Цей Вельмишановний повернувся до життя 18+

Розділ 2 – Цей Вельмишановний повернувся до життя 18+

 

— Моє серце більш не калатало, думки ж перетворилися на попіл, але несподівано промінь весни осяяв холодну осінню ніч. Може небеса змилуються над поодинокою травинкою в лісовому чагарнику? Однак, боюсь, що світ виявиться неосяжним та сповненим труднощів.[1]

[1] Коротко про те як перекладачка знаходила інфу по цитаті:

Мо Чов — китайська співачка та танцюристка імперії Чу => написала дуже відому в Китаї мелодію з назвою “Білий сніг ранньою весною”(Янчвень Байсюе) => виявилося, що це китайська ідіома: мелодія настільки вишукана, що підспівують небагато, тобто важка до розуміння => я не стверджую, але можливо Мітбан натякає, що її роман не настільки простий, як здається на перший погляд, а можливо, це просто поетичні рядки й фантазія перекладачки;)

Ясний жіночий голос пройшов повз вуха Мо Жаня, поетичні рядки дзвеніли, немов перли та нефрит, змушуючи голову пульсувати, а вену поміж брів шалено здригатися.

— ЩО ЗА ЖАХЛИВИЙ ГОМІН?! ЗВІДКІЛЯ ВЗЯЛАСЯ ЦЯ ВИЮЧА ПРИМАРА?! ТРЯСЦЯ ЇЇ МАТЕРІ, ПОБИЙТЕ ЦЮ СУКУ ПАЛИЦЕЮ ТА СКИНЬТЕ З ГОРИ!!!

Тільки прокричавши це, Мо Жань усвідомив, що коїться щось дивне.

… Хіба він не помер?

Ненависть і холод, біль та самотність пронизали, немов отруйні списи незахищене серце, а очі юнака раптово розплющилися.

Все, що сталося в минулому, розвіялось немов попіл по світу. Колишній імператор помітив, що лежить у ліжку, але не на тому, яке стояло на піку Сишен. На цьому ліжку були вирізьблені декілька драконів та змальовані прекрасні фенікси; від дерева смерділо пудрою. Стара постільна білизна була рожево-фіолетового кольору з вишитими качками-мандаринками[2], що брьохкали у воді — такий візерунок можна зустріти тільки в будинках розпусти.

[2] Юань ян (鸳鸯 yuān yāng) — качки-мандаринки, закохана пара, закохані пташки. 

Ідіома Джи сянь юань ян бу сянь сянь 只羡鸳鸯不羡仙 zhǐ xiàn yuān yāng bú xiàn xiān — пара качок-мандаринок викликає заздрість більше, ніж вічне життя: нема нічого кращого за життя разом з коханою людиною.

— ……

Мо Жань закляк на місці.

Він знав, де перебуває…

Це був район розваг біля піка Сишен. Так званим “районом розваг” іменували бордель, в який легко прийти і який так само легко можна залишити. В юнацтві парубок часто віддавався своїм бажанням та розпусті, й проводив у цьому закладі два тижні на місяць. Утім, понад двадцять років тому бордель продали й облаштували там винову крамницю, тоді як він опинився тут після смерті?

Невже він учинив стільки жахливих злочинів і скривдив так багато людей, що сам Янлов — правитель Підземного Царства покарав його та перетворив на жигало, що змушений щодня приймати клієнтів у публічному домі?

Мо Жань подумав, що вже вижив із розуму, якщо такі нісенітниці з’являються в його голові та просто перекинувся на спину.

Однак несподівано зустрівся із заспаним лицем.

ДІДЬКА ЛИСОГО!!! ЧОМУ ПОРЯД ЗІ МНОЮ ЛЕЖИТЬ ЧОЛОВІК?!

ТА Й ОГОЛЕНИЙ ДО ТОГО Ж, БЛЯХА?!

