Час, не створений для кохання

У баладах часто оспівують прекрасних дів, які приходять до героя перед світанком. Звучать слова кохання, а після, після… Стільки пристрасті, стільки печалі в цьому кільці рук, гіркоті губ!

 

Насправді все не так. Гашек тупцяється у дверях, від нього разить розведеним пивом і цигарками. Білий комірець сорочки виглядає немов тавро на смаглявій шиї. Він тримає руки в кишенях, сутулить плечі. Мовчить. А вітер зовні виє так, що хочеться хреститись.

 

– Чого тобі, Сивий?

 

Андрій відривається від листа, дивиться на прибулого уважно, але перед очима продовжують танцювати нерівні літери. “У вас уже, напевно, вишні цвітуть? А тут сніги. Передавай Анні, що в мене все гаразд”. Неначе буває “добре” на війні.

Гашек дивиться кудись убік, мямлить.

 

– Чому не з ре… рештою? – чи то від страху, чи то від алкоголю язик заплітається. Андрій підходить ближче. Ніколи не бачив Сивого таким… жалюгідним? Можливо, є краще слово, але Андрій завжди був поганий у словах.

 

– Страшно тобі? – плескає Гашека по плечу. – Отже, випив мало. Нічого ще є час.

 

Йому хочеться дописати листа – нехай завтра відправлять, і ще кілька тижнів мама буде спокійна, навіть якщо Андрія вб’ють завтра. Ні, точно вб’ють. Він облизує пересохлі губи, хмуриться – вмирати не хочеться, але заради чого ще люди йдуть на війну?

 

Андрій кидає погляд на листа – стає якось бридко. І дивне відчуття повзе по шкірі. Ще й цей Сивий ніяк не йде. Дивиться зеленючими очима, дихає голосно, наче вмираюча тварина.

 

– Сигарету хоч… еш? Х-хороша, не те що місцеві. Д-два місяці тримав, – Гашек дістає з кишені гарний портсигар. Руки його тремтять так сильно, що в цьому тремтінні є навіть свій ритм.

 

– Хочу, – Андрій майже не курить, але може так набридливий хлопчисько піде? Хоча, який він хлопчисько: волосся біле, зморшки на лобі і біля очей залягли, та й бруд, що в’ївся під шкіру, років десять додає.

 

Андрій затягується – чорт знає, хороша цигарка чи ні – і видихає дим Сивому в обличчя. Їх відділяє два кроки. Стояти так близько немає жодного сенсу, але Андрій старший і досвідченіший, він повинен підбадьорити солдата перед боєм, повинен зробити хоч щось, щоб Гашек не покинув зброю в першу хвилину. Але ось він стоїть – мовчить і палить у приміщенні, а Гашек стоїть – і дивиться на його губи, що охоплюють цигарку. Безглузда ситуація.

 

– Що робитимеш після?

 

– П-після чого?

 

– Війни, дурню, – Андрій стискає руку в кулак, щоб не розтріпати чуже волосся. Однієї цигарки стає мало. На такій відстані видно, що сорочка у Гашека сіра від бруду, біля верхнього ґудзика — кривава цятка.

 

Гашек не відповідає. Його погляд блукає по обличчю Андрія, ніби там, під світлою бородою та родимками, прихована істина. Хлопці постійно говорять, що робитимуть після. Показують фотографії наречених, листи від матерів. Вони всі так страшенно хочуть жити. Та й Андрій такий самий, але Гашек завжди відмовчується. Чи хтось знає про нього більше, ніж ім’я та кличку?

 

– Піду вчитися, – нарешті відповідає Гашек. Його руки більше не тремтять – він упевнено дістає останню цигарку, закурює. Повітря в крихітному приміщенні біле і холодне. – Я не хочу уми… рати, – додає хлопець.

 

– Ніхто не хоче. Ніхто.

 

Сніжинки задувають у щілину під дверима. Що буде, почнись уночі хуртовина? Малодушність, але як було б славно… Навколо стало б біло-біло; спочатку голосно, потім – дуже тихо, і лід, можливо, скував би їх усіх докупи.

 

– То навіщо ти прийшов, Сивий? – втома падає на Андрія, наче снаряд. Якщо Гашек почне розмови про…

 

– Переспи зі мною, – видихає разом із димом. На смаглявому обличчі не розгледіти, червоні щоки від збентеження чи білі від жаху. – Мені це потрібно. Будь ласка.

