Магазинчик снів

РОЗДІЛ 1

I

Ніч – час для сну, але не для одного хлопця. Останні декілька місяців він не можу спати в ночі. Комп’ютерні ігри набридли, аніме вже не цікавить як і фільми з серіалами. Саме тому  сьогодні Андрій вирішив вийти на прогулянку. Йому було цікаво, як виглядає нічний Харків.

Його батьки йому нічого не скажуть, адже вони поїхали в Японію. Його мати – українка, тато – японець. Саме тому його зовнішність не типова для харків’янина. Важко його назвати й японцем. Мамине русе волосся і блакитні очі. Від батька йому дісталася статура. Середній зріст для десятикласника. Не накачане тіло звичайного худого підлітка.

В Україні занадто мало платять у тих сферах, в яких працює батько Андрія і через це він вмовим маму поїхати. А його залишили бо сказали що так требо.

• Ніби я не знаю, що я заважав би їхнім страстям та потрахушкам! Мені ж вже шістнадцять, COME ON тату!

Проговорив собі під ніс коли вдягався.

Андрій вийшов із квартири на площадку в під’їзді.

• Так… а тепер тихесенько… а чому тут так темно?
• МЯУ!!! – пролунало із темряви. Чорно-білий силует забіг до квартири.
• Вибач, Стьопа. Я випадково. Корм в тебе є, а я пішов. Тітці з дядьком нічого не кажи.

Андрія залишили родичам його мами. Тітка працює адміністратором у ресторані, а дядько в охоронній компанії. Через їхню роботу, Андрій часто лишається вдома сам. Та й вночі, все-одно з ним би ніхто не сидів.

Він забув, що харківське метро працює до опівночі. Через це він вирішив не їхати у парк Шевченка, а погуляти по своєму району.

Літня ніч. Достатньо тепла, щоб не вдягати куртку і достатньо прохолодна, щоб відпочити і подихати свіжим повітрям. Андрій бував у Японії, але український клімат йому більш до вподоби. Мінус лише втому, що кофтину краще вдягнути.

• Прогноз погоди показав що сьогодні буде маленький дощик, але схоже як завжди. Тикнули пальцем в сраку голуба. Полетів – соняшно, напав – злива. А як же там в тому мемі далі було?.. а якщо йому сподобалося то…
• МАЛО! Бери ще! Кажу тобі – пролунало десь неподалік. Андрій припинив свої роздуми і підійшов подивитися

За рогом біля будиночку, стояв цілодобовий магазинчик. Схоже було на те, що там закуповуються його однолітки.

• Та нормально… – відповів той хто дістав із віконичка непрозорий пакет.
• Та бери сидру більше! Я чув що Лізу так просто не взяти.
• Ноги роздвине кожна, хто самогону діденого не почує в сидрі – хлопак дістав якусь пляшечку із карману в шортах.
• Ах ти ж… – друг його повеселішав. – Ну все, ходімо, бо всіх красивих без нас заберуть.

“О боже… сподіваюся вони  не з моєї школи” – побажав щоб так воно й було Андрій в своїй голові.

“Вічно ось ця випивка! Ніби ви реально крутішими стаєте. А без нього слабо?!” – подумав Андрій.

І тут він задумався. “А можливо воно дійсно прикольне?” – питав він себе. Подивився у гаманець. П’ятдесят гривень.

• Хм… має ж вистачити, так? Кого я питаю?!

Він підійшов до магазинчику. Постукав у віконичко. Воно відчинилося. Понесло цигарками. Не сильно притуляючись до вікна, Андрій побачив жінку. Неприємну на вигляд.

• Доброго вечора.
• Здрастє!
• Е… а можна пляшку… о-он того пива?
• Лєт то скільки?
• Через тиждень вісімнадцять!
• Бляха! Як ви всє задралі! Долбані малолеткі. Пиздуй звідски!
• Але ж ви тільки що…
• ПАШОЛ НА ХУЙ! – Грубо, гучно та різко сказала продавщиня. Віконце закрилося.

