пам’ять хочеться заповнити повністю. Але чому навіть такі спогади зникають? Техьон став тим, хто наважився копирсатися у мозку Чхве нахабно займаючи все місце, змінюючи картинку життя, граючися із спогадами та тверезим поглядом на життя. Кан Техьон мовчки відібрав дар мислити чисто, а Бомгю і не проти.

    Його картинки в голові в червоному світлі.

Потираючи руки, хлопець опускається на теплий асфальт обабіч дороги, ледве притримуючи велосипед. Він важкий, але Чхве потрібно натягнути ланцюг, що любить злітати невчасно. Краще б було його десь обперти, але навколо – нічого. Дорога та поля. Дорога та сонце. Воно насміхається? Пальцями підбираючи залізку Бомгю намагається помістити її на місце. Лаючись, коли через декілька метрів вона знову спадає він знову опускається на рівень цієї бридотної речі. Робити з нею нічого не хочеться, викинути б цей велосипед та забути про нього, але ж ні – бабуся насварить, бо занадто дорогоцінна річ для неї.

Хтось снує поруч, звук гальм і легкий маневр, щоб опинитися ближче до Гю. Закусує губу, видихаючи. Настрій і так зіпсований, не хочеться ще спілкуватися з кимось і пояснювати чому він стовбичить з цим клятим велосипедом. Але його нічого не питають: ставлять свій засіб пересування на ніжку, присідають поруч і акуратно надівають ланцюг. Бомгю все ще не дивиться на обличчя незнайомця, лише на руки, які всі в маленьких подряпинах. Інкогніто перевіряє, чи крутяться педалі і встає.

– Д-дякую… – тихо каже Гю, піднімаючись так само.
– Не варто, – всміхається невідомий.

Це була перша зустріч про яку Чхве не прохав Бога.

*

Чхве Бомгю любить яблука. Багато яблук. Його родина надає перевагу грушам. Кожного літа замість хлопця з’являється крадій. Кожного літа Гю отримує геть аж по перше вересня. Деякі сусіди миряться з тим, що по їхнім деревам лазить юнак, навіть пропонують просто заглядати до хатинок і просити ласощі, але хлопчині подобається красти їх. Весело, але іноді боляче.

Цього разу вечоріло. Гілля неприємно впивається у тіло, лишає нові подряпини, а комари все натішитися не можуть, коли жертву знайшли. Обережно простягаючи руку до червоного фрукту, парубок зриває його і вагу переносить на спину, щоб долонею змахнути пил і зробити перший укус. Але слизьке взуття підводить і нога їде до низу, зачепитися все одно нема де. Яблуко підлітає геть аж до комарів, а сам Бомгю опиняється на землі. На землі чужого сектору, біля чужої яблуні. Із характерним звуком бажане червоне опиняється поруч розбите вщент. Іронічно: буваючи на висоті так легко розбитися.

Одяг брудний, парубчина хмикає і підіймається. Сьогодні буде без яблук.

– Тримай.

Точно знайомий. Це той інкогніто, що допоміг із велосипедом.

Гю кліпає і дивиться на простягнуту дерев’яну корзинку із яблуками, що ледве прикриті якимось рушником.

– Дякую, але не варто, – ніяковіє. – Тим паче, що я ж тут крадій.
– А, нічого страшного.

Посмішка на чужому обличчі зовсім не лякає, навпаки – змушує ніяковіти сильніше та поглядом гуляти. Гуляти по незнайомим темних очах, сірому волоссю, і щирому усміху. Незвично, що може бути все так лагідно. Незвично, що у погляді все занадто просто і щиро. Незнайомий хлопчина простягає корзинку, змушуючи прийняти її.

– Дякую.

Це була друга зустріч про яку Чхве не прохав Бога.

*

Якщо говорити про улюблений час доби, Бомгю не задумавшись, відповість про захід сонця. Вечір, коли прохолодний вітер обіймає за плечі та цілує в ніс. Обійми, які неначе кажуть про те, як гарно ти попрацював вдень і дають офіційний дозвіл розслабитися.

Та Чхве хотів би шукати обіймів не вітрів, а чиїхось теплих рук.

Справжній дозвіл на відпочинок отримує хлопець від бабусі, коли город политий, а у шльопанцях сухого місця нема. Вечеря буде вночі, бо тиха відмова від проведення ще однієї години зі старшим поколінням сприймається турботливо. Бомгю цілує у щоку бабусю і обіцяє, що його шлунок не буде порожній.

Парубок змінює одяг і взуття, вичісуючи із волосся листки дерев, бере свій рюкзак та виводить велосипед, що схований у темному гаражі. Він холодний, різко контрастує з теплими долонями. За територією власного будиночку Гю перекидає ногу на велосипеді і, набираючи швидкість, несеться до місця, де спокій б’є через край. Де сонце створює вигляд, що лінія горизонту проходить саме там.

Кряхчучи, Гю піднімається на одиноку гору. На ній дерева: високі, що люблять гілками вкривати зелену траву тінню; кущі – грайливі, маленькі і схожі на солодку вату. Хлопець опускається біля одного такого, кидаючи велосипед недалеко і підбирає до себе ноги. Він дозволяє собі дістати фотокамеру і навести на величне небо.

– Гарно, так?

Хтось відзивається поруч. Чхве поспіхом опускає камеру і шукає джерело звуку. Знайомий хлопчина із невідомим ім’ям так близько, тримає веломашину. Із захватом споглядає за небом. У темних очах червоні мазки, що сліплять на небозводі. Сіре волосся вбирає світло, здається народився новий відтінок, що личить лише йому.

