Дорога коло узбережжя куйовдила від пилу. Низка возів повільно тягнулася до міста. Із усіх возів виділявся лиш один. Він був останнім. У нього були запряжені сірі коні та візерунки на ній іскрилися золотом. Навіть клітка, в якій сиділи полонені, була золотою. Вовки зацікавлено розглядали пейзажі довкола них. Непоказний кам’яний схил, піщана дорога і берег моря, все, що там було. Але перевертні бачили все це…

Світанкове сонце пробиралося крізь повіки, пробуджуючи невиспані очі. Жахливо боліла голова, її рвало на шмаття від подій. Ланцюжком, з легким тріскотом, згадувалися події вчорашнього дня. Радість витанцьовувала у моєму животі приємну чечітку. Різко згадався той хлопець, за ним – папери, які були розкидані віялом у моїх ніг. Я гарячково кинулася збирати їх докупи і передивлятися скільки завдань зроблено. Сім аркушів з дванадцяти. Прекрасно розуміючи,…

Вперше незнайома мені дівчина виглядала справді щасливою: з руки на руку їй перестрибувало пацюченя, а погляд був спрямований на ворона, що сидів високо на дереві. По її обличчю розтікалася м’яка, сонячна усмішка. – Боляче ж! За що ти так зі мною? – від джерела розпачливих криків тікало кошеня, вигнувши дугою спину. А джерело трусило подряпану руку. – Може ти б не стрибав перед ним,…

Пізній вечір.  На вулиці вже засвітилися ліхтарі, машини увімкнули фари. Місто перетворилося у зоряне небо. Де за кожною цяточкою світла ховається історія. І тільки в одному віконці не було видно світла. Ні, господарка ще не спала. Вона просто перестала бачити це зоряне небо, хоча й досі залишається його частинкою. Що ж може подивимось уважніше, що вона робить зараз? У кімнаті за столом сидить дівчина…

Всім привіт, я Макар. Мені 19 років і не давно я завершив військову академію. У мене є прекрасна дівчина, якій я планував зробити пропозицію але через повномасштабну війну, не встиг… Місяць тому мені вручили повістку і майже зразу ж після того, я пішов проходити медкомісію. Я придатний до служби. Напевно буду або снайпером або танкістом, в будь якому випадку, я не шкодую про свій…

Тримайся старих берегів і того трухлявого причалу. Слухай шепіт прибою і думай про похорон. – Мій? – А чий же ще? Чекати смерті, коли твоя душа вже забута, але кинутися до хвиль ти не можеш. – Чому? – Бо не прийме тебе. – Хто? – Не задавай дурних питань. – Хвилі? – Вони то тебе приймуть. – А хто ж тоді? Відповідь чекати марно,…

Оглядаючись назад, він згадував тільки втому. Не типове сільське дитинство у багатодітній родині, не початок життя у великому місті, навіть не першу дозу і найгірший бед-трип. Він згадував неможливо важкі повіки і ніби свинцем залите тіло. Він згадував, як за інерцією розплющував очі кожного дня і не бачив сенсу вставати з ліжка. Він згадував… і бачив в очах навпроти дзеркальне відображення своїх спогадів. Поцілунок.…

“Де я? Чому тут так темно? Чому в мене так пекуче болить плече?”, це були мої перші думки коли я прийшов до тями. Коли я розплющив очі, то побачив перед собою Кирила і Сашу. – агов, Макар. Ти де? Скільки пальців я показую? Я подивився на Сашка, він показував 3 пальці. – три, Сашко, три. А чого ви тут? Навіщо прийшли? – нє, ну…

Пелюстки троянд розносив ніжний вітер. Він же і загравав з травою та морськими хвилями. На дворі стояла досить тепла та світла ніч. Світло було завдяки повному місяцю та чистому від хмар небу. Під крик пораненого самурая, розглядав красу природи ронін. На голові у нього був солом’яний капелюх чорного кольору, на поясі висіла катана, а сам був закутаний к синє кімоно. З-під капелюха виднілися борода…

Я беру лист, кладу його на стіл та починаю малювати, будь-що. Виходять каракулі. Я зжимаю лист та кидаю його у смітник. Беру новий лист та пишу вірш. Виходить зовсім не те. Зжимаю лист, кидаю в смітник. Беру чистий лист та розливаю на нього каву. Розм’як. Зжимаю. Викидаю. Зрештою встаю, потягнувшись. Йду до вікна. Дощить. Здригаюсь, відчуваючи як по спині пробігли мурашки. Сідаю за стіл…