Одного разу в студії…

Чан сидить, шоковано дивлячись на замітки в своїх руках, і думає, де ж він повернув не туди? Все ж наче добре було.

Він успішно пройшов прослуховування, став стажером, навіть подружився з деякими іншими трейні. Ба більше, встиг організувати свою продюсерську команду! І жодних проблем! Та й близьких друзів Бан зазвичай дуже прискіпливо обирає. Нехай добрих знайомих у нього море, якщо не океан, але до рангу “брат брату брат (ауф)” дослужуються далеко на всі. Для нього найважливішим критерієм відбору  мабуть, є непроблемність та неконфліктність. Чан вже зараз думав про своє майбутнє айдола, тож мати в близькому оточенні проблемних людей не найкраща інвестиція в майбутню кар’єру.

Тому юнак ніяк не міг збагнути, як так сталось, що в його руках текст з піснею, де 50% – мат (тим паче не надто дитячий), а коло нього стоїть білкоподібне чудо та нетерпляче поглядає на старшого, очікуючи вердикту.

– Ну як тобі, хьон? – питає молодший, невинно кліпаючи очима так, наче не він написав все це неподобство.

Чан наче виходить з трансу, в який його завели думки про його, мабуть, вже не надто світле (з такими то знайомим) майбутнє, та дивиться на хлопця.

– Я не маю слів, щоб описати це – він справді не мав слів. Цензурних.

– Настільки круто? – зрадів автор “шедевру”

– Настільки жахливо – молодший одразу притихає. – Скажи мені, будь ласка, що це таке? Ти думаєш PD-німу це сподобається? Та він же тебе за шкірки звідси вишверне! І мене заодно!

– Але ж у нас свобода творчого вияву…

– Джісон, ти неповнолітній! Це ще припустимо, якщо таку, прости Господи, пісню напише хтось з наших сонбе, як Big Bang. Але ж не малолітній шкет-трені!

– Ти злюка… – мичить Джісон та бурмоситься.

Після хвилинної обрáзи на світ, який не визнає великого митця, він щенячим поглядом зиркає на старшого. Знає ж, чортеня мале, що Бан не вміє довго злитись. І нагло користується.

Чан зітхає та розводить в сторони руки, наче запрошуючи. Джісон одразу оживає та, мовби нічого і не було, сідає на коліна старшого, зручніше вмощуючись у теплих обіймах.

– Зможеш викласти таке, коли станеш старше.

– Обіцяєш?

– Обіцяю.

Джісон ще зручніше моститься на колінах, утикаючись в Банове плече. А Чан перебирає пасма волосся молодшого та думає, де ж він повернув не туди? Загалом він не проти такого розвитку подій, йому просто цікаво, що було б, якби вони не зустрілися б тоді в їдальні. Не заговорили б про складність написання пісень в умовах життя з галасливими сусідами та обмеженим особистим простором.

Від цієї думки у Чана сироти на шкірі виступають, змушуючи його здригнутись. Ні, він не може уявити своє життя без цього проблемного, але настільки рідного, маленького непорозуміння, яке зараз тихенько посопує в його руках.

Точно не може.