Наруто Узумакі/Хаширама Сенджу

Опис: Хаширама, розчарувавшись у своїй сім’ї, залишає дім й приходить у прославлене поселення Мудреця Шести Шляхів, щоб навчатися ніншу. Там він зустрічає людину, яка змінює долю.

***

Сутеніло. Вишневі фарби розливались по небу. Пахуче, відмираюче пізнє літо.

Я йшов і кривився від болю в ногах. Бинти закривали старі рани та натирали нові. Спрага й голод не мучили, а ось нічний холод, цей чіпкий пройдисвіт, обіцяв бути неприємним.

Раптом попереду завиднілося людське поселення — саме те, про яке я в розпачі згадав місяць тому. Тоді я став безпритульним. Не тому, що прогнали — я сам так вирішив.

На околицях велично стояли хоругви з символом прославленого Мудреця Шести Шляхів.

Я сподівався стати частиною цієї громади, бо не мав більше власної сім’ї. Загубивши невинну душу, вона заплямувала себе ганьбою.

Через приспані будинки хліборобів я інтуїтивно йшов до найбільшої будівлі, не зустрічаючи жодної оборонної споруди.

Тут на кожному кроці було відчуття миру. Мені вже хотілося залишитися, особливо після безталанних поневірянь, переповнених відчуттям сорому за свою кров. Тут я міг очистити душу від іржі, наче жниварну косу.

Велику частину будинку в центрі села займала порожня тераса. Вступивши на неї, я вперше за кілька днів побачив людей. Їх було двоє, вони стояли в коридорі, що тягнувся усередину приміщення. Один — зрілий чоловік у плащі з гострими темними очима й двома тонкими кісками, другий — ти — кругловидий і статний, хоч і невисокий, молодий хлопець з безладом на голові. І теж з недбало заплетеною кіскою, що спадала на рум’яні від холоду щоки. З неї вибивалося кілька волосків.

Старший заразно сміявся і тріпав тобі волосся. Ти чухав потилицю й кривив смішні міни, намагаючись не показати свою радість, наостанок помахав головою і відійшов.

А наступної секунди обернувся до мене. На твоєму обличчі, не зіпсованому ні краплею ворожості до незнайомця, спалахнули подив і цікавість.

Ти посміхнувся і запитав моє ім’я, а потиснувши мою холодну руку, тут же повів усередину, розпалив грубку й почастував чаєм.

 

Так я вперше зустрів сина Ашури-сама, про якого чув поголос по всіх близьких селах.

 

Вранці, поспавши на твоєму футоні, я дізнався, що твоє ім’я Наруто, а твої очі блакитного кольору. Ти тоді, як і завжди потім, встав раніше за мене, тому що тобі потрібно багато часу, щоб розворушити себе після пробудження.

На сніданку ти виглядав ще трохи сонним, але відразу ж пожвавішав, як тільки вдихнув свіжого повітря.

На дворі я, ніби неприкаяний, поглядом шукав собі роботу, щоб відплатити господарям за добро, а потім просити дозволу прибитися кудись на околицю села.

Ти вийшов слідом за мною, запитавши, чим я непокоюсь. Я вивалив усе, як на духу. І знову ж таки запитав, чи можу тут залишитися.

«Це не ми вирішуємо, Хаширама-сан», — раніше я сказав, що у мене немає прізвища, тільки ім’я, — «Якщо люди не проти, то живи собі, скільки хочеш. Тут уся земля вільна».

Я не міг повірити, що все так легко. Ти насміхався з мого сум’яття й сказав, що раз я так хочу вислужитися, то повинен піти з ним. Я слухняно слідував за тобою, мало не наступаючи на сліди від твоїх сандалій.

Ми опинилися неподалік, у саду плодових дерев. Ти взявся за лійку, а я носив воду. Я помітив твої тверді засмаглі руки. Ти розповів трохи про себе — що батько заганяє тренуватись у ніншу і нескінченно читати книги, і що цей сад — єдина, буває, можливість втекти на вулицю, під тепле сонечко, і світ білий побачити. Ти в сім’ї єдина дитина і завжди хотів молодшу сестричку.