«Схоже, пива я не скуштую» – подумав Андрії.

В цей момент вже хтось інший підійшов до віконце, але він вже не зважав на це.

Він пішов у інший магазин, купити газованки, але інший вже був зачинений. Пити вже хотілося хоч чогось.

Згадав, що неподалік є маленька алейка, на якій є фонтачики для пиття.

Тепла… вода в трубах ще не охолола. Пити він не захотів, але хоча б змочив лице. Присів на лавку.

• Ех… як же спекотно – бубонів собі під ніс. – щось вже не весело гуляти вночі. Піду я мабуть додо…

У темряві та спокої ночі прозвучала: «ПШИК».

На сусідній від спинки лавки хтось був. Андрій подивився туди з переляком. У темряві було видно лише силует. Хтось пив щось великими ковтками.

• Ах… – силует видихнув – М-м… яка ж смакота-а!.. – Це був жіночий голос. – Холодне пивце після важкого робочого дня це щось! Так, пацанчику?
• А! То! Я!.. Вибачте, що балакав тут сам із собою! Я не знав що тут хтось був. Я вже йду!
• Стривай-но.

Дівчина вийшла із темряви. Нарешті на неї пролилося світло. Худенька тендітна дівчинка – лише на перший погляд. Її ніжні срібні очі та руде волосся, яке наполовину закриває лопатки, не перекривають її вбрання. Шкіряну спідниця із латексом вище колін, яскрава футболка з якимось написом, який не можливо прочитати, через її кофту. Обличчя нездорово бліде, як на людину.

• Ти ж… – продовжувала вона, – Ти ж наче пивця хотів купити?
• Я?!
• Не ти стояв біля крамнички тьоті Варі п’ятнадцять хвилин тому?
• А! Ну я… але…
• Ну ти й дурбецел! Перший раз, чи що? Вона ж так не продає. А коли питає вік, протягувати мовчки гроші, але про здачу краще забути й одразу йти.
• Е…
• Ну то як? – Із кишень вона дістала банку пива. Все мокре від конденсату. Отже холодне – Будеш?
• Так а як… ми ж на вулиці… і стоп! Я взагаліто…
• Точняк! Краще пішли за мною! Є тут одне місце.

Незнайомка схопила його за руку. Але Андрій зупинив її.

• Так! Ану стривай! Нікуди я з тобою не піду!
• Чого це?
• Ми знайомі тридцять секунд!
• Та ні більше. -спокійно промовила та. – Ти мене не помітив біля крамнички?
• Ні.
• Ну тоді давай знайомитися. Мене звуть Софія, а тебе?
• Андрій.
• Чудово! Тепер пішли!
• Та ну стій!
• Та що ще?!
• Я просто…
• А-а… – Софія його перебила, – то ти просто сцикло!
• Я?!?
• Ну не я ж.
• Я скоріше розумний, ніж сцикун!
• Ні! Ти не розумний і сцикло! А я дівчинка. Одна. Мені вже хочеться додому… а мені йти самій лячно. Мене міг провести один хлопець, але він сциться у штані…
• Та я не! Гаразд!
• Що?
• Пішли!
• Куди?
• Ти бляха знущаєшся?!?
• Так! – всміхнувшись відповіла вона. – Ходімо!

І ось вони йдуть вдвох по освітлюваних вулицях спального району. Хоча разом це важко назвати, адже Софія йшла попереду, а Андрій на пару кроків позаду.

Вони наближаються до центру міста. Хоча це здавалося лише на перший погляд. Бо їх шлях закінчився. Вони стояли навпроти якогось бару. Він займав майже увесь поверх  дев’ятиповерхового будинку. Замість стін стояли вікна, але тут було так темно, що всередині нічого не розгледіш. Лише вивіска світилася над входом.

