Рука на плечі

– Артуре, з вами все гаразд? – схвильований, знервований Мерлін підбігає до принца. Той не взяв чарівника з собою, таємно виїхав на завдання з кількома лицарями. От вже довгий час хтось на території земель, що належали Камелоту, вбивав людей. Утер наказав сину вистежити вбивцю.
Мерлін чесно намагався бути поруч із Артуром. Та принц чхати хотів на свою безпеку, коли мова йшла про життя його людей. Така відданість народу, безсумнівно, була благородною рисою. Але як Артур перешкодить вбивствам, якщо помре? Мерліну набридло застерігати принца кожен раз, коли той вирушав на пошуки вбивці, тож чарівник намагався супроводжувати Артура. Інколи чарівник встигав, іноді – ні, бо декому не подобалося, що за ним наглядають.

Ще й Морґані кошмар наснився. Ніби Артура поранили магічним артефактом. Мерлін уважно вислухав дівчину. Він ні секунди не сумнівався, що сон Морґани може бути віщим. Бо навчився їй довіряти.

Артур хоче сказати, що так. Що все добре, він живий, поїздка була вдалою, лицарі чудово впоралися. Розбійників ліквідовано, селища біля Камелоту в безпеці. Але принц стомлений, такий стомлений. Він хоче лягти в ліжко і поспати. Юнак вирішив не казати слузі, що трохи поранений, бо той буде дуже довго про це згадувати.

– Як бачиш, впорався і без тебе, – Артур таки всміхається і зістрибує з коня. Слуга перед ним, незграбний і хаотичний, як зазвичай. Не розчесав волосся, хустина на шиї зав’язана абияк. Але який же він втішений бачити Артура, хоч і не знає, як виразити цю радість. Просто метушиться перед очима.

“Щоб я ще кудись поїхав без нього”, – вирішив для себе Артур, чекаючи, що скаже Мерлін.

– Ви навіть не повідомили, що їдете! – обурено нагадав слуга. Йому, певно, неприємно, що його отак покинули. Артур і сам шкодує про це, та казати не збирається.

– Мерліне, все вже скінчилося, – каже Артур. Він передає вуздечку Мерліну, і той веде коня. – І я вже повторював, що це небезпечно.

– Я можу себе захистити, – з викликом у голосі мовив Мерлін.

– Матиму на увазі, – згодився принц, чиї думки вже займала розмова з батьком. Краєм ока він помітив, як слуга підняв руку, ніби хотів поплескати принца по плечу. І завмер, не знаючи, що робити. Він ще не забув, що Артур з нерозумінням поставився до спроби обійнятися. Принц чекав, але недовго.

– Та поклади вже руку мені на плече! – не витримує Артур, і Мерлін аж підскакує з несподіванки. Тоді всміхається. Артур бачить профіль слуги, гострі риси його худого обличчя пом’якшуються, коли той всміхається. Мерлін опускає погляд. Він завжди це робить, коли поруч Артур. Наче не знає, куди дивитися. Принц мовчить, чекаючи хоч якоїсь реакції від слуги.

Мерлін таки кладе долоню на металеву пластину обладунка, трохи зім’яту і запилену. Його дотик зовсім не відчувається, та Артур все одно задоволений.