Риси його обличчя були ніжними та вишуканими, він видавався прекрасним нефритом, одягненим у срібло, і було в ньому щось як від жінки, так й від чоловіка.

Обличчя Мо Вейю залишалося безпристрасним, але в серці панував повний безлад. Деякий час він спостерігав за спокійним сном юнака, а потім умить згадав:

Чи не той це хлопець-коханець, з яким я дуже полюбляв розважатися в юнацтві, здається, його звали Жон Сан? Чи можливо Жон Дзьов?

Неважливо, був це Сан чи Дзьов, головне, що ця шльондра страждала від венеричної хвороби й сконала багато років тому, та так, що навіть кістки мали б давно згнити.

І все-таки живий та здоровий юнак був поряд і, згорнувшись калачиком лежав під боком Мо Жаня. Його шия, плечі, ключиця — все було всіяно синіми та фіолетовими укусами пристрасті.

Обличчя Мо Вейю напружилось, він підняв ковдру та перевів погляд униз.

— ……

Ніжне тіло вкривали сліди від батога; бліді стегна майстерно охоплювала червона мотузка, стягуючись на них усе сильніше й сильніше від одного тільки руху.

Мо Вейю задумливо провів рукою по підборіддю і з посміхом промовив:

— Яка цікавинка.

Погляньте на це витончене мотузкове мистецтво, яка майстерна техніка, а картина начебто знайома.

Гм, невже цей витвір мистецтва моїх рук справа?

Коли Мо Жань навчався заклинацтва, він читав про можливості відродження. Чоловік почав здогадуватися, що він якимсь робом вернувся в минуле.

Щоби підтвердити свої здогадки, Мо Вейю знайшов мідне дзеркало. Воно було потертим, але в тьмяному світлі кімнати він усе ще міг розгледіти у ньому своє лице.

Коли Мо Жань помер, йому було тридцять два роки, проте обличчя в люстерці виглядало зовсім молодим: чарівне лице випромінювало юнацьку гордовитість, а на вигляд йому було не більше п’ятнадцяти-шістнадцяти років.

У цій спочивальні більше нікого не було.

Тому, колись жорсткий правитель світу гартування тіла й духу, Злісний Деспот Сичвані, Імператор Смертного Царства, Вельмишановний Владика Піка Сишен та “Володар, що принижує безсмертних”, після довгих роздумів вирішив щиро виплеснути свої емоції.

— Їбать…

Жон Дзьов мирно сопів уві сні, коли його збудило оце “їбать”.

Сонний красень мляво присів; тонка парчева ковдра сповзла з його плеча, оголивши бездоганно-білу шкіру. Він зібрав у зачіску довгі м’які пасма волосся, підійняв заспані персикові очі з розмазаною червоною тушшю і голосно позіхнув.

— О… Пане Мо, ви сьогодні так рано прокинулись.

Мо Жань нічого не відповів. У ті часи йому дійсно дуже подобався такий тип як Жон Дзьов: чуттєвий, ніжний та жіночний, але нині, тридцятидворічний Тасянь-дзюнь не міг уторопати, про що, дідька лисого, він думав, коли вважав це стерво привабливим?!

— Вам погано спалося минулої ночі? Жахіття наснилось?

ЦЕЙ ВЕЛЬМИШАНОВНИЙ ПОМЕР, ЇДРІ ТВОЮ МАТЬ, ЯК ТОБІ ТАКИЙ КОШМАР, ЙОБАНА КУРВО?

Вродливець вирішив, що пан Мо мовчить, бо він у поганому настрої, тому юнак м’яко зісковзнув із ліжка, підійшов до різьбленого вікна й обійняв Мо Жаня зі спини.

— Пане Мо, згляньтесь на мене, чому ж ви цураєтесь мене?

Обличчя Мо Вейю посиніло від гніву: йому дуже захотілося відірвати од своєї спини цю паскудну лярву і вдарити по лицемірно-тендітній пиці разів зо двадцять. Утім, йому все ж вдалося втамувати свою жагу.

