Після турне по всій сонячній Іспанії, їхній курс змінився убік Сполучених Штатів Америки, а саме… – Нью Йорк!!! Парубок, що спав на задньому сидінні, здригнувся від вигуку іншого. Розтираючи очі, Рей глянув на молодшого, який висунувся з вікна. Мейлі з великим захопленням розглядав нескінченні різнокольорові вогні ніколи не згасаючого великого міста. І величну статую Свободи, яка зустрічала їх у всій своїй величі та красі.…

Дорога до нового дому все ще здавалася мені загадкою. У моїх руках був лише роздрукований із комп’ютера маршрут із карти, який я вдивлялася кожні кілька хвилин, щоб не пропустити потрібний поворот.  Щойно я проїхала дерев’яний знак, який був колись пофарбований зеленою фарбою, із написом:  “Welcome to Forks. Population: 3,120.”  …моє серце невдоволено стиснулося. “Три тисячі людей,” — подумала я. — “Місто, де всі всіх…

***

Кучерява брюнетка стояла на астрономічні вежі та споглядала на зорі, спершись на поручні. Позаду долинули чиїсь кроки, а точніше стук підборів швидше за все жіночих. І так вона не помилилась, за мить до вух долинули  лайливі слова.

– Довбана лярва! Ненавиджу тебе Блек!

– І тобі, доброго вечора, Дафно.

Не охоче обиртаючись, спокійно промовила Блек.

– Боюсь поцікавитись, що вже я такого зробила?

– А то ти не знаєш! Скажи но мені тобі так подобається псувати мої стосунки!?

Говорячи це, Грінграсс, підійшла в притул до брюнетки.

– Це все через тебе, ти вина в тому що ми розійшлися – прошипіла блондинка, зжимаючи паличку в руках.

Блек обійшла слизеринку,  зачепивши її плечем, вдихнула нічне, холодне, свіже повітря.

– Ти з глузду з’їхала? Твої ревнощі роз’їдають тебе.  Дафна ми ж…

– МЕНІ НАЧХАТИ!

Ґрифіндорка зрозуміла, що переконати блондинку вона не зможе.

– Послухай, на чорта мені здався твій хлопець? У мене є…

З вуст Грінграсс злетіло закляття.

***

Кидати вас в історію без знання персонажів ми не станемо, бо це не ввічливо і дивно. Проте розкривати їх душі на показ теж не станемо, адже так не цікаво. Як хороші оповідачі, ми зазначимо як звати наших молодиків та молодиць, і як вони взагалі опинились в тому самому “месенджер чаті” в якому і планувалась ця подорож. Головних героїв тут немає, адже зазвичай головні мають…

– Скільки тебе можна чекати? – запитала подруга, коли вони з Вів’єн зустрілися на порозі університету. – Тяжка була ніч, тож я все проспала, – відповіла дівчина. – Знову ридала через двійку місіс Сміт? – засміялася Еліс. – Ні, я робила домашнє завдання, – закотила очі Вів’єн. Звісно вона брехала. Останні дні, все про що вона могла думати, це місіс Сміт, але вона думала…

Пробудження Буревію лякало Каю, хоч він і не міг в цьому зізнатись. Дракон, окрім проблем з монстрами та суцільної розрухи, приніс із собою жахливі шторми, які його і жахали. Попри всі намагання вони з Ділюком тепер майже не бачились. Як і лицарі, Опівнічний герой був зайнятий ліквідовуванням наслідків появи Буревію. Каї подобалось тішити себе думкою, що Ділюк допомагає йому з виконанням його власної роботи.…

З поверненням Ділюка Каї легше дихалось. Їм, звісно, не вдавалось жити так само, як раніше, але доки вони були поруч їм було легше ігнорувати будь-які зміни у своєму житті. Вони знову стали чимось незмінним в житті одне одного, єдиною стабільністю, особливою опорою, яка завжди врятує.  Життя Каї знову наповнилось сенсом і щастям, воно знову сяяло так само яскраво, як новенька ваза в ґуральні, що…

Роки без Ділюка поруч давались Каї неймовірно важко, він ніби наново вчився ходити. З нуля йому довелось вибудовувати власну особистість, власний образ, що не залежатиме від Ділюка, не ховатиметься в його тіні. Він учився безтурботно посміхатись, як колись це робив Раґнвіндр, учився тримати голову високо піднятою, демонструвати власну упевненість. І все-таки це здавалось збіса фальшивим, не його стилем, але разом з тим він відчував,…

– Ти зможеш це виправити?  Джин та Кая сиділи на сходах штабу лицарів, не знаючи куди ще податись. В руках Кая крутив Піро Око бога, Око бога Ділюка. Скельце, яким він пишався чи не більше за його власника, відливало криваво-червоним, ніби насміхаючись над їхньою утратою. Кая розумів чому Ділюк так імпульсивно його викинув.  – Я не знаю… Це усе занадто і… І він почувався…

– Ти впевнений, що це хороша ідея?  – А чому ні?  Кая не міг пояснити що саме йому не подобалось, але щось було не так.  – Можливо, тому що ти приховуєш це від свого батька? Цей аргумент Альберіха був ідеально підібраний і неймовірно точний. І Ділюк навіть хотів піддатись сумнівам, але все-таки передумав.  – Ми і раніше не все йому розповідали, памʼятаєш? Все буде…