I didn`t say “sa-yo-u-na-ra” to you

Еш прокинувся, огорнутим у місячному сяйві, лежачи над прочитаними двома листками, що заляпані кров’ю. Права рука оніміла, знаходячись весь цей час під щокою хлопця, а рана від ножа розносила імпульси болю далі по всьому тілу. Голова була важкою, хотілося б знову заснути, але впасти на м’яке ліжко під махрове покривало, а голову покласти на подушку м’яку як хмаринку.
– Ем.. перепрошую.. – звернулась ввічливо та якось ніяково до нього бібліотекарка, – але в нас, на жаль, не можна спати, і ми скоро зачиняємось.
Еш змінив свій вираз із який-же-гарний-сон-я-бачив на звичайний похмурий, та добавив:
– Добре, – сказав він та швидко встав зі стільця, стараючись не звертати уваги на біль внизу живота, який тільки посилився від недбалих рухів.
На вулиці була майже ніч. Перехожих було багато, як зазвичай, але Ешу дуже хотілося б, щоб вони всі зникли та дали йому можливість побути на самоті, можливість заглибитися у свої думки.
А думав він, ідучи додому про закінчення цієї пекельної арки в його житті, про можливі нові ще гірші та більш стресові періоди в його житті, про смачну їжу та звичайно же про Ейджі. Тепло, що передав йому старший, розливалося тілом Еша, немов кров по венах. Але ще більше гріло душу те, що тепер його найкращий друг знаходиться у безпечному місці, і скоро Еш опиниться там також – думав про це хлопець, дивлячись на пасажирський квиток літака, що подарував йому Окумура та був придатним ще пару днів.

***

За всю прогулянку з бібліотеки сон як рукою зняло, тому Еш по поверненню додому сів за ноутбук та почав займатися звичною справою для себе: пошук особистої інформації, але на цей раз не якоїсь люди, яку він мав би вбити, а самого Окумуру Ейджі. Він знав його рідне місто – Ідзуко, але не знав його точного місця проживання. Менше години – і Еш володіє всім, що йому потрібно і не тільки: точна адреса, університет, де зараз навчається хлопець, додаткові заняття, які хлопець відвідував та відвідує, а також його участь у змаганнях.
Лінкс, задоволений собою, відкинувся на спинку крісла та поставив ногу на стіл.
«це було легше просто», – фраза, яка мала послідувати після вдало виконаної роботи, але хлопець залишив ці слова несказаними в голос.
Думки з «тепер майже вся особиста інформація про Ейджі в моїх руках» перетікли в «як вбити ці пару днів».
Перш за все йому потрібно попередити свою банду, що наступні два тижні його не буде – і саме цим він зайнявся, як тільки всі прокинулись.
– Босе, але як же ми без вас? – у паніці озвався Бонс.
– Я повернуся за два тижні, це досить скоро. За цей час ви будете під командуванням Сіна.
– Моїм..? – збентежено озвався китаєць. Руки, які міцно були схрещені на грудях, ослабли, а по виразу обличчя було зрозуміло, що хлопець намагається опанувати, сказані Ешем слова та вдавати із себе стійкого лідера.
– Розраховую на тебе, – у своїй командирській манері мовив Лінкс та пішов до спальної кімнати.
Втомлений він сів на край ліжка та почав розглядати цю частину квартири. У підсвідомості Лінкса спливав Ейджі та картини з минулого, які відбувались у цьому помешканні. Чесно признаючись собі, Еш вже дуже сильно сумував, хоч і бачились вони пару днів тому. Одна частина його дуже хотіла перемістити Окумуру знову сюди, щоб бачити його власними очима, почути своїми вухами та доторкнутися його рукою. Але інша його частина розуміла, що це знову повернення до старих небезпечних подій, які будуть супроводжуватися новими персоналіями. Еш точно не хотів би такого.
Ба навіть, якби йому запропонували стерти пам’ять та пережити ці місяці як вперше він би точно відмовився. Це є поганий спогад, в якому подекуди просочуються приємні моменти. Моменти з Ейджі. Та чесно, таке життя його сильно заморило. Все його тіло та розум прагнуть хоча б відпочити від цього, але з найкращих варіантів – відмовитися від цього раз і назавжди.
Залишок дня Еш складав свої речі й сувеніри для Окумури та його сім’ї у валізу, ближче вечора – пішов прогулятися улюбленими місцями Нью Йорка – місцями, де вони були разом. Місця, де Еш ділився таємницею глибин своєї душі, де Ейджі щиро усміхався, а ця усмішка переходила і до Еша, де Лінкс міг спокійно читати, а Окумура ласкаво за ним спостерігати. Силует японця переслідував Еша до кінця цього дня.
Інша річ, яка виявилась дивною Ешу, – сьогоднішнє повітря, яке було напрочуд легким та спокійним. Це все ще гучний та сповнений життям Нью Йорк, але не в цей день. Сьогодні Ешу воно здавалося тихим та віддаленим. Він відчував себе вклеєною фігуркою у цілісну намальовану картину так, ніби він сюди більше не належав і його можна було прибрати звідси будь-якої миті. І це було дивно.

