Столітня війна

— Ти чув? — почувся голос десь з боку.

Мирослав ліниво посунувся, піднімаючи голову зі складених рук, та погляд, що затуманився роками та епохами. Вчора він дійсно перепрацювався, перевчив ті кооперативи, Левицьких, імперії, колонії… Під карими очима пролягли гарні сіро-сині тіні. Через сонний туман він дивися на свого друга Юру, що радісно потирав долоні.

— Що саме?

— Історика не буде, замість нього практикант! Ех, відіспимось! – трясонув повітря піднятим кулаком Юра. — Ти читав на сьогодні конспекти?

— А ти як собі думаєш? — Слава підняв голову трохи вище, дозволяючи світлу шкільних ламп підкреслити його синці під очима.

— Та добре, добре. Я от, до речі, не розумію цю фігню з імперіалізацією, хоч убий. Та і взагалі…

Мирослав знову опустив голову на руки. Перед очима досі літали важливі дати, підкреслені червоним маркером, в голові наростав приємний шум, а десь в районі вилиць почав зароджуватись імперський марш, гидотно змішаний з гімном УПА… Було приємно так лежати…. Спокійно…

— …Агов? Пане? Прокидайтесь, Мирославе.

Слава — як йому здалось, через хвилинку після того, як заплющив очі – припіднявся. На очах досі лишалась та сонна пелена, тож Слава не відразу побачив, хто чи що стоїть перед ним.

Першим, що він помітив, був зріст. Людина перед ним здавалась до біса високою – видавалась двохметровою. Сам Слава не відрізнявся високим зростом, задовільняючись своїми сто сімдесятьма п’ятьма сантиметрами, і таких високих людей в своєму оточенні не мав. Туман перед очима почав потроху розсіюватись, дозволяючи побачити обличчя з гарною борідкою, що все разом належало  широкоплечому довгов’язому хлопцю, що посміхався на всі тридцять два. Славі здавалось, що люди не можуть так посміхатись – щось тут не те, м’язи обличчя б атрофувались від такої широкої посмішки. Отже, можуть таки. Можуть посміхатись так осяйно, блискаючи синіми спалахами з-під окуляр.

— Виспались? — спитав чоловік. Слава занадто голосно ковтнув, бажаючи прогнати заціпеніння, і відчутно почервонів.  Що ж… Заснути на уроці, прекрасно, бляха, чудово ти себе зарекомендував перед незнайомою людиною. Браво.

— Е.. Так…

— Чудово! Оскільки наш симпатичний молодий чоловік прокинувся, ми можемо починати. Мене звуть Андрії Сергійович, я буду викладати у вас історію певний час. Звісно, історія подобається не всім, але багато хто з вас її потім на ЗНО складатиме, тож повторимо з вами основи і те, на чому всі роблять помилки. Стоянки скіфів на території України. Записуйте.

Слава взагалі нічого не чув, відчуваючи тільки пекучий рум’янець на щоках. Практикант його тільки що симпатичним назвав? Серйозно?

Слава не міг зрозуміти, чому відчуває себе так тупо. Тобто, нема нічого дивного в компліментах, але це було дивно, щонайменше. Та він усе ще був сонним, і розбиратись у своїх почуттях зараз, коли хотілось тільки позіхати та хропіти – видавалось тупим. Він про це подумає пізніше. Урок був важливим, хоч він і знав про тих скіфів тупо все. Однак Славі чомусь хотілось показати себе з кращої сторони. Він протер очі і скинув з себе залишки сну. Рука відразу піднялась вгору, на що Андрій Сергійович знову дивно-дивно посміхнувся, а Слава знову дивно-дивно зашарівся.

* * *

Якщо чесно, то з самого ранку обличчя Слави горіло, як Москва колись, а тремтячі пальці ледве-ледве вправлялись з гудзиками на випрасуваній сорочці. Вчора він заснув дуже пізно, думаючи про нового практиканта. Андрій Сергійович виявився дуже класним – він добре пояснював матеріал і доречно жартував, змішуючи історію і реальне життя, чим викликав колективний регіт зі сторони одинадцятикласників, що до початку уроку не хотіли існувати.