• Магазинчик снів… ти тут живеш? – Запитав Андрій у своєї нової знайомої
• Так, на другому поверсі.
• Добре, тоді я мабуть…
• Е е-е! а як же пивко?
• Я ж казав, що не хочу!
• Але ж пити ти досі хочеш?
• Ну… не відмовився б…
• Тоді гайда! Я пригощаю.
• Я зайду, але куплю сам!
• Ой… весь такий важливий що капець!

Андрій, хоч і не дуже хотів, але зайшов. Спрага вже не стерпна.

Всередині темно. Лише видно було якийсь ліхтарик по серед кімнати, який рухався із боку в бік.

• Агов, К, – звернулася Софія до ліхтаря
• Не вгадала!
• А, це ти, Макс?
• Агась! Оу… ти я бачу не сама?
• Так! це… як там тебе? Антон? Артем?
• Андрій я!
• Та не кричи! Чую я.
• Можно мені просто холодної газованки і я піду?!
• Вибач, із холодного тільки пиво.
• От чорт!
• Це ж бар, хлопче – сказав ліхтарик, який відійшов від них. Схоже, що він був біля барної стійки. – Ось! Холоднесеньке…

До Андрія підійшли і дали банку пива. Від тусклого світла ліхтаря, він не зрозумів, що це було за пиво. Якої фірми чи міцності.

• Все тоді я…
• Стривай! Софія, це ж наш клієнт. Виділи йому місце та час.
• Ні. Він сцикун, тому не захоче.
• Я не сцикун! І що ти хочеш мені запропонувати?
• Дещо відволікаюче. Релакс.
• Релакс?
• Так! Ти мабуть втомився від спеки та безсонної ночі. Як щодо масажу?
• Масажу? Від кого?
• Від мене – сказала Софія – я профі в цьому! Давай-но! Вип’єм пива, зроблю тобі масаж.
• А ціна?
• Перший раз безкоштовний. За рахунок закладу.
• Хлопче, – до нього звернувся досі присутній ліхтарик у темряві, – погоджуйся, не пожалієш.
• Ну… я дійсно втомлений прогулянкою. Можна було б…
• Чудово! Пішли! – Софія схопила Андрія за руку.

Він мовчки йшов за новою знайомою. Андрій не розумів, як вона йде так впевнено у повній темряві. Вона досі тримала його за руку. Вона було ніжно гладесенька. Це взагалі вперше, коли Андрій тримав дівчину за руку, крім мами чи тітки.

Дівчина перервала тишу.

• Пригнися, тут труба.
• Добре.

І знов тиша.

Вони почали спускатися вниз. Там було прохолодніше і схоже це був підвал. Софія завела його до кімнати і попросила закрити очі, поки вона не дозволить відкрити. Йому довелося надягти пов’язку, бо Софія не вірила, що він не буде підглядати.

Андрій стояв десь 3 хвилини мовчки із заплющеними очима. Він пожалів про своє рішення розслабитися вже понад 100 разів за цей час.

Нарешті вона промовила:

• Знімай пов’язку.

Хлопець зняв пов’язку. Його очі занадто довго були в темряві, тому він не очікував світла свічок у кімнаті. Хоч їх було багато, а кімната маленькою, Андрій майже нічого не розгледів. Лише стіл на низьких ніжках, на якому стояли дві банки пива, його та її. Поруч була лежанка. Звичайний матрац. Найголовніше на чому був зосереджений його погляд – це вона. Софія встигла передягтися. Вона була одягнена у червоні латексні шорти, які в найкращому, закривали тільки її 5 точку. Прилягаючий до маленьких грудей топ. Червоніший за усе червоне. Вона розпустила свій хвіст і її руде волосся відблискувала світло свічок.

Відвертий і сексуалізований костюм вразив Андрія. Він вже подумав, що Софія підробляє полеглою дівчиною.

• Ну що ж, – сказала вона, – приступимо.
• Д-до чого? – З острахом спитав Андрій.
• До релаксу – посміхнулася вона. – сідай, вип’ємо.
• Добре.

