Андерсу жахливо пасував чорний

Напевно, причина була в тому, що Андерсу жахливо пасував чорний. А ще він займався самознищенням так добре, що Фенрісу було навіть ніяково встрягати. Хіба міг він завдати Андерсу більшого болю, ніж чортів одержимий маг сам собі завдавав? Звичайно, ні.

Тому, коли Андерс переодягнувся у чорний, Фенріс одягнув мовчання, прямо поверх своєї звичної броні. Першим недобре запідозрив, як завжди, Варрік. Запитав обережно, після четвертої пінти пива у «Повішеному», чи все у Фенріса добре. У Фенріса все було чудово. Краще нікуди. Він недавно прикінчив Данаріуса голими руками: вирвав його погане серце і, поки ніхто не бачив, облизав закривавлені пальці. Йому здавалося, що кров магістра повинна бути як найсмертоносніша отрута, але вона виявилася звичайною — солоною та липкою. Він би і сестру вбив, якби добряк Гоук не подивився тоді так. У Гоука сестри більше не було, як і брата. І матері. “Вона – твоя сім’я”, – сказав Гаррет, і у Фенріса опустилися руки. Потім він напився, звичайно, і розбив ніс у безглуздій бійці, але справи у Фенріса йшли чудово. Навіщо взагалі питати?

Але Варріка не проведеш. Гном глянув так підозріло, примружено, і замовив ще випити.

Через кілька тижнів з тим самим питанням підійшов Гоук. Вони мокли на скелястому березі вже другу добу, через дурну наводку, і у кожного по черзі здавали нерви. Окрім Андерса. Той сидів, впершись поглядом у сірі неспокійні хвилі, і був страшенно тихий. Нормальний. Не як завжди. Без жартів його безглуздих, без розмов про права магів і без сяйливих очей.

Ферісу це не подобалося. Виглядало надто підозріло, тому він не зводив із мага погляду. Може, навіть шипів щось під ніс, забувшись. Раніше підійшов би і почав діставати, сказав пару ласкавих, може навіть напросився на бійку, але вода стікала по мантії Андерса, і це виглядало так … жалюгідно. Так, слушне слово. Чорне пір’я липло одне до одного, волосся від вологи потемніло, і весь Андерс був схожий на обскубаного мокрого павича. І це, здається, його зовсім не турбувало.

Феріс тоді відмахнувся, сказав щось грубе та незначне. У горлі стояв дивний гіркий присмак — не хотілося говорити. Гоук теж був не з балакучих: він сів поруч, запропонував рому, і ні про що більше не питав. А потім з’явилися кунарі, і потреба відповідати відпала.

Але коли через тиждень з тим же питанням прийшла Ізабелла, Фенріс не витримав.

— Ви чому у мене це питаєте? Андерса бачили? Він, він дивний, з ним щось трапилося, йому явно не добре! — Фенріс подавився слиною, і поки кашляв, гнів його зник. — Чортів одержимий виглядає так, ніби ось-ось збирається померти, а нікому немає справи, — додав він тихо. — Я ж тямлю в подібних речах.

Ізабелла мовчала довго. Вона не була з тих, кому не вистачає слів, але зараз наче їх всі розгубила. Піратка мовчки пила дешеве пійло, мовчки дивилася на бармена, поки той не наливав їй ще, мовчки дивилася на Фенріса — в одну точку десь на його чолі.

— Так спитай у нього, — нарешті відповіла вона, коли Фенрісу набридла мовчанка, і він зазбирався геть. — Андерс усіх так дістав зі своїми магами, що з ним мало хто спілкується. Якщо ти не помітив, то раніше майже завжди говорили ви, — Ізабелла скривилася, наче від зубного болю. — Так, це було дуже безглуздо і іноді дуже весело, поки ви обоє не починали світитися від злості. Але потім ви, хлопці, стали дуже тихими, ми й подумали.

– Що? Що ви думали? — Фенріс проковтнув в’язку гірку слину. Останнім часом все було гірким, і йому б сходити до лікаря, але Андерс був… Андерсом, тільки тепер іншим, і з ним не хотілося ні сперечатися, ні лікуватися.

