Розмова про їжу

“Білий – уїбан”.

Шкільні будні минали дуже навіть швидко і звичайно, а Ґоджьо ніби намагався цей час розтягнути, розмалювати своїми витівками. Він звик викрикувати відповіді на уроці, чим дуже бісив Ґето: в чому клята проблема просто підняти руку і дочекатись поки вчитель викличе? Далі по класу почали ширитись чутки, ніби Сатору зовсім не вміє прибирати і постійно ускладнює всім чергування в класі. На підтвердження його почали виганяти з кожної групи, аж доки класний керівник, Яґа Масамічі, не доєднав його до команди Шьоко та Суґуру, дивлячись на останнього співчутливим поглядом. Тоді вже вони дізнались, що чутки насправді не такі вже і чутки, а чиста правда. Побачивши, що з того діла не буде, Ґето дав Ґоджьо найлегше завдання з можливих – витерти дошку. Шьоко в цей час протирала парти, а Суґуру підмітав. Нарешті розгинаючись і переможно відставляючи віника, Ґето обернувся в очікуванні чистої дошки, але побачив, що дошка стала ще бруднішою. А Сатору ще й малював щось в куточку від нудьги.  

– По-твоєму це чиста дошка? – від злості Ґето не стримав власні жести, швидко махнув рукою на дошку. 

– Як ти сказав, так я і зробив. 

Відклавши крейду, Ґоджьо був готовий захищатись. На перепалку звела очі Шьоко. Забачивши дошку вона не змогла стримати сміху: 

– Ой леле, навіть в молодшій школі краще витирають! 

Суґуру підійшов ближче, беручи до рук ганчірку, щоб показати приклад, але вона виявилась сухою. Це лише сильніше його розізлило. 

– Бовдуре, чому вона суха? 

– А ти казав її мочити?

– Бо я, бляха, не знаю людей, які витирають дошку сухою ганчіркою! Чи може ти ще й не знаєш, що її треба промити? 

Сатору не знав, але визнати не міг. Довелось швидко викручуватись: 

– Ну вибач, що мене не навчили роботи пролетаріату!

На обличчі Суґуру розквітла посмішка, посмішка, якою оголошують війни. Він миттю схопив Сатору за комір, притягуючи ближче.

– Що сказав? 

Поруч із ними миттю опинилась Шьоко, намагаючись втіснитись між двома тілами. 

– Хлопці, охолоньте! Усі роблять помилки, ну це ж не привід усіх бити! 

– Довбойобу треба сказати, що він довбойоб, інакше той не дізнається про це. 

– Суґуру, ти вже це сказав, молодець. Сатору так більше не буде. Правда, Сатору?

Шьоко нарешті вдалось встати між ними, Ґето опустив руку і ніби отямився – повернувся до своєї роботи. Ні, він не втратить місця в цій школі через бійку з кимось подібним. 

– Ходімо, я покажу тобі як усе зробити. Все гаразд. 

Суґуру дедалі сильніше розмахував шваброю, миючи підлогу – це був єдиний вихід для його злості. 

“Відколи це вміти прибирати стало принизливим? Чому не навпаки?” 

Шьоко тим часом разом з Ґоджьо набирала нову воду у відро для миття ганчірок. Коли ж Сатору лише змочив ганчірку під водою і хотів було повертатись, Ієїрі була шокована. 

– То ти справді не вмієш чергувати? 

Сатору раптом зупинився, не знаючи куди себе подіти і яким чином. Йому біло збіса соромно, але ж сильні не мають знати про сором. 

– Та все гаразд, ми це виправимо! Дай-но ганчірку. 

Шьоко простягла руку, доки Сатору змушував себе обернутись. Нарешті він зміг віддати їй ганчірку, щоб вона її добре промила. Він запамʼятовував кожен її рух, щоб в майбутньому такого сорому більше не відчувати. 

– Я гадала ти навмисно так поводишся, щоб дошкулити Суґуру. 

– Забагато честі… 

На це Шьоко лише розсміялась. Сатору не любив отримувати у відповідь сміх, але її сміх був якимось… добрим? Шьоко не хотіла заподіяти йому зла, він був певен. Навіть якщо вона і вважала його слабким, то не використовуватиме це задля шкоди.

– Наступного разу поміняєш воду у відрі і добре промиєш ганчірку під проточною водою. Це й усе. 

