Глава 1: Вхід заборонено? Відмінний виклик!

Остання точка… більше на цій мапі немає відміток, яких би я не відвідав. Ця думка не давала мені спокою, коли я надвечір збирався на чергову «прогулянку».

Мати вже давно зрозуміла, що я не заспокоюсь, поки не перевірю все, що мій батько відмітив на карті мого маленького міста. Саму карту, до речі, я випадково знайшов на горищі серед старих листів. Дивною мовою була розписана уся її поверхня, окрім невеликої ділянки ззаду, де згадувалася «точка інтересу заради блага всього світу». Я трактував це як пошук реліквії древніх скіфів або ж якогось інопланетного шматка заліза. Одним словом, щось абсолютно абстрактне.

За час своїх пригод я облазив безліч закинутих будівель, особливо колишні промзони, але нічого цікавого, окрім розбитого бюста якогось покидька, так і не знайшов. Тому, коли я підійшов до будівлі колишнього виробництва АТС, мої очікування були надзвичайно низькими.

Мене зустріла напівзруйнована будівля, де серед сміття та водяних калюж гуляв дивний вітерець. Він ніби закликав мене йти вниз… власне, куди я і збирався. Спуск зайняв добрі півтори години, адже прямий шлях до підвалів був заблокований купою мотлоху, розміром мало не з танк. Довелося шукати альтернативні методи. Врешті-решт, я опинився перед мініатюрним підземним озером. Згідно з моїми відчуттями, під його поверхнею могли спокійно плавати кілька водяних драконів. Але це мене не зупинило. За кілька хвилин я вже стояв на іншому березі, навіть не замочивши ніг.

Шлях попереду здавався… надто дивним. Я знав, що під цим комплексом було бомбосховище, але воно виглядало занадто доглянутим. Майже без сміття, подекуди встановлені гасові лампи, а стіни були вкриті тими ж дивними символами, що й карта. Що найдивніше – тепер я міг їх розуміти. Чим довше я вдивлявся, тим сильніше символи вдивлялися в мене.

Виявилося, що це… збірник анекдотів про дурнів, які шукають артефакти. Ну, очікував почути тут «Йди до мене», але ні – мене вела тільки дорога з тиші, моїх кроків і… якогось шурхоту за спиною.

Шурхіт почався рівно через годину і сімнадцять хвилин після мого входу всередину. Тобто приблизно на відстані п’яти кілометрів від початку. П’ять кілометрів? Що за?.. Я тричі прикинув розміри всього комплексу, і тільки тоді до мене дійшло – це нереалістично. Але думати довго не довелося, бо щось ззаду зі свистом розсікло повітря.

Переді мною у землю встромився ніж.

Я різко обернувся. Переді мною стояла постать у довгому вбранні з капюшоном. У руці – ще один ніж. Виглядало як класичний окультист з будь-якого фентезі.

– Не знаю, як тобі, простій людині, вдалося подолати тіньовий бар’єр, – її голос звучав абсолютно буденно, навіть занадто звично. – Але допоки ти не заступаєш за той ніж, я дозволю тобі піти живим.

Тон був спокійним, але щось у цій фігурі явно було не так. Аура? Відчуття небезпеки? Я не знав. Але я вже зайшов надто далеко, щоб просто розвернутися.

Я нахилився, підняв ніж і покрутив у руці. Він здавався надзвичайно легким, хоча його форма нагадувала зазубрений кинджал із закругленим лезом – радше могул, ніж звичайний ніж. Руків’я дерев’яне, без жодних прикрас, тільки невелика руна на кінці.

– Я правильно розумію, що допоки цей… кинджал рухається попереду мене, я можу йти далі? – запитав я.

Відповіді не було.

Тож я зробив крок вперед.

Наступної миті окультистка кинулася на мене з неймовірною швидкістю. Я ледь встиг ухилитися, але, використовуючи інерцію, замахнувся кинджалом. Лезо розітнуло тканину балахона, оголивши під ним… шкіряну броню?

– О, то все ж не можна? Шкода! – вигукнув я, ухиляючись від нового удару.

Окультистка більше не була сковувана балахоном. Вона рухалася швидше, точніше. Наступної секунди я відчув різкий біль – по моїй щоці пішла тонка кривава лінія. Не глибока, але… Важлива деталь: я фанат фентезі. З дитинства практикувався в бою кинджалами (ну, як кинджалами – короткими палицями). А ще добре вивчав середньовічні обладунки та тактику.

Але всі мої знання не допомогли. М’язи відмовились працювати, а тіло замість оборони… просто кинулось вперед.

Я біг близько двадцяти хвилин, поки не дістався величезного залу з кількома проходами. Окультистка відстала, тому я хутко пірнув у лівий коридор і… переді мною опинилися зачинені двері.

– Далеко зайшов. Далі, ніж будь-хто до тебе, – почулося за спиною. – Але тут тобі й кінець.

Вона не встигла договорити. Двері самі відчинилися.

Я не думав. Я просто рвонув уперед.

– Стій! Ти не знаєш, що це таке! Це може все зруйнувати! – вперше в її голосі з’явився… страх?

Але мене вже не спинити. Я простягнув руку до шматка заліза на п’єдесталі… і він буквально вселився в мій годинник! Наступної миті різкий біль пронизав мою руку – окультистка встигла вдарити кинджалом. Але я різко смикнув руку і… годинник клацнув. Світ потемнів.

***

Я прийшов до тями на галявині.

Переді мною стояв чоловік у плащі з величезним списом.

– Сторонній? У наші часи? Як ти сюди потрапив?

Його голос звучав спокійно, але з нотками здивування.

– Ну, біс із ним… Вітаю тебе, гостю, в Юніоні. Мене звуть Алексіос Ріадрон. Я проходчик з Мандрівників Алтоса. А тебе як звати?

Я навіть не замислювався над відповіддю. Вона просто зірвалася з язика.

– Кухулін Філфрай.

Обличчя Алексіоса змінилося.

– Філфрай?..