А ще ти просто обожнюєш полуницю — дуже шкода, що вона вже відцвіла.

Робота закінчилась, ми поставили лійки та відра на місце. Ти зупинився перед міцною яблунею, що прогиналася від ваги плодів, і гордо погладив її кору ніжним дотиком.

«Це перше дерево, яке я посадив».

А потім ти весело потягнув мене за руку і відвів далеко від дому, наче кінь воза.

Ти, не відпускаючи мене, кинувся в невеличке поле соняшників, колячись об високі стебла. Було хмарно, тому багато рослин дивилися не у бік сонця, а одна на одну.

Я, у свою чергу, дивився на тебе.

***

Минуло два роки.

Я так і не збудував собі будинок, як думав, а лишився в тебе. Це сталося непомітно, природньо. Спочатку я приходив на вільні тренування ніншу, а потім, як багато хто до мене, став учнем Ашури-сама.

Твій батько і ти були центром тяжіння цього поселення. Один раз прийшовши до вас, більше не йдеш. Тебе або захоплює мудрість пана Ооцуцукі, або твоя гаряча юнацька пристрасть і жартівливість, або притаманна вам обом гармонія. У залі, де всі разом практикують ніншу, не буває чужих та своїх.

Одного дня у тебе вперше вийшло самотужки використати чакру — ти дуже хотів здути капелюх одного чоловіка заради жарту. І ти це зробив — видмухнувши вітер прямо з легень.

Того дня ти зовсім відбився від рук, і жодні зусилля Ашури-сама не могли загнати тебе до бібліотеки. На його прохання я знайшов тебе в долині біля села і спостерігав. Ти грав зі своєю новою силою і намагався підколоти мене щодо того, що я не можу так, як ти. Я тільки усміхався і знизав плечима, від чого ти приховано дувся і щоразу намагався знайти все більш і більш оригінальний спосіб хвалитися.

Раптом не встиг моргнути, як ти зник. Я злякався, але ти ззаду кинувся мені на плечі і вклав щось у долоню.

Там виявилася чотирилиста конюшина. У своїй руці ти затискав ще одну.

«Це буде наш оберіг», — сказав ти, дихнувши в потилицю, від чого в мене пішли мурашки, і акуратно зліз на землю.

Я обернувся до тебе обличчям, відчуваючи, як у грудях розцвітає щось раніше невідоме, і міцніє, розливаючись, мов ріка. Тут я відчуваю, як щиколотки залоскотала трава, хоча секунду тому під моїми ногами була гола земля, і розумію: у мені теж прокинулася чакра, і саме тобі треба дякувати за це.

Ти випустив мою силу, наче птаха з клітки, своїм лагідним дотиком.

Раптом я підступно посміхаюся і різко взмахую рукою, хлюпнувши на тебе створену чакрою воду.

Ти не образився. Тільки скрикнув:

«У тебе вийшло! Круто!!»

Ти, все ще мокрий, шалено тішився за мене, вже забувши свої сьогоднішні глузування.

«Тепер ми обидва будемо такими, як батько!»

Ти сказав, що думаєш, що для цього нам треба піти в подорож — там ми знайдемо все: і щастя, і силу, може, навіть кохання! І якщо вже чакра в нас з’явилася одного дня — треба піти разом.

Я засміявся і кивнув.

Ти сказав: «Я іноді думаю: те, що ти приплівся саме до нас тоді — це доля!»

 

***

А потім ти змінився.

Ашура-сама важко захворів і зліг у ліжко. Він постійно говорив страшні речі, про які ніхто в селі хотів думати, адже всі його шалено любили та поважали.

Але він краще відчував, що неминучого не уникнути, і розбирався зі своїми незакінченими справами.

Одного вечора він висловив тобі важке прохання, тягар якого не хотів би класти на плечі свого любого сина. Небажану, але необхідну.