Чомусь Слава забагато думав. Зазвичай хлопець ніколи не ставив собі якісь кордони для роздумів, адже чим більше, тим і краще, але цієї ночі він прямо розумів, що думок про практиканта – забагато. Думок про те, що його костюм (хто взагалі до школи серйозно носить костюми?) підходив до краватки. Думок про зачіску – поголена потилиця, і хвостик. Думок про хустинку, що виднілась в нагрудній кишені. Хустинка викликала асоціацію з Відродженням, коли всі були манірними, спокусливими та ввічливими. Коротше, Слава реально забагато думав про те, про що звичайний нормальний хлопець (навіть найнайвідданіший естет) думати не мав, тож не виспався і зранку був сонним, прибитим трохи і злим на самого себе.

— Синку, ходи їсти! — почулось з кухні. Слава, позіхаючи і мружачись, поплівся в іншу частину квартири, звідки долинали до нього неймовірні аромати, що означали тільки одне – з голоду не здохнеш точно.

Мама Слави, Марія Віталіївна, посміхнулась сину і продовжила накладати салат. Жінка обожнювала сімейні застілля, тож  за столом сиділи чортзна звідки прийшовший брат Слави – Кирил, що не жив з ними, і вивчаючий газету батько, Мирослав Павлович. В кухні панувала атмосфера сімейної ідилії, приправлена невеликою суперечкою, що розгорнулась між старшим сином, математиком «Кірюшою» і батьком – Кирил стверджував, що якийсь там Усик комусь програє, і взагалі, «дарма ти, батю, заклався на його перемогу». Мирослав Павлович тільки посміхався, смішно рухаючи вусами, і щось поблажливо казав про нерозумне молодше покоління.

Слава посміхнувся, побачивши таку домашню картину. Він сів на своє місто за столом і присунув ближче тарілку з свіженьким омлетом та хлібом.

— Ну що, Мір, як  історія? — як завжди спитав Мирослав Павлович. Насправді, у нього завжди така звичка була – у «Міра» питати, як історія, а у «Кіра» – як математика. Чоловік завжди спеціально питав саме про ті предмети, які його сини знали найкраще, та навіщо – точно ніхто не знав. Чи то самолюбність потішити, чи то нагадати дітям, що їм є чим пишатись. У Слави були свої думки з цього приводу, але він не обговорював їх ні з ким, і просто відповідав.

— Та нормально. У нас Степан Федорович звільнився, і замість нього тепер практикант. Гарно розповідає, і цікаво, говорить по суті. Класний, – щоки Слави знову непрошено спалахнули, не дивлячись на те, що рум’янець заспокоївся за час споглядання сімейної ідилії.

Не дуже-то й надовго.

— Той старий дурень звільнився? Ну, і не дивно. Краще б його звільнили, бо ти замість нього уроки проводив. Ти, звісно, молодець, весь в тата, але це не дуже чесно, – засміявся Мирослав Павлович, і Слава ледь втримався, щоб не закотити очі. У батьків була якась така штука – вони запам’ятовували якийсь один випадок і потім про це говорили так, ніби то було частиною твого щоденного розпорядка. Слава всього один раз в дев’ятому класі підмінив вчителя, коли той попросив, і хлопець чудово з завданням впорався.  Однак батько, викладач історії зі стажем, почув цю історію і вчепився в неї, як кліщами, пророчачи цим самим Славі велике вчительське майбутнє.

— Та, Слава молодець. Ще при мені цей Стьопич вів уроки на «відстань», чесне слово, і ще завжди на зарплатню жалівся, – підмітив Кирил, поплескуючи молодшого брата по плечу.

Слава посміхнувся трохи ширше і налив собі соку – його улюблений яблучний «Коник».

— Мирося, ти захворів? Он які щоки червоні. – Мама підійшла, витираючи руку о бузковий фартух і притисла чисту долоню до чола присоромленого Слави. Він не дуже любив це пестливе прізвисько, ніби дівчинку кликали. Ну і йому не дуже сподобалось, що від його згадки про ранкові думки – серце знову почало тремтіти, ніби не знало нічого про раціональність і адекватність. Слава сам собі кардіограму нагадував, або почерк однокласниці з першої парти – не розбереш, що до чого, і то забуває, то згадує, і кожен раз – як в перший, з рум’янцем, зкусаними губами і широко розкритими очима.

— Та ні, мам, не в хворобі справа… – відповів хлопець, м’яко вивертаючись від її рук і низько нахиляючись над тарілкою, успішно відправляючи до рота шматок омлета.