Він сів на лежанку розвернувшись до столу. Софія присіла поруч. Андрій не очікував що вона сяде так близько. На стільки близько, що хлопець відчував запах її волосся. «Полуниця та вишня» – подумав він.

Вони почали пити. Мовчки, маленькими ковтками. Софія здається сіла ще ближче. «Ще трохи і вже на мене залізе!» – знов подумав Андрії. Але він не був проти. Йому було страшно і в туж мить цікаво.

Софія допила банку. Через два ковтки допив свою банку і Андрії.

• Ну як, розслабився?
• Не дуже.
• Проблема…
• Ух… а пиво досить місце.
• Міцне? Ти не куштував справжнього міцного. Це так, побалуватися.
• Еге…
• Отже так… – вона встала. – Лягай.
• Г-гаразд. – Він ліг, але на спину.
• Д… дурень! – Вона відвернулася, – лягай на живіт
• Добре, але нащ… – не встиг він спитати, як вона сіла йому на спину. – А-агов! ти що к-коїш?!
• Заспокойся. Просто розслабся.

Він послухався і просто закрив очі.

Хлопець відчував її теплі ніжні руки навіть через футболку. В її руках була прихована велика сила. Так і не скажеш. На вид звичайна дівчина, а сила як у підкаченого старшокласника.

Софія змогла нащупати кожний м’яз. Андрій розслабився. Майже заснув.

• Сцикуне… – тихо протягнула Софія.
• Я не… не сцикун.
• Заснув таки. Нарешті! – прошепотіла вона.

На пальцях Софій виросли кігті. Очі стали червоними наче рубіни. На лобі виступили роги. Виросли трошки вище голови і зупинилися. Вона робить великі вдихи та видихи. Їй важко стримуватися. Погляд наче хижак дивиться на свою здобич.

• А-а… я цілий вечір чекала!.. трішки тобою поласую й…
• ЩО?! – Андрій підскочив.
• А! Т… т-ти не спиш?!
• А! Що це з тобою?!
• Е… зі мною

Андрій не спав, лише закрив очі. Він відчув її кігті на своїй спині і почав щось підозрювати, але почувши її слова – скочив.

• Я! Е…
• Рога?! КІГТІ?! Та ти що таке?!
• Чорт!

Несподівано для обох, увімкнулося світло. Трошки осліпши, Андрій ринувся до виходу. Нажаль, про трубу він забув. і хоч було видно куди бігти, трубу він не помітив і вдарився головою.

Він впав. Почав втрачати свідомість. На шум та крик прибіг хлопець, який був біля бару. З ним була ще дівчина.

• Софі, що трапилося?!
• Він… а потім я…
• О ні! Він тебе такою бачив?
• Так!
• Дідько!
• Софі, – звернулася дівчина, – подивись кишень, має ж бути паспорт.
• Зараз… Є!
• Так… Вулиця … дім, квартира… Макс, машину!
• Вже підганяю!

II

Андрій прокинувся в обід, коли кіт тітки почав гучно просити їсти.

• Стьопа… м-м… зараз. – Андрій встав. – С-с… А-а… Як же голова болить. Стоп! А те що було?! Софія й… – він задумався і видихнув – Ех… сон. Але дуже реалістичний.

Хлопець пішов на кухня. Насипав корму котові й пішов у ванну вмитися. Він подивився на себе в дзеркало. Голова досі боліла. Андрій підняв своє волосся з чола, щоб вмитися, але помітив велику гулю на лобі.

• Стривай-но, а це не сюди я вдарився у сні?

Андрій все зрозумів. Він зрозумів, що те все був не сон. Все було насправді. Вулиця, парк, бар, підвал, масаж й… вона…

Хлопець не знаходив собі місця. Все те, що з ним відбулося – не має логічного пояснення. «А може я просто вдарився у ночі о постіль? Та ні! А хто ж тоді впустив Стьопу?» – ці думки постійно крутилися у нього в голові.

