Зазвичай у цій частині будівлі досить тихо. Як мінімум в’язень, котрий перебуває тут у повній самотності уже декілька місяців здивований почути тут самотні спокійні кроки однієї людини, а не швидке тупотіння декількох пар ніг конвою, котрий чи то сніданок йому несе, чи то збирається відвести на черговий допит або опізнання зі свідками. Найбільш дивувало інше. Те, що ці кроки наближаються до нього, коли сніданок…

І хоч наші серця розуміють, що ми люди, таємні думки наших душ приречені залишатися відомими тільки нам. – Осаму Дадзай, “Більше не людина” – Чи чув ти хоча б раз історії про бразильську мафію? Чи про російську? Про те, що вони роблять у містах, де існують. У якому страху вони їх тримають… І в якому страху тримають інші міста, на які вони розповсюджують свій…

– А знаєш що, Осаму? Дадзай підняв втомлені очі на Оду, який стояв поруч і сперся ліктями об поруччя. Двері балкона ледь чутно погойдувалися на наскрізному вітерці, котрий рухав навіть штори всередині. Ода чомусь задумливо всміхався. – Гайда на вечірку в честь запуску проєкту реабілітації дітей з ПТСР? На наступному тижні. Ми є серед запрошених. Видихнувши дим, Осаму струхнув зотлілий кінчик цигарки кудись униз.…

«Сьогодні тут зовсім нелюдно. Більш порожньо навіть ніж зазвичай», – рудий чоловік ставить сяючий у жовтому світлі лампи над барною стійкою скляний стакан із темною рідиною у ньому та оглядається довкола, поки співрозмовник скидає свою куртку й кидає її на вішак, аби опісля сісти на стілець поруч і замовити у пристаркуватого бармена напій і собі. Той, хто прийшов, дістає із кишені штанів футляр і…

Не озираючись на те, що вже кінець квітня, надвечір’я чомусь все ще було доволі прохолодним, хоча і сонце сідало вже набагато пізніше. Дадзай запхнув руки в кишені та сховав носа за синім шаликом, який перед самим виходом все ж вирішив чомусь вдягти з думками «буде спекотно – просто зніму», і тішився, що вирішив саме так. Осаму прийшов дещо раніше, хвилин за 15 до призначеного…

Місцеві жителі точно ніколи не бачили стільки швидких і поліцейських машин, що буквально усіяли містечко з низу до гори. У лікарів розбігалися очі від тієї картини, що зустріла їх у цьому дещо дивному, як розповідали люди, але водночас цікавому для чужого ока місці. Ходило багато пліток, що цей маєток – штаб-квартира наркокартелю або лідерів якоїсь мафії, але ніхто й не думав, що одного дня…

– … Морі багато чому мене вчив. Однак перш за все, – Дадзай не стримує усмішки від іронічності ситуації й стискає кінчиками пальців свої повіки, аби не дивитися на лице Ацуші, нехай вони та майже в повній темряві, де Осаму не може навіть рук своїх бачити, – перш за все вчив ніколи не плакати. Хлопчик лежав на підлозі та з останніх сил ледь прикривав…

– До речі, Дадзаю, – Накахара явно намагався виглядати невимушено, коли він через 10 хвилин тиші між ними двома все ж вирішив подати голос. Осаму вже допив свою каву, проте залипнув на газету, котру підібрав із сусіднього столу. Загалом, саме Гін нагадала їм про це, коли прийшла туди прибирати й подати рахунок звідти, проте Чюя вперто відмовлявся приймати це вологе незрозуміло-що з часточками якоїсь…

\ Осаму сидів у білому підвісному кріслі в позі лотоса і задумливо роздивлявся таку ж білу стелю. У кімнаті повисла тиша. Пан Сакагучі ніколи не підганяв Дадзая у розповідях, не примушував щось розповідати й загалом дотримувався правила «розповідай все у зручному тобі темпі, це однаково твої гроші», але навіть він, дуже посидючий і терплячий, принудьгував і просто малював щось у своєму блокнотику, час від…

Квітень вже добряче припікав верхівку голови й у вічно сирій кімнаті допиту стало навіть якось спекотно, від чого за звичкою вдягнуті у в’язані светри під формою поліціянти зіщулювались від нерозуміння як би їм зараз змотатися в місце дещо прохолодніше та безлюдніше, бо від теплого дихання присутніх у не дуже великій кімнаті задуха мучила ще сильніше. Картина за склом Геззела все та ж сама: сидить…