Дев’ятихвостий, єдиний хвостатий, що залишився в його тілі, теж послабшав від хвороби, що підкосила його, та настільки, що пан Ооцуцукі не був певен, що той виживе без людини.

Тому він попросив тебе дозволити вмістити його у собі.

Тобі не подобалася ця ідея, адже ти знав, що це назавжди, а твої стосунки з дев’ятихвостим були, м’яко кажучи, не найкращими. Що ти теж можеш безповоротно віддати йому частину свого здоров’я, щоб він видужав.

Але ти надто любив батька та його ідеали, щоб йому відмовити.

У день перед ритуалом перезапечатування хвостатого ти плакав у саду перед зламаним стовбуром твоєї яблуні. Сильний грозовий вітер переламав її навпіл.

Я спостерігав за згорбленою фігурою з дому і не наважився втручатися. Лише прийшов у твою кімнату перед сном і міцно обняв.

Наступного дня, поки ти спав після ритуалу, Ашура-сама помер.

 

***

Ти став похмурим і невеселим, а разом з тобою ніби зблякла вся округа — і люди, і худоба, і навіть квіти біля будинків. Все частіше я знаходив тебе на самоті, і сам потім не міг прийти до тями до вечора.

Горе, нестерпна туга на твоєму обличчі та в усіх рухах убивала мене. Вже і сонце стало не милим, і поле, і робота руками, і читання наймудріших книг у нашій бібліотеці.

Поки ти був такий, а я не знав, як тобі допомогти, все розбивалося на уламки.

Я перебирав старі речі у своїй скрині. На дні знайшлася та конюшина, яку ти мені подарував. Ясно, як день, пам’ятаю: я сховав її між сторінками твоєї улюбленої книги, фантастичної казки, повної героїв та дивовижних істот. Ти любив перечитувати її час від часу, але все одно подарував мені на другий день народження, проведений в стінах цього будинку. Напевно, конюшина звідти випала, коли я брав її, щоб погортати.

 

Я знайшов ту книгу, вклав конюшину назад, і поставив її на полицю, де я можу бачити її щодня.

І тоді зрозумів, що мені треба робити.

Звільнившись від домашніх обов’язків, я одразу пішов до твого найкращого друга, з яким ти ріс. Ви вже не говорили кілька тижнів.

«Якщо ми з Наруто підемо, ти зможеш вчити людей ніншу замість нас?» — спитав я.

«У мене ніколи не вийде так добре. Лише якщо тимчасово. Ви ж йдете не назавжди, правда?»

«Звісно. Тут наш дім».

І повернемось ми тоді, коли Наруто зможе подивитись на нього без болю.

***

Я зустрічаю тебе в саду. Ти дивишся на те місце, де раніше була твоя яблуня, а зараз лишився лише голий пеньок. Ти сидиш на землі, замість того, щоб перебратися на лавку або на той самий пеньок, і здригаєшся, коли я сідаю поруч. І мовчиш.

Раніше я б благав поглядом: «Скажи щось, скажи, моє сонце».

Але тепер мені більше не потрібні твої слова. Поки ти не готовий, поки знову не полюбиш світ, тобі необов’язково говорити.

А щоб ти полюбив світ, я тобі його покажу.

Я кажу: «Пам’ятаєш, ти знайшов дві чотирилисті конюшини? Де зараз твоя?

«Загубив … Пробач, я думаю, ще одну не знайду…»

З поверхні землі завдяки моєму зусиллю виростає нова конюшина з чотирма пелюстками. Я насолоджуюся іскрою радості в твоїх небесних очах, зриваю її для тебе і передаю.

Ти кинувся мені на груди, і я не зміг стримати пориву — теж обхопив тебе і погладив по спині.

«Давай підемо в подорож» — я прошепотів.

Ти тихо погодився.

Ми неодмінно знайдемо твоє щастя. Разом. Мені ж не треба нічого шукати — я знаю, що воно поряд із тобою.

 

Біля багаття

* Тачі — меч. 