 

Андрій ховає подив за сміхом. Обходить Гашека широкою дугою і зачиняє двері на клямку. Розмови, питання, сумніви – вони для пересічних людей. Та й секс – непоганий спосіб відволіктися. Гашек завмирає, не обертаючись, тільки дим клубочиться навколо голови. Андрій дивиться на його спину кілька секунд: під лівою лопаткою тканина дивно стовбурчиться, відросле волосся прикриває шию – хто ж його стриг так криво?

 

– Добре, – каже він, торкаючись волосся, торкаючись дивного місця під лопаткою – ні, там все нормально, просто залом на тканині. Гашек, здається, схлипує. Стискається всім тілом і видавлює жалюгідне “дякую” – гірше нікуди.

 

– Ну, все добре, – Андрій не знає, що робити. Він вміє кохатися – вдома, на ліжку, з якоюсь дівчиною; вміє трахатись – десь у провулку, глупою ніччю, з якимось хлопцем. Він не знає, як це — переспати зі своїм солдатом. Нерозумно дивиться на наручний годинник – через десять годин потрібно висуватися.

 

Гашек повертається обличчям – очі сухі, але дикі; у них так порожньо і, одночасно, так повно – не перелічити. Він кидає сигарету і гасить її черевиком. Цілує Андрія в губи – коротко і зло, ніби не вміє цілуватися. У поцілунку смак пива та жовчі; зуби стукаються до зубів – додається смак крові. До крові всі звикли, до запаху поту та пороху, блювоти, лайна, поганої їжі та гнилих зубів. Звикли до запаху медичного спирту і запаху гниття, до смороду паленої плоті – до неї насамперед. Навряд є запахи, здатні збентежити солдата, але ось він – тонкий аромат порошку і морозної свіжості. Невже Гашек прав свої речі в цю холоднечу? Андрій мимоволі косить погляд на руки хлопця – у пошуках слідів. Але руки Гашека миготять надто швидко – розстібають гудзики, намагаються зняти пояс – не побачити. І весь Гашек такий самий, як і його руки – швидкий, відчайдушний. Очі бігають, дихання уривчасте, а серце колотиться так сильно – ось-ось вистрибне з худого тіла.

 

 – Стривай ти, чумний, – сміється Андрій. Гладить обличчя, плечі, руки, намагаючись заспокоїти, наче злякане лоша. – Все добре, я нікуди не подінусь.

 

Бере за руку і веде до вузького ліжка, застеленого дірявим матрацом. Зі щілин на підлозі і стіні безбожно дме – іржаві клапті на залізній спинці ліжка сіпаються з боку в бік, ніби водорості на дні океанської безодні. Андрій дивиться на Гашека і розуміє, що очі його – наче болото, такі ж каламутні та згубні. Йому хочеться до океану. Там, мабуть, немає війни. І почуття цього – огидного, що тягне під ребрами – теж немає.

 

Вони не роздягаються до кінця – сидять на ліжку з розстебнутими сорочками та брюками, дивляться один на одного. Важко.

 

 – Тобі б постригтися, – каже Андрій, пропускаючи між пальцями білі пасма. Волосся жорстке і сухе; він тягне сильніше, відчуває під пальцями крупинки бруду. – Не за статутом.

 

Гашек повертає дотик – огладжує стрижену майже під нуль голову.

 

 – Це теж, – бере в руки обличчя Андрія, цілує заросле підборіддя, вуса, щоки. Про бороду він чи ситуацію в цілому – хто знає, але Андрію на мить стає смішно і порожньо. 

 

Він втягує хлопця в поцілунок, заплющує очі, але під повіками лише мертві тіла та крики, лише смерть. Тремтіння пробиває його тіло, перетворюється на нервове, хворобливе збудження. Гашек стогне йому в рот, обхоплює руками плечі – кісточки на зап’ястях ковзають хребтом. Гашек тут, тому що Андрій для нього нічого не означає. Найбільш постороння людина на багато кілометрів. І це добре, правильно. Андрій повторює це собі, торкаючись зубами вкритого щетиною горла – шкіра на смак гірка від бруду та поту. Повторює, спускаючи до колін чужі штани. Повторює, стискаючи їх члени разом – жорстко і сухо, адже у горлі так пересохло, що навіть кілька крапель слини не видавиш.