Колишній володар усе ще відчував легке запаморочення та непевність у тому, що відбувається.

Звичайно, якщо він дійсно переродився, тоді не міг же він без причини відгамлесити Жон Дзьов після пристрасної ночі. Це виглядало б, наче він несповна розуму — а такого не можна було допустити.

Мо Жань зібрався з емоціями та вдав із себе роззяву:

— Котрий нині день?

“Хвойда” на секунду заціпенів, а потім натягнув свою брехливу посмішку:

— Четверте травня.

— Тридцять третій рік?[3]

— Це було минулого року — зараз уже тридцять четвертий[4]. Кажуть, що величні люди, такі як ви, пане Мо, схильні до безпам’ятства.

[3] Бін Шень (丙申 bǐng shēn) — тридцять третій рік шістдесятирічного циклу ґань-джи.

[4] Дін Ю (丁酉 dīng yǒu) — тридцять четвертий рік.

Тридцять четвертий рік…

Очі Мо Вейю почорніли, а шестерні в голові почали швидко обертатися.

У цей рік йому виповнилося п’ятнадцять років і його визнали давно втраченим племінником голови піка Сишен; так із жалюгідного, зацькованого пса Мо Жань перетворився на прекрасного фенікса, що велично засідав на гілці.

Отже, він насправді переродився?

Чи це лише беззмістовний сон наяву…

— Майстер Мо так зголоднів, що навіть дату забув. Почекайте хвильку, я сходжу на кухню і принесу вам поїсти. Ви не проти кошиків юсюань?[5]

[5] Юсюань (油旋 yóu xuán) — традиційні ласощі у Дзінані. Шкірка тістечка хрустка, а серединка — ніжна, зі смаком зеленої цибулі. Саме через форму спіралі та золотисту шкірочку вона й отримала таку назву.

Мо Вейю тільки-но повернувся до життя, тому не знав, як до цього ставитись.

Усе буде гаразд, якщо й надалі дотримуватися того ж підходу, що й раніше, — подумав він.

Юнак згадав свою неповторну харизму, і, здужавши осоругу, грайливо посміхнувся та вщипнув юнака за стегно.

— Мммм, звучить смачно! Прихопи іще чашу супу та вертайся, щоби нагодувати цього Вельмишановного.

Жон Дзьов натягнув одяг і вийшов; незабаром він повернувся з тацею в руках: на ньому стояли миска гарбузового супу, два кунжутних тістечка юсюань та тарілка з гарніром.

Мо Жань був смертельно голодним, і вже простягнув руку до випічки, коли ця хльорка перехопила його пальці й чарівно посміхнулася:

— Дозвольте цьому нікчемному услужити господареві?

— ……

Жон Дзьов узяв тістечко й присів на коліна Мо Жаня. Тонкий халат обіймав оголене тіло, тендітні ноги були широко розведені й притиснуті до шкіри Мо Жаня; цей безсоромник навіть дозволив собі потиратися об нього.

ЩОООООО?! ЩО ЦЕЙ КУРВІЙ СОБІ ДОЗВОЛЯЄ?!

Мо Вейю пильно вдивлявся в точене обличчя. Жон Дзьов подумав, що він знов збуджений та прошепотів:

— Чому ви так витріщились на мене? Їжа ж невдовзі охолоне.

Мо Жань на мить замовчав, згадуючи всі “добрі” справи, які цей паплюга провертав за його спиною в минулому житті. Куточки губ вигнулись у солодкій посмішці.

Йому, величному Тасянь-дзюню, не були чужими бридкі вчинки: якщо він чогось жадав, він просто робив це й нічого огидного в цьому не вбачав.

Це лишень вистава й на цей раз володар має розважитись як слід.

Мо Жань байдуже відкинувся на спинку стільця й спокусливо посміхнувся:

— Сідай.