• Вирішив! Сьогодні вночі я піду до того бару! Я маю впевнитися!
• Андрій, ти щось сказав? – гукнула із сусідньої кімнати його тітка.
• Ні, тітко Леся.

І от знову, опівночі Андрій виходить з квартири. В цей раз тітка ночувала вдома. Він завчасно побажав їй доброї ночі, щоб вона до нього не заходила. Як тільки тітка Леся сіла дивитися Супер Маму, її не відірвеш від телевізору.

Андрій йшов по старим слідам, але зміг пройти лише до лавки на якій він сидів на алеї. Він погано пам’ятав дорогу. Намагався знайти щось у картах в телефоні, але марно. На запит: «Магазинчик снів» йому постійно пропонувало зняти повію.

Він пройшов у якісь двори, але все. Далі дороги він не пам’ятає.

• Глухо! І що ж робити? Може, це все ж був сон?

Вже розчарований Андрій, збирався вертатися, аж раптом почув знайомий голос.

• Кажу вам сьогодні все забито, я не можу пропустити вас без черги бо ви пенсіонер. Ми не громадська організація щоб вам допомагати безкоштовно та без черг, записуйтеся як усі! До побачення!

Це був голос тієї дівчини, який він чув перед втратою свідомості.

Повернувши, за будинок, він побачив дівчину, яка прибирала телефон у сумочку. Вона була єдиною дівчиною навколо, тому Андрій був впевнений, що це була та, кого він чув.

Пройшовши за нею, він побачив вже знайому вивіску. «То ж це був не сон» – подумав він про себе. Дівчина зайшла всередину. А от Андрій нервував. Зараз він має вирішити. Він тепер впевнений, що все було по справжньому. Не його фантазія. Але що далі? Він бачив дівчину з рогами та кігтями. Хлопець не на жарт перелякався. Це в минулий раз його відпустили. «А якщо в цей раз, мене не відпустять живим?»

• Ні! Я маю дізнатися все!

Він зайшов. перед ним стояла дуже цікава картина.

• Рома! Я кому сказав перестань гарсати на колясці для інвалідів! Це для клієнтів! – Хлопець трохи молодший за Андрія катався на колясці для інвалідів з електромотором.
• Пішов в сраку!
• Да ти зовсім охренів так зі старшими розмовляти! Вероніка, негайно заспокій свого підлеглого!
• ТАК, пане директор, зараз! Рома будь ласка перестань їздити по бару.

Ззаду хтось постукую палицею.

• Друже відійди, будь ласка, а то я не хочу обходити і заблукати.
• Так. Авжеж.

Андрій мовчки відійшов. А через секунду, знов почув знайомий голос:

• Кажу тобі, він точно все пам’ятає! Якщо він прийди або заявить у поліцію, тебе одразу знайдуть.
• К, заспокойся. Я та Макс віднесли його додому без зайвої уваги. Він точно не прийде.
• Софія, ти впевнена?
• Авжеж! Він точне не…

Із коридору, в який вчора входив Андрій, вийшла вона. Софія знов надягла шкіряну спідницю та футболку. Але волосся залишилося розпущеним.

Їхні погляди пересіклися.

• П… п-привіт, Софія.
• Хе… привіт… Андрію…

Балаган припинився. Всі присутні в кімнаті почали на них дивитися. До кімнати зайшов ще хлопець.

• Ти?! Якого біса?!? Як ти сюди прийшов?!
• Ем… ну я…
• Макс – до нього звернувся дорослий чоловік, років за 40 – хто це?
• Ой! Директоре. Е… тут така ситуація.
• Тихо! – директор подивися на Андрія, а потім на Софію. – от дітько! Софія, ти знов намагалася?
• Вибачте директоре.
• Макс, ти знав?
• Так.
• Зрозуміло. Софія, йди до клієнтки. Макс, за стійку. А ти, – вказав чоловік на Андрія, – за мною. Треба побалакати.
• Ем, я просто хочу…
• Ми поговоримо з вами, але окремо.
• Добре. – Андрій поки що недовірливий.