**Ему — дерев’яна дощечка, на яку записуються прохання до богів.

***

Невідомі дороги тільки й чекали на те, як ми залагодимо справи і вступимо на них.

І ми, переконавши всіх мешканців, що обов’язково повернемося, вирушили.

Шлях був легким. Ми знали, як вижити на природі, ще й складали зусилля.

 

Ти майже нічого не їв, дуже довго й тяжко мовчав. Незважаючи на це, ти невтомно працював руками: дбав про зручний табір для ночівлі, поповнював запаси води, ходив на полювання, а коли ми проходили через місто чи не бідне село — шукав підробітку на один раз.

І в такому темпі пролітав кожен день, навіть після приходу осені.

Я зібрав грибів у лісі, випереджаючи твою ініціативу. Ми поставили варитись м’ясо в суп.

Потріскувало невелике багаття. Я, закутавшись у всю одіж, що мав, хрипко — через застуду — вдихав та грівся біля вогню. Ти сидів зовсім поруч, щоб влізти на ліжко, яке постелив для мене на землі.

Після частих дощів, трава, освітлена яскравим місячним світлом, навіть у глибоких сутінках блищала росою, наче перлами.

Нас оточували лише мільйони, мільйони прозорих росинок і запах сирої землі, що ніби увібрався в шкіру.

Ти чистив моркву в суп, стомлено, але вперто шкрябавши ножем. Взагалі нічого не дав мені зробити. Від неробства свербіли руки.

«Не шкода витрачати стільки зусиль, щоб потім подужати не більше двох ложок?» — у відчаї звернувся я до тебе.

Ти нічого не відповів і лише поправив тканину на моїх плечах, що вже готувалася сповзати. Твоє обличчя, завжди таке виразне, наче завмерло в камені; воно було статуєю, що, вочевидь, стояла далеко звідси.

Коли ти відклав ножа, я міцно стиснув твою теплу кисть. Там кровоточив новий поріз, якого ти навіть не помітив. Я взяв флягу з водою і трохи вилив на рану. Ти здригнувся, навіть злякався, і мить у твоїх очах панували справжні емоції — чесні, зрозумілі.

Ти глянув на кров і лише покірно вклав долоню зручніше в мою.

«Вибач, вибач…» — ти сказав повільно, наче згасаючим голосом.

Ти вибачався за мовчання.

Я ж вкотре не приймав вибачень, бо ти ні в чому не винен.

***

Листя опало, почався холод й снігопади.

Ти, вкриваючи легким морозом свої слова, всередині зцілювався.

Зароблені нами гроші я витрачав на ринках, щоб купити їжу та теплий одяг, розважаючись торгом з продавцями. Спостерігав за стурбованими, завжди зайнятими людьми з червоними носами, які поспішали швидше додому. На вулиці, крім нас, тимчасових кочівників, ніхто подовгу не затримувався.

Ти був трохи шокований суворістю погоди, тому що у твоєму селі майже ніколи не випадав сніг.

Я пожартував, що це тому, що там ти жив.

У відповідь почув лише спокійний хмик, що приносив радість та надію. Здавалось, ось-ось незабаром ти встанеш на ноги.

 

Ми попросилися до людей відігрітися та переночувати. Добрі господарі з дітьми впустили нас, поділилися вечерею, відсипавши кожен трохи зі своїх тарілок. На внутрішню красу цієї сім’ї було приємно дивитися, і вона зачарувала нас обох.

Ти дозволяв дівчинці смикати тебе за кіску і посміхався. Я був дуже вдячний маленькій Сузакі за твою посмішку.

Сонце сховалося за обрій, а я так і не помітив, що весь день за мною слідував привид минулого.

 

Я збирав речі на завтра, а ти спав на футоні. Раптом крик, шум, гам! Будинок завив від болю: скрипіли дошки у підлозі від важкого тупоту, і рвалися з гучним тріском паперові перегородки.

Я підскочив і кинувся до вітальні, а ти, на лихо, зі мною.