— Я… я вже сиджу.

— Ти розумієш, куди я кажу тобі сісти.

Жон Дзьов почервонів немов рак.

— До чого такий поспіх, можливо, пан Мо бажає закінчити тра… Ах!

Не встиг він і домовити, як Мо Вейю з силою потягнув його вперед та знов притиснув до себе. Рука красеня здригнулася, і миска з гуркотом перекинулася додолу.

Поміж стогонами він устиг сказати:

— Майстре Мо, миска…

— Облиш це.

— А… але ви маєте спочатку по… ммм…. ах…

— Хіба я не їм прямо зараз?

Мо Жань тримав красеня за талію; вид витягнутої шиї та ніжного обличчя Жон Дзьов полум’янів у його вугільно-чорних бездонних очах.

У минулому Мо Вейю дуже любив цілувати ці п’янкі яскраво-червоні вуста під час любовних утіх. Урешті-решт, Жон Дзьов був неймовірно гарним та вмів підбирати слова, що змушували серце владаря тріпотіти. Він би збрехав, сказавши, що в ті часи відчував до нього лише байдужість.

Утім, знаючи, до чого ці прекрасні вуста вдавалися за його спиною, Мо Жань відчував лише надзвичайну огиду та цілувати їх зовсім не хотілося.

Тридцятидворічний Тасянь-дзюнь достобіса відрізнявся від п’ятнадцятирічного Мо Жаня.

Зокрема п’ятнадцятирічний усе ще знав ніжність у коханні та близькості. Проте у тридцять два, поняття ніжності просто щезло, адже серце Тасянь-дзюня давно поглинула жорстокість.

Після цього, Мо Жань поглянув на Жон Дзьов, що втратив свідомість від шалених любовних втіх. Палкі очі колишнього володаря злегка звузились та зажевріли лагідною посмішкою. Коли його вуст торкається усмішка, обличчя стає надзвичайно привабливим, а очі набувають кольору гіркого шоколаду з відблисками фіолетового всередині. Саме тоді він відтягнув за волосся безтямного юнака до ліжка, підібрав із підлоги шматок розбитої фарфорової миски та підніс до обличчя Жон Дзьов. 

Він завжди мстився за образи, та й зараз не було нічого особливого.

Згадавши, як у минулому він піклувався про справи цієї повії, як думав про його викуп з борделю, і як цей паплюга віддячив йому тим, що разом з иншими плів інтриги за його спиною — він злісно посміхнувся і притиснув уламок до щічки юнака.

Жон Дзьов продавав своє тіло, а без гарного личка він — ніщо.

Цей підлабузник плентався б вулицями немов кинута напризволяще шавка; він би повзав по сирій землі, його ноги були б давно стерті у кров, він би благав про їжу й порятунок, а у відповідь отримував би лише плювки, цькування та кривду. Серце вистрибувало з грудей від однієї думки про це; навіть відраза від ночі з Жон Дзьов щезла в небутті.

Усмішка Мо Жаня ставала дедалі чарівнішою.

Невеличке зусилля і пломениста кров просочилась назовні.

Непритомний молодик, здається, відчув гострий біль та тихенько заскиглив хрипким голосом. Вигляд він мав доволі жалюгідний; сльози застигли на довгих віях.

Рука Мо Жаня раптом спинилася.

Він пригадав старого друга…

— …………

Потім Мо Вейю усвідомив, що він коїть. Він скам’янів на кілька секунд, перш ніж повільно відвів руку від точеного обличчя.

У своєму житті колишній імператор учинив стільки жахливих злодіянь, що це перетворилось на звичку. Він начисто забув, що переродився.

Ще нічого не сталося, непоправні помилки ще не скоєнні, а ця людина… досі жива. Нащо йти шляхом насилля та жорстокості, якщо йому випав шанс почати життя з чистого аркуша?

