Якби могла повернути час, пішла б без попередження і трохи пізніше. Та з тієї розмови я зрозуміла багато чого і побачила. Світ змінився. — Кінь тихо стукає копитами по ґрунтовій дорозі, розбризкуючи бруд від недавнього дощу. Густа грива, що час від часу падає на лоб, колихається від його невдоволеного пирхання. Звичним рухом прибираю чубок з чола жеребця і заколюю його за вушко. Так тобі…

– Хей, Дадзаю, а ти колись чув про найбільший водоспад у світі? – раптом промовив Чюя в одну з їхніх спільних прогулянок додому. – Той, що Ніагарський? Так, звісно. – Завжди мріяв там побувати. Вірніше не так… Хотів би жити там. – І що ж у ньому такого? Там навіть моря немає. – Там є величезне озеро і купа річок, – замріяно промовив Накахара.…

– Ти помиляєшся, – порушив Техьон гнітючу тишу, щойно вклинив свою автівку в потік сотень інших. Він навмисне заїхав у крайню смугу, аби його заряджена крихітка котилася на круїз-контролі наймога неквапливіше. Схоже, непростій розмові таки бути. Що тут скажеш, і двох років ще не минуло. Чонґук, який без кінця-краю тер болюче місце над ключицею, спантеличено зиркнув на водія. – Мені ніколи не було байдуже…

“Коли я розповідаю про себе, то моя історія становлення зазвичай закінчується на моменті, коли Асмодей зникає, а я нарешті отримую можливість проявити себе. Хтось хвалить мене за те, що я заявив про себе в потрібний час та в потрібному місці, хтось дивується, що мені трапилася такої неймовірної величини удача, а хтось… Співчуває. Цим хтось, як не дивно, виявився сам я.” Чюя не знав у…

Дадзай пам’ятає це відчуття. Відчуття повної безпомічності. Це чимось схоже на той день, коли Йокогаму вкотре накрила рясна злива. Він тримав за комір юного хлопця, що поранив Чюю у плече, витрушував із нього все лайно у несамовитій люті. Десь за ним біг Ацуші, який ледь встиг прибути вчасно. Це відчуття, коли Дадзай розуміє, що тікати йому нікуди. Він потрапив прямо у пастку. І його…

Найменше, що хотів би Дадзай, це вставати так рано. Останні дні він ніби в тумані. Все, про що можуть бути його думки, це про раптовий прихід Чюї однієї ночі й те, чим він закінчився. З того моменту вони не розмовляли. Жодного дзвінка, жодного смс — нічого. Цього разу Чюя принаймні не виглядав таким пригніченим, як після поцілунку в лісі — в цьому Дадзай впевнений.…

Ось саме тому Дадзай і не хотів цього. Машина стояла на перехресті в очікуванні зеленого світла й Чюя нервово стукав пальцем по керму. По мірі того, як у нього скінчувалося терпіння, темп швидшав. Сам він від розмови з Астаротом не промовив жодного слова. Саме тому Дадзай і мовчав про свої підозри. Саме тому тихо перевіряв свої здогадки й не давав Чюї навіть приводу задуматися,…

Гортаючи переписку з Аретою вгору-вниз, Дадзай все ніяк не міг зрозуміти як взагалі це допустив знову. Чим він взагалі собі думав? Чому просто не сконтактувався одразу, чому проігнорував терміновість цієї справи, чому так наївно думав, що раз його зв’язок з Аретою вдалося втримати в секреті від більшості, то це значить, що той тепер недоторканий? У темряві салону машини яскраве світло екрана змушувало очі сльозитися,…

– … «Пам’ять, як і полум’я, ніколи не згасне» – таку назву отримала благодійна акція, організована родичами загиблих під час стрілянини у Йокогамі в кінці березня цього року. Десятки людей зібралися біля меморіальної дошки, встановленої приватними особами, аби пом’янути пам’ять усіх жертв, – репортерка із сумним виглядом поглянула на натовп позаду з квітами, що навіть у таку пізню годину ще не збирався розходитися. –…

Зазвичай у цій частині будівлі досить тихо. Як мінімум в’язень, котрий перебуває тут у повній самотності уже декілька місяців здивований почути тут самотні спокійні кроки однієї людини, а не швидке тупотіння декількох пар ніг конвою, котрий чи то сніданок йому несе, чи то збирається відвести на черговий допит або опізнання зі свідками. Найбільш дивувало інше. Те, що ці кроки наближаються до нього, коли сніданок…