Він та чоловік йдуть коридором. Дійшовши сходів, вони пішли вгору. Там був великий, білий коридор. Довгий, але мав лише 8 табличок з іменами. Макс, Вероніка, Кейт, Юкі, Джек та Софія. Одна була порожньою, а на останній було просто «Директор».

Чоловік відкрив двері і Андрія запросили всередину.

• Сідай, хлопче.
• Добре. – Андрії присів
• Вибач мені мої манери. Мене звати Сергій Миколайович. Я власник цього бару.
• Андрій Міядзон.
• Не нашиньський? Це видно.
• Тож… що ви хотіли мені розказати?
• Спершу, в мене до тебе декілька питань. Від твоєї відповіді залежить все життя нашого бару, зрозумів?
• Так.
• Гаразд. Звідки ти знаєш Соф?
• Минулої ночі ми познайомилися в парку недалеко, звідси.
• Ти з нею перший заговорив, чи вона?
• Вона перша. Я сидів на лавочці та вмирав від спраги, вона мене налякала та запропонувала випити з нею пива. Вона мене пригостила.
• В тебе є проблеми зі сном?
• Так, останній час взагалі не спав, не враховуючи того що я втратив свідомість.
• Як довго не спиш?
• Вже мабуть 2 місяці.
• Ти зрозумів, що вчора сталося?
• Взагалі ні, тому я й прийшов, щоб дізнатися.
• Історія довга тож…
• Я нікуди не поспішаю.
• Ти впевнений?
• Так.
• Але все що скажу, секрет. Від цієї таємниці залежить життя багатьох людей і не тільки, зрозумів?
• Зрозумів. Я готовий.
• Гаразд. Приблизно 155 років тому, лікарі знайшли нову хворобу – безсоння Армштедера. Незвичайна безсоння, як інколи буває з кожним. А така що вбиває. Розумієш, наш організм під час сну в ночі, виробляє гормони росту, вітаміни та зміцнює імунітет. Днем не так сильно, але теж організм зміцнюється. Є 2 стадії цієї хвороби – легка безсоння та вічна. Легка не така страшна, її можна вилікувати, гірше з вічною. Вічне безсоння, означає те, що ти ніколи не заснеш. І це не можливо вилікувати. Я наприклад, також не спав, вже 5 років. Жодного разу! Таким як я, після поставки діагнозу, дають не більше 15 років. Звучить непогано, але щоб стільки прожити, потрібно весь час сидіти на вітамінах та інших таблетках. Лягати під капельниці, і вводити себе в штучний сон. Не найкраще життя, повір мені. Це в мене від батька передалося, а йому від його батька. Це наслідне. І тому, моя сім’я тримає цей бар вже 60 років.
• А для чого цей бар?
• Все просто. У нас є послуга, гарно проводити час з людьми Тут всі хворіють бесонням Армштедера. Ми не беремо гроші з людей, але завжди чекаємо вдяку від багатих клієнтів. На пожертвах і живемо, а всі хто працює, майже не отримують зарплати.
• А Софія тут до чого?
• Людей с таким діагнозом як в нас, дуже мало. І ми просимо допомогу у… як їх назвати, щоб не було образливо. Назвемо їх не повними людьми. Ні, напівлюдьми, так краще.
• Тобто, Софія одна з таких?
• Так, вона…
• Вампір?
• Ні. Вона демонеса. Харчується переважно людськими емоціями, без якихось втрат для людини.
• Але я думав що “демони” – це вигадка.
• Повір мені, юначе, багато, що люди вважають вигадкою, існує.
• Отже вона захотіла посмакувати мною
• Так. Нажаль інколи її заносить. Схоже ти їй сподобався, бо твої емоції були правдиві. Усмішка, сором, страх та злість.

В Андрія шок. Його світ перевернувся з ніг догори дригом. Але його роздуми перебили.