Гю мліє, слова забуває, збирає до купи, щоб пошепки відповісти «так». Хочеться зомліти по-справжньому, бо йому соромно. Соромно, що не питає вкотре ні імені, ні продовжує діалог. Мовчить, мовчить так незручно. Насправді, Бомгю балакливий. Він любить ділитися інформацією, яка нікому не цікава. Любить задавати питання, відповіді на які навіть не запам’ятовує. Чомусь важко спілкуватися з цим хлопчиною, але так хочеться.

Тим часом, коли Бомгю знову занурився у думки, інкогніто сідає на траву поруч і дивиться на самого Чхве. Навіть не кліпає?

– Ми так часто стикаємося, – бурмоче Гю, поволі червоніючи від допитливого погляду. – моє ім’я Бомгю, а твоє як?
– Техьон, – посмішка надзвичайно чаруюча.

Бомгю губи кусає і у голові топить комплімент.

Це була третя зустріч про яку Чхве не прохав Бога.

*

Чорний кіт лащиться біля ніг Бомгю. Він нахиляється, чухає чубчик та вуха котика та й геть підіймає його до себе на руки. Вочевидь, тваринці це не подобається і він із характерним мявканням стрибає на «волю». Техьон, який спостерігав за цією картиною, лиш всміхається. Гю відповідає німою усмішкою. Не думав хлопчина, що знову опиниться на території, де нахабно яблука крав, та ще й у самому будинку.

Кан ставить на столик компот вишневий і робить декілька ковтків. Бомгю сором’язливо робить лише один. Будинок Кана синонім до словосполучення сучасний комфорт: сірі стінки, чорний стіл, білі шафи. Техьон запросив до себе Гю наступного дня, тому що компот із шарлоткою можуть пропасти, а солодкого сам хлопчина не любить. Запросив лише відомого за іменем, але не помислах Чхве.

Пізнання одне одного річ важка. Річ, яка проходить занадто складно, або занадто легко. Бомгю здається, що їхнє зближення відбудеться у німій тиші та допитливих поглядах. Нащо слова, якщо комфорт у тиші?

– Ну, як тобі? – Техьон нахиляє голову, допитливо вдивляючись в очі Чхве, що жував пиріг. Схожий на хом’яка.
– Дуже смачно! Давно таких смаколиків не їв. – ледве посміхається з набитим ротом. – Дякую, що запросив.
– Не варто дякувати. Іноді за подяки потрібно платити.

Кан двозначно всміхається і дивиться за пейзаж за вікном. Бомгю застрягає у своїх думках. Що ж таке дяка для Техьона?

Чорний кіт повертається до кухні, мявкаючи. Стрибає на руки до Кана, пеститься та муркоче. Хлопець посміхається та не ігнорує прохання котика на увагу. Обережно підіймає на рівень до обличчя і цілує у рожевий носик.

Це була перша зустріч, про яку попрохав Техьон.

*

    Що таке дяка для Бомгю? Що таке прохання? Що таке розплата? 

 Цієї ночі Бомгю не спав, думаючи про слова Техьона. До стелі, на якій намальовані зірки невмілими дитячими руками, не дотягнутися, так само, як і до розуму Кана. Бомгю насправді ненавидить натяки, двозначні слова та не закінчені речення. Навіщо люди навчилися недоговорювати?

Наступного ранку Чхве прокинувся не у дусі, бо півні кричали, що час прокидатися, а сон в три години не був такої ж думки. Бабуся турботливо поставила на стіл щойно приготовані млинці із сметаною та вареники. Чхве ніколи не розумів, як можна стільки вже встигнути з самого ранку. Його бабуся найчудніша людина, яка заслуговує найкращого.

– Я бачила, що ти познайомився з Техьоном, – мовить старенька та сідає поруч. – Я рада, що хоч хтось зміг зацікавити своєю компанією тебе.
– О, Ви знаєте його, бабусю? – зацікавився Гю.
– Так, він кожного липня приїздить. Здається, що зараз він живе один тут, бо нікого з дорослих я не бачила. – робить паузу. – Але більшого не знаю.

Хлопчина киває та заслуховує кожне слово, що мовила старша. Таке розмите поняття про Кана, але такий чіткий обрис у реальності. Хочеться, щоб все перетиналося. Ніде не було неідеальних мазків червоного кольору на мольберті. Заповнити його б повністю, бо інакше і бути не може. Інакше життя із жалем, бо ніколи не знаєш, чи буде ще нагода, щоб когось пізнати.

Гю, підкидуючи у повітря яблуко, що подарував Кан раніше, проходить до чорнявої хвіртки. Руки кладе на неї, бо вище! Здається, хвіртка єдине, що не високе у екстер’єрі цієї садиби. Великим пальцем потирає червоне. Він бачить Техьона, який знову порається біля яблуневих дерев. Має ця картина якусь чарівну дію, бо навіть у горлі пересихає від бажання покликати юнака. Десь на мольберті з’являється новий дотик червоної фарби. Вочевидь погляд чужий Те відчуває майже одразу, шукає очима чужі і дарує теплу посмішку, опиняючись біля Бомгю.

– Чому не заходиш? Тобі тут завжди раді тепер.
– Хотів подивитися спершу на тебе.

Кан закочує очі та жестом запрошує зайти. Бомгю сідає на сходи перед будинком і доїдає яблуко поки Техьон миє руки після роботи. Він оглядає місцевість, поглядом затримуючись на кронах дерев які межують із небом, торкаючись листям хмаринок. Молодший непомітно примостився поруч, відшукав місце де погляд затамував Гю.

– Гарно.