 

Член у Гашека довгий та тонкий; волосся на лобку чорне, трохи зліплене від поту. Гашек скавчить, коли Андрій зачіпає нігтем голівку; упирається лобом у плече і шепоче щось недоречне, коли кулак стискається біля основи. Повітря крижане, і всередині все ніби замерзло. Виття вітру, п’яні пісні солдатів, хрипкий подих, шум крові у вухах – звуки беруть Андрія в туге кільце, ні на мить не перекриваючи інших звуків. Тих, що він чує постійно вже другий рік.

 

Сорочка на плечі Андрія мокра, та й у роті і нього солоно і гидко після поцілунків; вони обидва плачуть, досить близькі, щоб тертися геніталіями, але надто чужі, щоб запитати, у чому причина.

 

– Прошу, я… – шепоче Гашек, перехоплюючи чужу долоню. Пальці в нього липкі й холодні, наче у жаб, яких Андрій у дитинстві ловив неподалік будинку. Жаби залишилися у дзвінкій юності, а Андрій ступив далі – у пітьму. Щоб будинок стояв, цілий і світлий, і ставок із жабами, і луг, і вишневий сад. Навіщо ж ще йдуть на війну? Заради миру. Тому вони розбомбили чужі будинки, посипали мінами поля, наче насінням навесні, а сади підпалили. Чи заслужив Андрій на щось інше, окрім цих крижаних огидних пальців?

 

Він дивиться на Гашека без пристрасті чи ласки, і зустрічає зовсім інший погляд. Чужі очі сповнені страху. Довгі вії злиплися, волосся налипло на лоб. У зелених очах він бачить відображення себе – і не може описати. Тому цілує, цілує, поки нудота до горла не підкочує. Гашек звивається під його долонями, скиглить, немов собака – вони таких багато перестріляли.

 

 – Тихіше, тихіше, – шепоче Андрій, погладжуючи вільною рукою змоклу спину хлопця. Якщо хтось і почує їх, навряд чи комусь буде до цього справа, але… в кожному селі були дівки. Андрій сам ніколи, але солдатам не забороняв – хоч міг би. Писав листи сестрі й матері під це скигління і плач, під регіт чоловіків, під мірні ляпаси. “Я не можу розповісти, що ми робимо – військова таємниця. Можу тільки запевнити, що сумую за вами дуже сильно”.

 

Гашек кінчає, боляче прикусивши Андрієве плече. Його сім’я стікає по долоні на живіт і миттєво остигає. Стає нестерпно холодно. Газова лампа блимає, кидаючи на стіни криві потворні тіні.

 

 – Д-дай, я тобі… – шепоче хлопець, але Андрій перехоплює його руку, заламує за спину. Задирає сорочку – на попереку Гашека білі смужки розтяжок, трохи нижче біля копчика велика родимка. Андрій стискає ліву сідницю хлопця – сильно, до болю, але синці неохоче проступають на смаглявій шкірі. Гашек дивиться злякано, але мовчить, кусає губи. Навряд чи Андрій зупинився б, скажи Гашек: “ні”. Він не кращий за своїх солдатів, але гірший, гірший… Під повіками спалахують неясні образи, далекі спогади життя, якого не повернути.

 

Він розводить у бік сідниці, плює – раз, другий, але слини замало. Гашек шипить, неначе кіт, коли Андрій намагається проштовхнути член; прогинається в попереку, чи то підставляючись під рухи, чи то намагаючись їх уникнути. Андрій знає, як усе зробити правильно, але навряд чи пам’ятає, що таке – правильно. Тому натискає сильніше – у повітрі смердить лайном і кров’ю, смердить спермою, і запах, цей жахливий запах порошку та свіжості, повністю зникає. З очей Гашека теж зникає щось, що ховалося під страхом, яке віддзеркалювало Андрія – такого до огиди порожнього і спустошеного.

Хлопець сіпається, одними губами шепоче: “Не треба”, мотає головою, немов збожеволілий бик. На його сорочку капає; кілька крапель потрапляють на оголену шкіру – Андрій з жахом розуміє, що знову плаче. Не від сорому, болю чи страху – щось інше, чому немає ні звань, ні назв, стискає горло до хрускоту. Він не поспішає виймати член, але завмирає нерухомо.

 

– Дихай глибоко, – каже, і сам намагається дихати, але крижане повітря ніяк не проштовхується в ніздрі. Шкіра на сідницях Гашека покривається мурашками – Андрію хочеться порахувати їх усі, зіскребти тупим ножем. Андрій чекає, поки член опаде і вислизне. Вниз намагається не дивитися – втикається поглядом у черевики Гашека, начищені до блиску, але всі в тріщинах від морозу. У нього такі ж: нічорта не гріють, скриплять під час ходьби.