– Та зрозумів я!

Шьоко також контролювала те, як Ґоджьо водив мокрою ганчіркою по дошці – задавала напрям та казала коли ганчірку знову слід змочити. Вже на третині роботи юнак зрозумів принцип дій, тож обходився без підказок. Закінчуючи зі своїм завданням, Суґуру знову обернувся на дошку, очікуючи побачити її розбитою на цей раз, але був приємно здивований. 

– Бачиш, – Шьоко, що сиділа на одній з парт, вказала великим пальцем на Ґоджьо позаду себе, – це я його навчила. 

– Молодець, тепер збирайся. 

Прибираючи увесь інвентар, вони роззирнулись в пошуках чогось забутого, але нічого не знайшли. Суґуру розраховував швиденько втекти із Шьоко, вішаючи на Сатору закриття класу, але той достатньо швидко впорався із дошкою, щоб поламати його план. 

Ґоджьо лишався позаду, коли усі троє виходили зі школи. Натомість Суґуру про щось перемовлявся з Шьоко. З ракурсу Сатору вони виглядали радісними. Йому хотілося б якось долучитись до цього, але як? Ось цього він не знав. Самотність була легшою, ніж така бажана дружба. Тоді ж він підскочив з переляку – вчувся занадто раптовий сигнал автівки. 

Ґето упізнав це авто. Те саме, що чекало на Шьоко минулого разу і позаминулого теж. Це починало хвилювати його, але він завжди заспокоювався – це не його справа, Шьоко не його відповідальність. Тож і в цей раз він змовчав, обіймаючи подругу на прощання. 

– Не сваріться без мене! 

Ієїрі ніби щось знала – Сатору повернув услід за Суґуру, рухався точно за ним. Ґето це навіть насторожило. Щоб не чути відлуння до власних кроків він знову одягнув навушники. Відкривши потрібний ресурс в телефоні, він почав швидко повторювати теоретичну частину заданих завдань, щоб не витрачати час. 

Навіть пекарню вони оминули з одної сторони, що лише сильніше налякало Суґуру: невже вони живуть аж настільки близько? Але питання відпало саме – ось вже Сатору повертає у сторону житлових масивів, а він сам іде звичною дорогою до менш престижних приватних будинків. А тоді сталось абсолютне диво – Ґоджьо підняв долоню. 

– Бувай! – прокралось до свідомості Ґето навіть крізь музику та навушники. 

Він поквапився мугикнути щось у відповідь, а коли вони достатньо розійшлись, підняв брови від здивування. Що це тільки що було? 

***

“Він попрощався зі мною? Це так тупо! Навіщо йому взагалі це робити? Невже він справді вважає, що ми тепер друзі чи щось таке? Він занадто по-дитячому поводиться. Навіть власну слабкість визнати не може! Удруге, між іншим. От якби тільки він напочатку зізнався, що не вміє ніц робити, це б не було такою проблемою. Але ні, треба змовчати, треба до кінця залишатись збіса пихатим! Це ж ненормально. Я ладен був вдарити його, а він прощається. Ну що за дурень?”

Сатору не знав нащо це зробив. Бо він міг? Хіба цього не має бути достатньо? І йому зовсім не хотілось поринати в детальний аналіз цього дня. Сором усе ще жував його і змушував не оглядатись.

Він майже не вечеряв, лише поколупався трохи в їжі, ніби міг знайти там відповіді на усі свої питання. Тоді швидко зробив домашні завдання і пішов до ванни, щоби вмитись перед сном. Спираючись на раковину одною рукою, він повільно ялозив щіткою по зубах, а тоді раптом зупинився. 

Як йому завтра поводитись у школі? 

Він підвів очі на власне відображення у дзеркалі і абсолютно повністю розгубився. А й справді… Чи варто йому вітатись завтра із кимось? Говорити? Може, пообідати разом? 

Щітка знову повільно прогулювалась по його зубах. Коли він нарешті вийшов із ванної, то зрозумів своє чергове провалля у часі – Сатору вмивався цілих 20 хвилин, з яких більшість пішла на чищення зубів. Але зараз було байдуже. Замість ліжка він рушив до невеличкого телевізора у своїй кімнаті. Перевірив зʼєднання з приставкою та увімкнув, обираючи потрібну гру. 