— Ну… Що між вами щось сталося, — Ізабелла підморгнула, але обличчя її стало дуже винуватим. – Щось особисте.

Феріс не став випитувати, що це за «особисте»: гримнув кухлем і вийшов із «Повішеного» у вогкий осінній вечір. Кірквол завжди був сирим і холодним, і дощі тут були частими гостями, але ця осінь видалася особливо паскудною. Ще й супутники, виявляється, вважають його та Андерса… Ким? Коханцями? Чи, того гірше, друзями?

Перше було правдою, але дуже давно. Другому ніколи не бувати. Феніс замружився у спробі прогнати погані спогади. У Андерса завжди були такі лагідні теплі руки, і голос був лагідний, коли він шепотів: «Ну, не стискайся ти так, дихай. Дихай, Фенрісе, це тільки пальці. Я припиню, якщо скажеш». Але Феріс не сказав. Вони знали один одного пару тижнів, і не знали один про одного практично нічого. У Андерса тоді була така безглузда мантія і волосся нижче плечей, гарне. Феріс тільки приїхав до Кірквола і сахався власної тіні. Їхня близькість почалася ніби сама собою і так само закінчилася: одного вечора Фенріс забув прийти. Ні, не забув, але в один момент стало так нестерпно, він убив вісім людей, що прийшли за ним, і провалявся в безпам’ятстві в провулку, а коли прийшов до тями, стало ще гірше, і … неважливо. Андерс теж не шукав із ним зустрічі.

Пізніше, коли Гоук представив їх, вони вдали, що не знайомі. Андерс на той час обрізав волосся, теж гарно. Зморшок у нього побільшало, усмішок — стало менше. Фенріса все влаштовувало. Він з новою силою зненавидів магів і все з ними пов’язане, тому мав привід сваритися з Андерсом. Але навіть у нападах люті, ніхто з них не згадував про минуле. Наче не було цього ніколи. Волосся на подушці, сонячного променя на щоці, шраму на лівому стегні, голосу, що витягав з безодні кошмарів, голосу, що співав безглузді ельфійські колискові — не тільки Фенрісу снилися кошмари. Можливо, це й породило ненависть. Але потім вона вичерпалася, і суперечки їх стали звичайними, немов у старого подружжя. А після … Після Андерс одягнув чорне.

І зараз він був у чорному. Стояв у дверях лікарні і втомлено витріщався на Фенріса. Феріс витріщався у відповідь — він не пам’ятав, як прийшов сюди. Так вони простояли кілька хвилин, поки Андерс не кинув коротке:

– Ти весь мокрий, заходь.

Фенріс, закутаний у ковдру, дивився, як Андерс засипає у заварювальний чайник трави, як ставить на вогонь воду і витирає стіл. У кімнатці було тісно і мерзлякувато — більше про будинок Андерса нічого було сказати. Ліжко скрипуче, подушка незручна – це Фенріс пам’ятав, навряд чи за шість років щось сильно змінилося.

– Навіщо прийшов? – спитав Андрес, коли чай був готовий. Якби Фенріс знав!

— Гоук послав, — збрехав ельф. – Провідати. Ти рідко з’являєшся у «Повішеному», і на останні кілька вилазок відмовився йти.

– У мене часу немає, – Андерс ривком поставив чашку – рідина бризнула на стільницю та його пальці. — Не зараз, коли… — він закусив губу, згорбився. Тихий, незвичний, неприємний Андерс. — Але незабаром усе зміниться.

Феріс не хотів питати, що зміниться, коли і як. Розумів тільки, що справи погані. І якщо вбити Андерса зараз, то не буде катастрофи. Але вбивати Андерса не хотілося. Феріс покопирсався у почуттях – вдалося знайти тільки одне, найгірше з усіх. Жалість. Вона була гірша ненависті, гірша байдужості. Вона змусила торкнутися до руки Андерса — все ще тепла, але тепер вкрита шрамами і якась тонка, ніби не Андерс сидить навпроти, а його примара. Дух. Демон. Чудовисько. Але руку Фенріс не відсахнувся: чекав, що Андерс перший зірветься, скаже щось їдке, зле.