Там стояли троє озброєних чоловіків у латах, а поруч, схопившись за серце, тремтіла перелякана господиня.

В очі одразу ж кинувся герб Сенджу на наплічниках. Вони зовсім не ховалися.

Придивившись уважніше, я їх навіть упізнав. Кінджу, Комія, Міючі. Грубі, виконавчі типи.

Комія демонстративно розсік повітря тачі* і привітав мене жовтуватим оскалом. У мене з’явилися здогадки, навіщо вони з’явилися. Я був упевнений, що вони мають намір тільки налякати мене.

Ти тремтячими руками схопив зі столу кухонний ніж, виставив лезом, явно не знаючи, як його зручніше взяти, щоб відбиватися, і закрив собою двері до кімнати, де спали діти.

Поки я розмовляв з людьми з мого колишнього клану, ти люто знищував їх поглядом і при першій же нагоді спровадив господиню в іншу кімнату.

Мої припущення підтвердилися. Вони хотіли, щоб неслухняний спадкоємець голови клану повернувся додому. Хотіли уникнути ганьби перед іншими кланами, переконатися, що я не розповім секретів сім’ї. Звалити на мене відповідальність, зрештою. Батько особисто послав їх, навіть благородну дружину приготував до мого повернення.

Минуле життя здавалося таким неймовірно далеким, що нагадувало сон. Ти заповнив порожнечу, з якою я боявся залишитися назавжди, порвавши з сім’єю. Мене більше не відвернути від тебе, якщо тільки ти цього не забажаєш.

Кінджу прочитав це так ясно, як жодну книгу у своєму житті, і різко кинувся до тебе, щоб вирішити, як він думав, проблему в корені.

Я помітив надто пізно, а ти не встиг навіть змахнути тим тупим ножем.

Лезо пройшло точно по тілу, за секунду пролунав крик, і твої ноги підкосилися. Я побіг до тебе. Падаючи, ти вчепився за того виродка і всадив йому ніж у плече. Кінджу випустив меч, який я одразу підібрав, а потім відштовхнув і проколов його самого.

Комія та Міючі пороззявали роти. Для них людина з клану означала все, а чужинець — нічого, і я, спадкоємець, на їхніх очах зламав це непорушне правило. Вони щиро не розуміли, що відбувається. Думали, що мене можна зламати, повернути додому та побудувати заново.

Вони були не праві, і ніколи не будуть.

Я закричав: «Забирайтеся і не повертайтеся, геть! Забудьте, що я був Сенджу!»

Кінджу застогнав, і Міючі кинувся за ним. Я став перед тобою, захищаючи, й дозволив йому забрати пораненого.

«Брат»… — це промимрив Комія.

«Ніякий я вам не брат».

Вони боялися мене та моєї поведінки, яку не могли пояснити. Перед тем, як піти, Міючі обернувся до мене й запитав:

«То як же тебе звати, безумець?»

Я миттю глянув на тебе і відповів:

«Ооцуцукі Хаширама».

 

Далі все минулося, як у тумані. Пам’ятаю, як гарячково шукав лікаря, брав бинти від господині, сидів з тобою вночі, цілував, припадав, примовляв і проливав сльози.

У голові крутилася думка: ти на це не заслужив.

Ті звірі не розуміли ступеня свого безчестя. Насправді вони втрьох не коштували і твоєї накидки.

За вікном два дні і дві ночі вирувала хуртовина, яку я бачив лише з вікна.

***

Коли ти вперше після того дня прокинувся, вигляд у тебе був, як будь-якого ранку, розпатланий та дикий. Ледве продерши очі, ти напевно не зміг би і рік свого народження назвати. Ти протяжно позіхнув і повернувся на другий бік. Я прокинувся вже давно, і почувши тебе, заздалегідь приніс  склянку води.

В нагоді вона тобі стала тільки через годину відпочинку.

Хазяї, а з ними і Сузакі, не відпустили тебе в дорогу та змусили розкласти вміст уже зібраних сумок. Ми залишилися, не знаючи, наскільки.