Іноді йому здавалось, що його батьки просто вже не знають куди подіти власні гроші. Сатору подобалось жити в такій розкоші, мати ледь не всі позиції магазинів техніки. Але… частиною речей йому немає потреби користуватись. Вони просто існують і не виконують ніяких функції в його житті. Прямо як цей телевізор в його кімнаті. Занадто гучний, великий та яскравий. От що на ньому можна дивитись, чого не можна подивитись на зручнішому ноуті? Сатору вважав, що вже не використовуватиме той телевізор і просто забуде про нього, але він знайшов краще рішення – ігрова приставка. 

Ґоджьо навіть не памʼятав як дізнався про них, та це однозначно була любов з першого погляду. Але ця любов розповсюджувалась виключно на якісь примітивні аркади, що були або його ровесниками, або навіть старшими. Його зовсім не цікавили нові ігри з хорошим сюжетом, графікою чи механіками. Бігати по колу і виконувати якісь легкі завдання – ось його щастя. Усі подібні аркади на приставці він пройшов вже по декілька десятків разів, але це однаково не набридало. Але найбільше йому подобався розслаблений стан потоку, в який він входив граючи в якийсь умовний “Пекмен”. 

От і зараз він ліниво перебирав кнопки на джойстику, поки в голові крутився детальний план власної поведінки завтра в школі. Отже, треба привітатись, але… Чи не занадто це буде? Тоді… він привітається лише у відповідь, якщо вони привітаються. Так він не навʼязуватиметься. У розмову теж увійде тільки якщо його запросять. Але треба лишатись більш стриманим? Можливо, не таким гучним? Може і справді трохи опуститись до їхнього рівня, пристосуватись?.. Краще триматись Шьоко, адже вона поступливіша… Але ні, все-таки доведеться пристосовуватись. Якщо він знову занадто сильно розізлить Суґуру і Шьоко доведеться обирати між обома, її вибір очевидний. Такого допустити не можна. Але і занадто принижуватись краще не треба… 

Заки він повністю визначився зі своєю тактикою уже було близько третьої ночі. На сон йому лишалось приблизно три години. Але ці і без того нещасні три години зменшились до двох, завдяки неможливості одразу заснути. Сатору лише кружляв у ліжку, перекидаючи ковдру то так, то інак, не в змозі дочекатись ранку. Була навіть думка взагалі не лягати спати, але вона стала останньої перед будильником. 

На ранок Ґоджьо уже неймовірно сильно шкодував про своє нічне заняття. Він намагався розбудити себе холодним душем, але нічого не виходило. Спробував випити кави, але і тут невдача. Лишалось тільки змиритись і смиренно піти до школи у напівживому стані. Сатору навіть умисно підвищив гучність музики в навушниках, щоби не заснути по дорозі в школу. І якби він на мить відірвав погляд від свого взуття, то побачив би перед собою знайому широку спину, схилену у такому ж сонному забутті голову зі звичною гулькою чорного волосся зверху. 

Повільно заходячи до класу разом із дзвоником, Сатору навіть не намагався поглядом знайти Шьоко чи Суґуру. Коли він сів за парту, то пожвавився, адже почався урок. Цифри, на диво, легко йому зараз давались. Насправді він любив математику і точні науки загалом. Любив навмання вираховувати чиюсь швидкість, відстань між обʼєктами, застосовувати пропорції на практиці тощо. Гратись з усіма цими значками та цифрами було цікаво. І попри особливий хист Сатору визнавав, що для цього потрібна увага, це далеко не завжди легко. А зараз його увага спала одним оком, намагаючись компенсувати той сон, що не отримала вночі.

Коли дзвоник нарешті оголосив перерву і гидотне шкрябання крейди на дошці припинилось, він тихо видихнув, опустивши голову на парту. Він знав, що треба було готуватись до наступного уроку, можна було б зробити домашку, яку щойно задали, але просто не міг себе змусити. Хтось когось гукав на фоні, але він не надав цьому значення. Чомусь зараз згадався Суґуру, його погляд тоді на пішохідному переході. “Якби не я, ти б вже ніколи не мав радості розвʼязувати рівняння”, – дзижчало у вухах. Фраза крутилась, мінилась, слова то випадали з неї, то додавались, але сенс лишався незмінним: “Якби не я, ти б не мав радості”. І знову Ґоджьо ставало соромно за свою поведінку тоді, і знову він не знав що мав би робити, сказати. Насправді він був вдячним, але висловити цю вдячність чомусь не міг – язик миттю німів, зраджуючи його. Він знає слово “дякую”, знає про його існування та значення, але гадки не має про його застосування. У той момент він і справді усе зіпсував, але чи був шанс зробити щось інакше? Чи є шанс зараз щось виправити? Ймовірність замала, тож краще просто ігнорувати – так гірше вже точно не буде. 