Мо Жань присів на краєчок ліжка, закинув ногу на ногу і розсіяно розглядав у руках уламок побитого фарфору. Несподівано він помітив кунжутне тістечко на столі. Юнак схопив його, розлючено зірвав вощаний папір і вп’явся зубами. Мо Вейю кусав випічку доти, доки крихти не розлетілися навкруги, а губи не заблищали від жиру.

Кошик юсюань був фірмовою стравою цього борделю. Насправді в ньому не було нічого особливого. У порівнянні з ласощами, які Мо Жань куштував у своєму імператорському палаці, він був немов жувальний віск. Відтоді, як цей заклад збанкрутів, Мо Вейю так і не зміг скуштувати цю випічку знов. І зараз, крізь стільки бурхливих років минулого, знайомий смак юсюань м’яко огорнув кінчик язика.

Немислиме відчуття воскресіння притуплялося з кожним шматочком.

Коли Мо Жань доїв кунжутне тістечко, тоді й остаточно оговтався від заціпеніння в якому знаходився весь цей час.

Він насправді переродився.

Усе лихо, що я вчинив у минулому, усе незворотнє — іще не сталося.

Він іще не вбив дядька та тітку, не стер із лиця землі сімдесят два міста, не зрадив власного Вчителя і старійшин, не одружився, ще не…

Ніхто з них ще не помер.

Мо Жань насолоджувався смаком у роті. Облизуючи білосніжні зуби, чоловік відчув, як крихітний вогник радості у грудях стрімко розпалюється в несамовите багаття. В минулому житті він повстав проти Неба та Землі, занурившись у вивчення трьох заборонених технік людського світу. Мо Вейю повністю осягнув дві з них, тільки остання — “відродження” не поступалася йому, всупереч видатному таланту.

Несподівано те, чого він не зміг досягнути за життя, без зусиль припало до його ніг у смерті.

Ворожість, обрида, спустошення, самотність, п’ять смаків[6] життя — всі почуття з минулого були замкнені у грудях.

[6] П’ять смаків – це солоний, гіркий, солодкий, кислий та умамі(смак м’яса).

Армія, що наступала на пік Сишен, полум’я від факелів, що підіймалось на десять тисяч сажнів угору — все це ще лишалося в пам’яті.

Тоді Мо Жань дійсно не бажав жити. Люди казали, що одне його існування проклинає всіх, хто наближається до нього та що помре він на самоті.

Усі відвернулися від володаря. Наостанку навіть він сам відчув себе живим мерцем: таким самотнім та байдужим.

Мо Вейю й гадки не мав, що й де пішло не так, аби такій невимовно злій людині після смерті випав шанс виправити всі злочини.

Нащо спотворювати прекрасне обличчя Жон Дзьов через таку нікчемну давню образу?

Жон Дзьов жадібний та й до грошей охочий. Цього разу Мо Жань просто не став би платити, а взяв би трішки срібла, щоби ця паскуда закарбувала урок у пам’яті. Щодо його нікчемного життя, він не збирався брати такий тягар на душу.

— Тобі дуже поталанило, Жон Дзьов. Ти іще дешево відбувся, — з усміхом промовив Мо Вейю та викинув уламок фарфорової чаші у вікно.

Пізніш він витрусив усі коштовності й цінності юнака зі схованки в мішечок, без поспіху одягнувся, привів себе до ладу й задоволений полишив бордель.

Дядько, тітонько, двоюрідний брате Сюе Мене, Вчителю та…

Від однієї думки про цю людину погляд Мо Жаня пом’якшав та сповнився небувалої ніжності:

— Старший брате[7], чекай на мене.

 [7] Шиґе (师哥 shī gē) — старший брат із навчання; так звали один одного учні одного вчителя.

Нотатки Авторки:

 

Головний пейрінґ роману: Мо Жань та Вчитель

Коли з’явиться старший братик “Білий лотос” не поспішайте ставати на його сторону 😉