Андерс мовчав. Дивився на смагляві пальці Фенріса поверх своїх — білих-білих, наче не існує сонця.

— Тебе ж не Гоук прислав, так? Ми з ним після смерті його м… давно не друзі.

Феріс кивнув. У Андерса більше немає друзів — він усіх відштовхнув: і Гоука, який запропонував жити у себе в маєтку, і Варріка, який завжди оплачував борги у «Повішеному», і Авелін, яка майстерно відводила храмівників від лікарні. Навряд Андерс сам собі залишився другом. І чому тут жодного кота немає? Раніше ці пухнасті були скрізь, слідували за Андерсом по п’ятах. Маг витрачав багато часу, щоб їх нагодувати, підлікувати, прилаштувати, і очі його, лише побачивши кота, виблискували так нестерпно… Тварини не люблять поганих людей — може, у цьому відповідь?

— Що б ти не вигадав… — зважився Феріс, міцніше стискаючи пальці Андерса. – Не треба. Розкажи мені, Гоуку, та будь-кому — ми постараємося вирішити твою проблему.

– Мою?! — голос Андерса задзвенів, обличчя пішло тріщинами. Він висмикнув руку і притис до грудей, ніби її окропом облили.

Фенріс відчув, як усередині щось тріщить.

— То річ у магах? Завжди була в них… Андерс, посл…

– Іди!

Гіркота в роті була такою сильною, що сльозилися очі. Феріс зморгнув, заплющив очі – всередині щось пекло, заважало говорити. Та й сказати було нічого.

Андерс сидів, згорбившись, і розглядав лінії на долонях. Виходячи, Фенріс висмикнув крихітне перо з мантії — так, на згадку, але, повернувшись додому, зрозумів, що загубив його. Крихітне перо з бірюзовим відливом чи щось більше — не варто уточнювати.

*

Андерсу жахливо пасував чорний. Але зараз він зливався в суцільну темну пляму на тлі сліпучого вибуху. Його волосся знову відросло, і останнім часом маг заплітав його в акуратну косу; тільки зараз коса розтріпалася, потемніла від крові. Фенріс дивився тільки на неї, перев’язану чорною стрічкою, і думав, як він усе це допустив.

Андерс довгі місяці шукав смерті, і ніхто абсолютно ніхто не допоміг йому її знайти. А тепер смертю став він. Говорив, говорив, говорив… про справедливість, про відсутність компромісу, про боягузтво, а в самого руки тремтіли і голос зривався. У Фенріса теж долоня на ефесі меча тремтіла — так хотілося пустити зброю в бій. Ні, не в бій. І в пекло зброю.

Фенрісу хотілося підійти до Андерса і готовими руками вирвати з грудей його серце. Хотілося схопити його за плечі і трясти, трясти, поки ця оболонка не сповзе, наче зміїна шкура, оголюючи Андерса колишнього. З безглуздими кішками і безглуздими веснянками. Такого жахливо живого та дратівливого. 

Фенрісу й собі хотілося серце вирвати, бо навіть не спробував допомогти. І Гоуку – той не був майстром у жорстокості, але сьогодні перевершив сам себе. Він відпустив його. Вигнав. Ніби Андерс песик шкідливий, а не божевільний маг, що влаштував революцію. Ніби не було цих семи років, протягом яких Андрес був комусь другом, комусь — рятівником, іншим — ворогом. І ніхто не знав, ким він був для себе.

Коли все закінчилося, Фенріс вирушив на пошуки Андерса. Але не знайшов його серед магів, не знайшов серед мерців. Не знайшов у казематах і в катакомбах, у всьому проклятому Кіркволі. Одного дня він повернувся у маєток і почав жити. І все було гаразд. Просто чудово. Фенріс переконав себе, що проклятий маг здох у якійсь канаві, убив себе чи напоровся на чийсь ніж: після вибуху церкви у Андерса не було причин жити.

Фенрісу не було чого шукати його, а пам’ятати — тим більше. Але він пам’ятав і — зрідка, очима у натовпі — шукав.