Коли ж продзвенів дзвоник на урок, він зрозумів, що задрімав. Того дня ані Суґуру, ані Шьоко не підходили до нього. Так минув цілий тиждень – цілий тиждень Сатору почувався дурнем і не знав куди себе подіти. Усьому поклав край черговий тест з математики, який лише Ґоджьо зміг скласти без жодної помилки, що його самого здивувало. Тепер перше місце із ним завжди ділив Суґуру, але це стало його першим падінням. І він би може поспостерігав за реакцією Суґуру, але саме був обід, на який він поквапився. Квапився, рівно допоки хтось не схопив його за рукав. Обертаючись, він побачив Шьоко з її звично втомленою усмішкою. Позаду неї йшов неймовірно насуплений Суґуру. 

– Привіт! – і тільки-но Сатору спробував щось відповісти, як вона порівнялась із ним і продовжила: – Мені дуже потрібна твоя допомога. Цей тест я списала у декого, а той дехто зробив десь серйозну помилку і не розуміє де. Можливо, ти зможеш знайти її? 

Приймаючи аркуш з завданням з її рук, він швидко пробігся по ньому очима. Погляд різко зупинився на неправильному скороченні, з якого вийшов неправильний знак, що і зламав увесь вираз. Він вказав на нього пальцем і тої ж миті помітив, як Суґуру схилився до нього. 

– Знак неправильний. 

Ґето вже набирав повітря для заперечення, але в останній момент здався – це і справді було його помилкою. Висмикуючи аркуш з рук Сатору, він потягнув Шьоко вперед. Дівчина на це не піддалась. 

– Агов, не будь таким бидлом! – повертаючись до Ґоджьо, вона повернула собі втомлено-дружелюбний вигляд: – Дякую!.. Знаєш, йому трохи важко визнавати власні помилки, тож не ображайся сильно на нього. 

– Та мені байдуже, – намагався вимовити Сатору якомога легковажніше. 

– Хочеш пообідати разом? – раптом випалила вона, змушуючи Ґоджьо шукати брехню. 

– Гаразд… 

Йому хотілось звучати так, ніби це він робить їм послугу, та насправді вийшло навпаки.

Суґуру вже чекав на Шьоко за їхнім столом, але зовсім не чекав на Сатору, що плентався за нею, квапливо відповідаючи на потік її запитань. Та зрештою у нього була більша проблема, ніж цей нестерпний білий. Обережно стукаючи пальцем по її руці, щоб привернути увагу, він тихо запитав: 

– У тебе не буде грошей на обід? Я забув свій вдома. 

Шьоко на таке лише сумовито видихнула, кидаючи свою сумку на лавку поруч із Ґето. 

– Я взяла гроші лише собі на обід, щоб не витрачати зайвого. Пробач.

– Я заплачу. 

Обоє перевели повні здивування погляди на Сатору, змушуючи його сумніватись чи все правильно сказав. І перш ніж Суґуру встиг вирішити чи має щось проти такої ідеї, Шьоко вже потягла Сатору до черги голодних учнів, яка на щастя швидко рухалась. Повернулись вони з трьома підносами, один з яких поквапився забрати Суґуру, переймаючись за його безпеку. 

– Дякую. Я поверну гроші. 

– Та не треба… 

Невдовзі усі троє вмостились за столом та прийнялись за обід. Сатору усе намагався згадати теми для розмови, які підбирав минулого тижня, але нічого не виходило. 

– А який наступний урок? 

Суґуру вивчив розклад ще за перший тиждень навчання, тож відповідь знав, але відриватись від їжі не хотілось – Сатору теж може відповісти. Але сам Сатору був би незгодним з таким твердженням, адже розкладу він не знав і не мав навіть надії колись вивчити, тож тупо блимав очима, переводячи погляд з Шьоко на Ґето і назад. 