Того ж дня я під пильним поглядом заново заплів твою кіску, вислухавши інструктаж про те, в якому порядку повинні чергуватись кольори намистинок на ній.

 

Ти одужував, і незабаром настала весна. Від Сенджу не було чути жодної чутки.

У дружній сім’ї ти сильно повеселішав і часом дивився на мене так, що серце починало битися частіше. Ти жартував, лоскотав Сузакі, заразом іноді зухвало мучив і мене.

Відлига природи теплим потоком рік принесла відлигу твоєї душі.

Нарешті від тієї страшної рани залишився лише ледве помітний шрам, і ми знову зібралися в дорогу, незважаючи на те, що дуже звикли до родини, яка нас прихистила. Ми пішли рано, за загальною угодою залишивши на обідньому столі майже всі наші гроші.

 

Ми зайшли до міста, побачивши, що там проводиться фестиваль, та купили дві палички данго. Ти з цікавістю вбирав святковий настрій натовпу і сам не помітив, як почав зупинятись перед кожним торговцем.

Один із них, який пропонував зіграти в карти на гроші, помітив тебе і покликав.

Ти загорівся викликом і без вагань поставив половину наших заощаджень. Я з жахом спостерігав за перебігом гри.

Але ти виграв. А потім ще раз, і ще, і ще. У результаті ти вчетверо помножив початкову ставку і пішов переможцем, насолоджуючись оваціями від людей, що стояли поруч.

Я теж вирішив спробувати та поставив мінімальну суму. Я програв двічі, перш ніж переконатися, що моє «везіння» мені не зраджує, і припинив.

Ми зайшли до храму, прикрашеного до фестивалю. Ти написав своє бажання на ему**, а я відмовився.

Незважаючи на дрібні невдачі та розлади, у мене все є.

Єдине, чого б я міг просити — щоб ти відчув себе щасливим. Але, гадаю, ми тут самі впораємося, без богів.

 

Ми почали спускатися сходами назад на фестиваль. Твоя рука обвила мою.

Ми так і йшли до самого виходу за лікоть, як ті жартівливі дівчата чи безтурботні діти. Тобі було все одно, що оточуючі дивилися, а мені хотілося продовжити твій дотик. Хай не наодинці, то хоч у натовпі.

Тоді ніби не тільки ми, а весь світ, що розстелився однією вулицею, був щасливий.

Тоді ти сказав, що любиш.

 

***

 

Сотні людей і пройдених кілометрів опісля я сиджу біля вогнища.

Ми познайомилися в пізнє літо, таке як зараз, у той самий сутінковий час доби… Такий розкішний сезон. З усіх пір року, у літа був би найяскравіший, пишний одяг та щоденні безтурботні свята.

Твоя голова на моїх колінах. Ми обидва провалюємося в сон, але я поки що змушую себе не спати: чекаю, поки ти заснеш першим.

Віднедавна ти виглядаєш справді щасливим.

Я не думаю, що це тільки через мою турботу. Важливіше те, що ти знайшов своє покликання. У кожного воно є і, знайдене, розпалює в людині непогасний вогонь.

Я вірю, ти народжений для того, щоб допомагати іншим і вчити їх оспівувати життя. Таке дивне покликання, але тобі дуже підходить. Адже не має значення, що саме ти робиш руками, задоволення тобі приносить саме це.

Можливо, спадщина Ашури-сама.

Мені радісно проводити час з таким промінцем, ще й розуміти, що для мене ти світитимеш по-особливому.

Ти ліниво піднімаєшся і затримуєш на секунду теплий дотик губ на моїй щоці. Бажаєш надобраніч.

Мені досі незвично. Моє обличчя спалахує, але цього не видно вночі.

Падаєш назад і обіймаєш мої коліна.

 

Я підкидаю в багаття ще хмизу, відчуваючи себе багатим, хоча нічого не маю.

Дивлюся на тебе, перебираю твоє волосся і вдихаю запах багаття, дим від якого тягнеться аж до самого неба.

Тепер ми готові повернутись.