***

Токіо було… чимось схожим на Нью Йорк… Таке ж велике, заповнене людьми, а в повітрі також витала атмосфера зайнятості та спішки у справах. Тільки це все відчувалося без зайвої напруги. Ешу було важко це пояснити: міста одночасно такі однакові, але й такі різні. Але тут полягало питання чого він більше прагне, і відповідь була відома одразу – Токіо, яке з першої ж миті склало в нього асоціацію з Ейджі.
Еш посміхнувся про себе.
– Подобається Токіо? – запитав самовдоволено таксист англійською мовою, ніби він сам збудував це місто та дав йому назву.
– Так, гарне місто, – навіть стараючись зберігати все своє захоплення перед раніше небаченим, тонка грань з емоцій дала про себе почути.
– Тоді обов’язково відвідайте Шінджюку та Шібую. Тут взагалі багато гарних місць, але це мої особисто улюблені.
– Буду знати.

– Оп, ми приїхали.
Еш сплатив крупну суму грошей, яку йому довелося віддати за майже дві години поїздки.
– sayounara, – неквапливо вимовив Еш. В нього не було на меті рівно нічого, коли він це вимовив, але саме в цю хвилину йому захотілося незнайомцю сказати щось японською. Можливо, щоб саме зараз він зрозумів, що більше не знаходиться в США, а приїхав досліджувати нові території.
ーあの、それで日本語で話すことができますか。
– Я знаю тільки пару фраз, – хизуючись мовив Еш та швидко вийшов з машини, – всього доброго.
Побіг хлопець з валізою в руках до потрібного будинку, залишивши ошелешеного таксиста сам на сам.
Серце шалено билося в очікувані того, кого він зможе побачити. Очі палали щастям, а тіло без зайвих роздумів бігло до фінішної прямої. Паркан, що був невисоким та по ідеї мав захищати будинок Окумури, був перестрибнутий за лічені секунди. Валіза вивались з рук та впала на нещодавно стрижений газон.
Як тільки нога Лінкса ступила на поріг – відчинились двері, а з-за них сором’язливо та обережно висунулась голова Ейджі.
– Еш! – скрикнув японець, коли зрозумів, хто стоїть біля нього. Ноги, руки, голова – все тіло Окумури линуло до хлопця навпроти, щоб обійняти його та ніколи не відпускати. Серця зробили шалений удар та зупинилися, – я так сумував. Мені так боляче було, коли ти не прийшов, я всі ці дні думав, як ти, – мовив Ейджі, знову відчуваючи тремтіння тіла та радний запах Еша.
– Вибач, я зробив неправильний хід. Обіцяю більше так не помилятися, – та сильніше стиснув Ейджі у своїх обіймах.
Вони могли б посваритись, але це була така мала дрібниця в тому, що відбувалося зараз. Ніякі сумніви, переживання та тріщина, що нещодавно з’явилась стерлися, наче цього й ніколи не уснувало.
– Я… – Лінкс відсторонив свою голову від плеча друга, – мені… знаєш, дуже важко про це говорити, тому, я сподіваюсь, що ти приймеш мої дії.
Еш відчував, як його щоки припікають червоним, а тіло тремтить від сказаних ним слів, але дороги назад немає. Сказав – роби. І під здивований погляд Ейджі він накрив його вуста своїми.