Столітня війна

Дурна яскраво-червона оправа

Ну добре, припустимо, Мирослав прокинувся зранку не для того, щоб піти за кавою, яку він, взагалі-то, п’є досить рідко. І також припустимо, що він пішов купувати каву для викладача не через свої дурні теплі почуття в грудях, а, там, задля додаткових балів. Хоча яких в чорта додаткових балів, саме для кави він туди і пішов.

«Асфоделі» виявились невеликою милою кав’ярнею з неоновими вивісками, модними рослинами у кожному кутку і невміло намальованими картинами кавових зерняток на блакитній плитці стін. «Хіпстерське містечко», як згадував Кирил. Тут офіціанти та офіціантки були всі з цікавим волоссям, татуюваннями на руках і посмішками людей, яким якраз вистачає на пачку цигарок і каву зранку, і вони цим взагалі-то повністю задоволені. Той хлопець, що обслуговував його, почав діалог з невинної фразочки про підручник з історії України, що валявся на краю столика (Андрій Сергійович задав вивчити кілька пунктів, а знаючи, що серйозно окрім нього в класі підготується приблизно ніхто, Мир вирішив все знову перечитати). Закінчилась їх розмова тим, що офіціант взяв перерву, зняв чорний фартух і присів поряд починаючи сперечатись з Мирославом про тонкощі переконань націоналістів.

— Між донцовським націоналізмом і твоїм улюбленим організованим – величезна різниця, — нахмурившись, казав Слава. У нього були вже два вистиглі стаканчики з кавою, розкрита на середині книга з історії і впертий, як баран, співрозмовник, якого, як виявилось, звати Сергій.

— Вони були майже одним і тим самим в тридцятих, — хіпстер відсьорбнув холодну каву, яку сам і зварив для Слави.

— Гей! І не були! Між ними завжди була величезна різниця, донцовський націоналізм це більше про нігілізм і…

— Хочеш сказати, це погано?

— Чувак, це історія, і я не вважаю, що це щось неймовірне для неї. Донцов просто написав книженцію з крутими фразочками, але яким чортом це стало ідеологією – я досі не розумію.

— Та годі тобі, половина історії так будувалась.

— Ви серйозно сперечаєтесь про націоналізм в кофейні? — почулось збоку.

Мирослав озирнувся, і , звісно ж, побачив практиканта. На ньому було коротке сіре пальто, величезні берці і ще дурнуваті окуляри з тонкою, яскраво-червоною оправою.

— Вітаю.

— Привіт, — Андрій продемонстрував ікласту посмішку. — Де моя кава?

—  Буде відразу після того, як ви її собі замовите, – буркнув Мирослав, помічаючи, як Сергій піднімається і вітається з Андрієм Сергійовичом.

— Йо, тобі як зазвичай?

— Зроби подвійну порцію, будь ласка, у мене сьогодні сім уроків.

— Я думав, ти тільки в двох класах практикуєш.

— Ось тобі рівняння: є безкоштовний раб і є директорка, яка ну мене дуже не любить. Тож кому випало заміняти викладачів?  — протягнув Андрій, розраховуючись за каву на касі.

— Я не математик твої задачки вирішувати, — Сергій посміхався за прилавком, відраховуючи решту і ніби так і треба, випадково повертає до практиканта прозорий слоїк з маленьким стікером благаючого смайлика.

— В країні інфляція, а ти чайові хочеш?

— Який приклад ти подаєш молодшим! — сплескує руками Сергій, киваючи на Мирослава, що в той самий момент фиркнув та відвернувся.

Андрій Сергійович пирхнув підозріло схоже і присів поряд, підтягуючи до себе підручник. У нього посмішка на все обличчя, синці під очима і трохи розпатлане волосся.

— Ти сюди прийшов купити мені каву? Це так мило.

— З чого ви взяли? – незадоволено мовив Слава, складаючи руки на грудях, несвідомо повторюючи маму, батька та брата в рідкі моменти незадоволення. Сімейне.

— У тебе тут два стаканчика кави, а ти п’єш з одного.

— Другий стаканчик Сергія.

— Він таку каву не п’є, — трохи ширше посміхається практикант, якщо взагалі можна посміхнутись ширше.

— Ви типу детективом прикидуєтесь зараз? Виключіть, будь ласочка, дедукцію, жити заважає. І звідки ви взагалі знаєте, яку каву він п’є?

— Хлопець мій, — серйозно каже Андрій.

Мирослав завмер и відкрив рот. От так просто? Серйозно?

— Реально?

— Ні, звісно. Колишній.