 

Гашек незграбно підтягує штани, поспіхом застібає сорочку, запускає п’ятірню в зліплене від поту і бруду волосся. На Андрія не дивиться, але торкається кінчиками пальців його коліна – прощаю, мовляв. Андрій не ворушиться. Сидить зі спущеними штанами, а в голові – жодної думки. І вибухи, здається, під повіками стихли, залишивши по собі руїни.

 

– Від чого ти посивів? – запитує. Майже рік разом служать, а жодного разу цікаво не було. Даремно запитав зараз.

 

– Не знаю, п-просто в чот … чотирнадцять почав сивіти швидко, – Гашек колупає дірку в матраці, – коли баба померла. Їй багато років було, але я все одно плакав. Про… вибачте. Я даремно п-прийшов.

 

Андрій ледь помітно киває. Голі ділянки шкіри оніміли від холоду. І серце його оніміло, прилипло до ребер – не відірвати.

 

– У солда… ти пішов, тому що там год… годували. А потім війна почалася, – піднімає на Андрія такий погляд, що ригати хочеться. Або вибачення попросити. – Я не хочу н-нікого вбивати.

 

– Ніхто не хоче.

 

Гашок мотає головою.

 

– Н-не п-правда. Деякі хочуть… – додає зовсім тихо: – Багато хто.

 

Секс перед боєм жахливо поганий, але розмови – ще гірші. Андрію хочеться затиснути ці тонкі, рухливі губи, а разом з ними – і ніс – гострий, з горбинкою; затиснути сильно і не відпускати, доки все не закінчиться. Але натомість він відкриває рота, натомість каже:

 

– Можеш тут поспати сьогодні, – плескає долонею по матрацу. Але Гашек раптом стискається весь, горбиться. Ні, прийшов він не тому, що Андрій йому ніхто. Бісове дурне хлопча. Наче війна для кохання створена!

 

Зовні виє. Усередині – під замизганим одягом, під шкірою, під ребрами – виє теж. Найбільше це схоже на жалість. Таке відчувають до старої собаки, яка навіть померти сама не здатна – доводиться їй допомагати. Андрій довго дивиться на ремінь – старий, не за статутом світлий, з тисненням на внутрішній стороні. Подарунок сестри. Дивиться на зброю, що лежить поруч із недописаним, чорт його забирай, листом. Що буде, відправ він пістолет разом із цими безглуздими літерами поверх жовтого поганого паперу?

 

Не дивлячись, хапає Гашека за руку: лівою – трохи вище ліктя, правою – за зап’ястя. Коліном натискає на лікоть з усієї сили. У вухах так шумить і виє, що хрускоту не чутно. Не чутно й крику.

 

Дозволяє собі подивитися на Гашека: роззявлений від жаху рот – двох нижніх зубів не вистачає, мокра пляма на штанах, і червоний, червоний довкола. Запах крові заглушає всі інші. Кістка, розрізавши сорочку, стирчить, схожа на гірський пік.

 

Андрій затягує тугіше ремінь, заправляє всередину сорочку. Холодно. Відчиняє двері. Звуків все ще немає – перелякані Ластівка і Щербатий щось лепечуть, зиркають п’яними очима. За їхніми спинами – хуртовина й пітьма, парові хмарки закутують обличчя, немов шалі із соболиного хутра.

 

– Відведіть його в лазарет, доки кров’ю не стік. Швидко, чого вирячились? – Голос у Андрія, мабуть, дивний. І очі дикі. Але ніхто не сперечається.

 

Гашека виносять у зимовий морок – кривава доріжка губиться в білих вихорах.

 

Помираючи наступного дня, Андрій бачить цю картину – кров на снігу та зелені очі Гашека, заплакані, почервонілі. В них темрява відбивається, сніжинки, колючі, мов зірки, і Андрій, застиглий у дверях.

 

Знає, що вони програють – не сьогодні, але скоро. І прийдуть вороги на їхню базу, знайдуть там Гашека у лазареті. Дасть бог – не розстріляють. Але яка різниця: хлопець вбивати не хотів, а самому подихати – це не страшно.

 

Вмирає Андрій довго, від уламка, що застряг у животі. Кров його чорна, рідка, наче він не людина зовсім. І спати чомусь не хочеться. І перед очима все життя не проноситься. Безглуздо вмирає, але хіба війна не для цього створена?

03.2022