– Серйозно? І ти туди ж?

Ієїрі одразу ж засміялась, прикриваючи долонею рот.

– А я казала! Тільки заучки вчать розклад!

Ґоджьо посміхнувся. Він абсолютно не розумів яким чином Шьоко віднесла Суґуру до заучок і водночас не віднесла туди його самого, але це звучало як комплімент. 

– Яким дивом заучка тут я, а не він? 

Сатору посміхнувся лише ширше від освідомлення, що його тут розуміють. 

– Це доля! – стенув він руками, пирскаючи сміхом.

Спочатку Ґето хотілось відповісти злістю на такий глум, але він швидко отямився – глуму не було. Це був лише дружній сміх, який не мав за мету образити його. І зрештою він дозволив собі легко посміхнутись у відповідь. На вустах заграла по-дружньому глузлива посмішка, ніби запрошення до пристрасного танго. 

– Біологія наступна. Вчіть розклад, гульвіси. 

– Як ти мене назвав? – Сатору схилив голову на бік, заглядаючи в очі Суґуру поверх окулярів. 

– Що, слова такого не знаєш? 

Ґоджьо затягував цей вир, змушував посміхатись лише ширше. Навколо вже не було чутно стукоту паличок об миски, гамірних розмов інших учнів. Він вчував лише стукіт власного серця десь у скронях, шум крові у вухах, чувся запах адреналіну. Ліворуч від Суґуру пролунав загрозливий стук телефону дівчини, який вона занадто різко поклала на стіл. 

– Агов! – Шьоко штурхнула Суґуру у плече, обриваючи раж обидвох. – Не кусай руку, яка тебе годує! 

– Я просто прикол тягну, не парся, – відмахнувся той чистою правдою. 

Шьоко таке не влаштовувало, що було помітно із її пильного погляду на Ґето, який вона не переривала навіть підносячи до рота їжу.

– Справді, – ввʼязався Сатору, в голосі якого вчувались нотки дитини, в якої забрали іграшку, – все гаразд. 

Тоді дівчина зміряла поглядом його і закотила очі. Вони настільки дикі, настільки невиправні, що годі і сподіватись!

– Робіть, що хочете, це вже без мене! Я йду вивчати свої маточки і тичинки! 

Шьоко раптом підвелась, Суґуру кинув швидкий погляд на її майже повний посуд. 

– Ти так мало їси… – здивовано підмітив Сатору.

На мить Шьоко розгубилась, не знаючи куди себе подіти від такого справедливого зауваження. Страх і сором охопили її, змушуючи міцніше вчепитись в тацю.

– Із вами двома у будь-кого апетити зникне… 

Сатору повірив її словам, сприймаючи їх за таку ж саму гру, але не Суґуру, який впився поглядом у її спину, що вже віддалялась.

– Не кажи такого більше. 

– Якого?

– Про їжу. Просто не кажи. 

Ґоджьо хотілось спитати чому, що вже він зробив, але наштовхуючись на мʼяке, та все-таки попередження в очах Суґуру, не наважився ще щось сказати. 

Ґето підвівся з-за столу, щоб віднести свою тацю з порожнім посудом, але в останню мить застиг і все-таки передумав. 

– Давай, – він простягнув руку, щоб забрати і тацю Сатору. 

Ґоджьо встиг здивуватись лише після того, як віддав свою тацю і Суґуру слухняно відніс її. Занадто вже стрімкий був стрибок від ненависті до такої послужливості, але це йому подобалось. 

***

– Поїж зі мною, будь ласка. 

Сатору простягнув дівчині батончик, другий самотньо чекав в кишені. Шьоко підвела на нього стражденний погляд, просячи покинути це все, але він не піддався, тож їй довелось узяти батончика з його рук і повільно відкрити пакування. 

– Знаєш, це нечесно. Чому я маю їсти, а ти не маєш спати? 

– Я сплю. 

– Сон на перервах не рахується. Що ти по ночах робиш? 

Ґоджьо хотів би відповісти, але не міг, лише мовчки жував солодку масу, яка тепер зовсім не смакувала, як і решта їжі. 

– Читаю… 

Шьоко із докором глянула на нього, та говорити нічого не стала, слухняно жуючи батончик теж.