• Послухай, Андрії, Софія добра дівчина. Те що вона зробила з тобою, це дуже рідкі випадки і мені прикро за це. Будь-ласка не потрібно комусь про це розповідати.
• Я розумію, добре. Я нікому не скажу.
• Пообіцяй мені.
• Гаразд, обіцяю.
• Дякую тобі. Ти мабуть думаєш, що я просто так довіряю словам хлопця?
• Якщо чесно, так.
• Я просто знаю, що ти вже один із нас. Я бачив багатьох людей, які не знали про свою хворобу і казали, що з ними все добре. Але потім вони лягали спати і перетворювалися на овоч. Тому я вірю, що можливо, ти зможеш нам допомогти.

Пролунав стук у двері. Туди зайшла дівчина. Саме їй директор наказував приборкати свого молодого підопічного.

• Сергій Миколайович, можна? – Спитала вона через привідкриті двері.
• Так, Вероніка, авжеж.

Вероніка дуже скромна і тендітна дівчина. Щось таке подумав Андрій, коли та увійшла. На вид – звичайна дівчина. Трохи старше хлопця. Довге каштанове волосся до сідниць, має досить бліду шкіру як для дівчини в цю пори року. Вдягнена в жіночу білу сорочку та темно-сині джинси. Білі модні кросівки якогось відомого бренду. Вона схоже на адміністраторку якогось кафе чи ресторану. І не просто так, бо на груді в неї висить бейджик “Адміністратор Вероніка”.

• Привіт…
• Андрій. – Представився хлопець.
• Так! Привіт, Андрій. Я – Вероніка.
• Приємно познайомитися.
• Навзаєм. Директоре, – вона повернула свій погляд на Сергія Миколайовича, – ви вже запропонували йому?
• Як раз хотів.
• Запропонувати? Про що ви?
• Андрій, хоч я й профі в цій хворобі, але до лікаря, тобі краще записатися та перевіритися. І ще я хочу тобі запропонувати роботу в нас.
• Роботу???
• Так! Ти достатньо смілий хлопець, якщо навіть після побаченого, вирішив прийти сюди знову. Думаю, щоб ти краще зрозумів, чим ми всі тут займаємося, тобі треба побути нашим клієнтом.
• Цікаво…
• У Софій нажаль графік завжди забитий. К, теж зайнята на найближчі дні. Тому кращим варіантом буде Вероніка.
• Я?! – Здивувалася дівчина.
• Так, а що?
• Та ні. Нічого.

В Андрія склалося відчуття, що Вероніка не горіла жагою до всього цього. Але сама ж Вероніка, просто здивувалася.

• Гаразд ви вільні. – Промовив Сергій Миколайович. Андрій та Вероніка вийшли.
• Ну то… коли ти вільна? – Запитав із ввічливості Андрій.
• Я?! Та… майже завжди. У мене тиждень приблизно 2-3 клієнта. Думаю… після завтра, у четвер. Підходить?
• Т-так.
• Чудово! Дай тоді свій чатут і я потім з тобою спишуся.
• “Чатут”?
• В тебе немає цього месенджеру? Гаразд, тоді просто візьми мій телефон. Потім потрібно списатися для уточнення деталей.
• Гаразд.

Вероніка проводила Андрія до виходу. Внизу вже нікого не було, крім бармена, який протирав склянки.

• Так… у Софій немає часу?
• Так не має. Щоб дочекатися її, потрібно десь за місяць записуватися.
• Зрозуміло… – Вероніка недобре подивилася на Андрія. – Що?
• Я тобі, що, не подобаюся?
• Та ні! Не в цьому справа. Просто мені хочеться з нею поговорити.
• Ну… можливо виципиш її між клієнтами. Все бувай. “Кхе-Кхе” ледь не забула. ХАЙ ВАМ НАСНИТЬСЯ НАШ МАГАЗИНЧИК! – Голосно й виразно сказала вона.