— …

— Чудово виглядаєш з відкритим ротом. Розслабся, квіточко, вільний. Цікавить?

— За відносини з учнями вас за грати загребуть.

— А тебе тільки моя відсутність хвилює в цій ситуації?

Андрій говорить так серйозно, що Мирослав хмуриться і уважно на нього дивиться. У Слави в голові мавпочка вправно б’є по барабанним тарілкам, вибиваючи щось схоже на музичну тему з «Месників», а в очах така щира недовіра, що практикант не втримується і починає хихотіти.

— Господи, Слава, заспокойся, я не планую до тебе клинці підбивати, хіба сам попросиш, — знову посміхається Андрій.

Славі не подобається, що той так багато посміхається – це починає дратувати, колоти десь в районі живота і змушує не слідкувати за словами.

— Ви гей?

— Бі, взагалі-то. Якісь проблеми? — Андрій відкидується на спинку в’язаного стільчика складає руки на грудях так само, як Слава, і збирає все в собі дратуюче в припіднятій брові і трохи насмішливому погляді.

— У мене ніяких. А от у вас, якщо будете про це так голосно казати – можуть бути. Маю нагадати, що ви хоч і в Україні, незалежній та світській живете, але у деяких людей Радянський Союз з голови не виходив. За це і побити можуть.

— Дуже мило, що ти про мене турбуєшся, але я не потребую захисників.

Андрій Сергійович каже це з такими колючими інтонаціями, спираючись ліктями на стіл і розправляючи плечі, ніби намагаючись здаватись ще більшим.  Зібраний, готовий до нападу і готовий до того, щоб почати бійку першим.

— Заспокойтесь, будь ласка. Я вам нічого не нав’язую, нічого не обіцяю, тільки попереджаю. У мене колишній знайомий у школі зізнався, що йому подобаються хлопці. Колишній, тому що потім його настільки зацькували, що він з мамою переїхав. Наше місто дуже близько до Європи, і проблем нібито менше, але вони є все рівно, і не все так добре, як здається. Тож перестаньте вести себе так, ніби ви найхоробріший і на все вам похуй, — огризнувся Слава навіть не помічаючи, що завершив свою тираду лайкою. Він трохи втомився, погано спав і кава вистигла – він не має настрою на м’якенькі діалоги з взаємною підтримкою. Андрій Сергійович прискіпливо дивився на нього, ніби бажаючи спопелити на місці, щоб потім гарненько прикластись до його голови красивим залізним чайником з прилавку. Слава не відводив погляду і дивися прямо у вічі. Йому не було, що ховати і не було, що додумовувати.

Андрій Сергійович кивнув сам собі і розтягнувся на стільчикові знову.

— Добре, вибач мене. Я не мав відразу починати з тобою гризтись. В Києві була своя компанія, і всім було до одного місця – хто, з ким, і скільки разів. Тому, коли вертаєшся додому, звідки так тікав – відразу чекаєш, що доєбуться.

— А ви не маєте не матюкатись?

— Ти перший почав.

— Ну от і вичитали б мене.

— Нє, я краще підтримаю. Але нікому не кажи, хай буде нашою таємницею.

— Тобто те, що вам і хлопці подобаються, ви таємницею тримати не просите, а те, що ви заматюкались перед майже повнолітнім – просите?

— Саме так, — знову посміхається, так яскраво-яскраво, аж світло, що пробивається через великі вікна, видається сірим і непримітним.

Слава стискає пальцями перенісся, сильно мружачись, щоб позбавитись від цього теплого відчуття, від цього світлого порівняння.

— Все нормально? – питає практикант.

— Та, напевне… Так…

— Так?

— …так Сергій реально ваш колишній хлопець?

Андрій Сергійович мовчить кілька секунд, а потім відкидується на стілець і сміється, голосно хихоче на все кафе. Він мружиться так сильно, що окуляри в дурній яскраво-червоній оправі от-от упадуть на кахельну підлогу. Відвідувачі повертаються з нерозумінням, а потім і самі починають хихотіти, тому що сміх такий заразний, що на кілька хвилин навіть зайві нулики в комунальних платіжках не видаються такою вже і проблемою.

***

Вони вийшли з кав’ярні разом, тримаючи в долонях стаканчики з кавою: у Андрія Сергійовича – подвійний американо з потрійною порцією цукру, від якого Сергій кривиться, а у Слави – з вибаченнями за вистигле капуччіно – м’ятний латте. Збочення ще те, якщо чесно, але чим більше він пив, тим більше звикав, і вже після сьомого ковтка Мирослав повністю віддався думці, що це тепер його улюблений напій, і в універі він пахатиме на стипендію, щоб купувати це знущання над кавою кожного дня.