«А що тоді? Посварився з кимось, чи що…» — думала Марія Віталіївна, перевертаючи омлет для Кирила.

* * *

На вулиці було тепло, вітер кружляв листя, готуючись до прохолодної зими. Хлопець таку погоду дуже любив, можна одягти улюблену легку куртку, запхати у вуха навушники і з чистою совістю гуляти пішки до вечора під Blooms Corda, поки ноги не почнуть гудіти від втоми.

Вийшовши з дому, Слава зрозумів, що благополучно забув ключі, гаманець і два яблука, що спеціально  поклав на тумбочку поряд з дверима. Якщо відсутність перших двох речей його, як не дивно, не лякала, то улюблені червоненькі яблучка з бабусиного саду в селі… В першу секунду Слава думав розвернутись і повернутись за ними, але, в принципі, він спокійно міг вкрасти бутерброд у Ліни, рудої однокласниці, і водичку можна і у Юрки випросити…

Так, йдучи по Набережній, задивляючись на відблиски осіннього сонця у воді, і думаючи про звичайні життєві проблеми, Слава не відразу помітив, що біля нього вже певний час йде людина, періодично відпиваючи каву з пластикового стаканчика. Коли ж карі очі нарешті помітили лапищі розміру так сорок третього, хлопець різко відскочив, піднімаючи голову.

«Трясця твоїй мамці».

Ну звісно, це був Андрій Сергійович, що сміявся над його рухами і успішно розливав каву на бруківку.

— Ох, Слав, ти не тільки не помічаєш, що тебе кличуть, та ще й чарівно реагуєш! – сміявся історик, майже згинаючись навпіл.

— Ну, дуже смішно. Дивіться, залишки кави не розлийте. Ви тут що взагалі робите? – доволі недружньо спитав Слава, щоб його поведінку можна було списати на роздратування, а не на дурну-дурну сором’язливість, що тут же почала ошаліло тиснути на всі клавіші в його голові, спричиняючи справжній бунт мелодики.

— Я живу тут недалеко. На вулиці Небесної сотні. Гей, з тобою все добре?

Ну, якщо можна  вважати «добрим» те, що твій учитель живе за вулицю від тебе і, схоже, ви часто бачитиметесь вранці та ввечері, і цей учитель щось у тебе всередині збурює і плутає, то так, зі Славою все абсолютно нормально.

— Еее, так. Я недалеко від вас живу, на Довженка.

Побачивши, як очі практиканта розширились, Слава в цей самим момент прийняв рішення, що помре.

— Отже…

Серце забилось дуже швидко, і пов’язано це було не тільки з тим, що хлопець швидко йшов по вологій бруківці Набережної.

— Я зможу просити тебе купувати мені каву і приносити в школу, коли буду спізнюватись! Круто! — Андрій Сергійович видав абсолютно непрофесійну фразу і засміявся, дозволяючи погляду затриматись на гострих («він їх гострить?») іклах. Вампірюга.

— Це експлуатація дитячої праці і Вам доведеться платити мені в сім разів більше, щоб я тащився в цю кав’ярню через вас, — посміхнувся Слава, відводячи погляд, щоб не дивитись на красиву посмішку.

— Так вже і дитячої, містер «Я з не згоден з Вашою думкою, аргументуйте», – пригадав учорашню фразу з уроку АНдрій Сергійович, широко всміхаючись. Він радів спротиву учнівському, йому подобались люди, що мали думку і хотіли сперечатись за неї -не заради факту суперечки, а щоб знайти істину – суб’єктивно свою.

– І ти щось проти «Асфоделей» маєш? Це найкраща кав’ярня в цьому містечку. Гей, добре, замовчу, але в тебе все точно добре? Ти якийсь замучений. На, ковтни, може, підбадьорить трохи. Спав взагалі? Ти знаєш, що варто спати мінімум вісім годин? Чорт, ти ж і на уроці тоді заснув. Гей, проблеми зі сном — це не дуже добре і може погано закін…

Слава підняв очі на cхвильованого Андрія Сергійовича, що простягнув йому стаканчик з досі гарячою кавою. В його голосі відчувалась турбота, і хлопцеві дійсно було тепло: не стільки від гарячого пластику в руці, скільки від слів, що зігрівали душу.