Поки хлопець йшов, задоволено мружачись під осіннім сонцем, не перестаючи пити і смакувати кожен ковток, Андрій посміхався собі під ніс, і думав про щось хороше. Він насправді не знав, чому бовкнув про те, що є бісексуальним, якомусь рандомному учню, в якого мінімум рік буде вести уроки, але ця випадковість якимось чином … Закінчилась добре? Йому не довелось битись ні з ким за право на існування, не довелось сваритись і розбивати собою вітрини (було всіляке в житті)  і навіть не доведеться шукати собі місце для практики в іншій школі, бо Слава виявився доволі нормальним хлопцем. Це було дивно: розуміти, що в рідному місті щось може піти добре. Він доволі давно поїхав звідси, повертаючись тільки, щоб мама могла порадіти.  Коли ж прийшов час практики – його за пропискою відіслали сюди. Чи він радів цьому? Ну, було приємно повернутись на вузенькі вулички з будиночками, що потріскались, адже їх ще під час Чехословаччини будували; на довгу набережну з свіжопофарбованими лавицями та величезними липами. Місто було непоганим, і після хмарочосів столиці, грому метро і купи людей – це все здавалось канікулами, якби не п’ятикласники, яким реально важко було пояснити, що історія це справді класна штука.

Можливо, дім не був таким поганим місцем, яким він його запам’ятав. А, можливо, йому просто трапилась нормальна людина.

Андрій легенько плеснув Славу по плечі. Той відірвався від майже порожнього стаканчика і з питанням в карих очах подивився, виглядаючи неймовірно серйозно, навіть з молочною пінкою на губах.

— Дякую, що нормально віднісся. І якщо я колись, будь-чим, будь-яким чином змушу тебе почувати себе некомфортно – скажи про це, будь ласка. Я специфічна людина, і я б хотів, щоб мій гумор тебе не лякав.

Слава злизує пінку з вуст і так само серйозно киває. У нього карі очі без насмішок, туго затягнутий на шиї шарф і обидві долоні стискають стаканчик, як рятівний круг.

— Звертайтесь.

— Бережись, бо звернусь.

— Не проблема, Андрій Сергійович. З вас кава.

— Стоп, тобто ти нормально себе поводиш тільки щоб я тобі каву купив? Я не очікував такої зради, як підступно!

— Я вирішив себе так вести, коли зрозумів, що ця кава – найкраще, що зі мною траплялось. З вас кава.

— Це ти ще мене не куштував, – Андрій хитро посміхається.

— …От що ви мали на увазі. Ми тепер завжди так спілкуватимемось, та?

— Ти сам зробив свій вибір, треба було мене здати в гей-поліцію.

— А є така? Дасте номерочок?

— Свій? Та хоч зараз, сонечко.

Слава подавився і різко зупинився, поки Андрій Сергійович продовжував йти вперед. У нього плечі від тихого сміху тряслись, а коли він розвернувся, щоб подивитись на завмерлого одинадцятикласника, Мирослав побачив, що той ледве тримається, щоб не посміхнутись і не почати сміятись прямо на вулиці. Він так старався втриматись, що на очах навіть з’явились сльози.

Андрій Сергійович зараз виглядав на рідкість по-дурному і не дуже й гарно. Яскраві окуляри, скривлене обличчя і  почервонівші щоки.

— Ви взагалі в курсі, що ми кілька днів знайомі? Всього кілька днів?

— Кілька днів, і ти вже божеволієш від мене?

— Я божевільно сильно хочу вас вдарити.

— Притримай своє божевільне бажання мене до дому, дорогенький, – вимовив практикант, змусивши Славу завмерти з широко розкритим ротом.

— Ось у такому вигляді мене вдома і чекай.

— Я ВАС НЕНАВИДЖУ!

Андрій Сергійович почав регоніти ще голосніше, ніж в кафе, і забіг в школу. Школярі хотіли випитати, чому ж такий серйозний дорослий, що з суворим обличчям проголошував історію ОУН – регоче так, що навпіл згинається.

Слава зупинився перед високими різними дверима школи з яскраво-червоними (як та оправа) щоками. Він тільки що зрозумів, що підписався на цілий стендап-тур жартиків гейської тематики, коли адекватно відреагував на щирість практиканта.

І він взагалі не був упевненим, що хоче бути частиною цього стендапу. От взагалі прямо не дуже.