Тільки через п’ять років після того злощасного дня, коли Шерлок піддався шантажу кримінального генія і стрибнув з даху, до Майкрофта нарешті дійшло — це не було виставою. Останній рік він тримався з усіх сил, наплювавши на роботу, яка нехай і давала кошти для існування, нехай і була його сенсом — залишками сенсу, правду кажучи, життя, але не могла заповнити втрату. Джон здався набагато раніше, Холмс не міг звинувачувати його в цьому. У Ватсона було своє життя, він досить сумував за своїм найкращим другом. Ті два роки лікар ходив як привид.
Майкрофт з того моменту ходить як привид все життя.
Або принаймні до того моменту, як одного разу на його стіл не кладуть папку з короткою позначкою «Прочитайте».
Це мало стати проривом у сфері штучного розуму. Те, над чим працювали стільки років, нарешті стало можливим, коли Майкрофту стукнув сьомий десяток.
Це до неможливого нагадує чийсь злий жарт. Це глузування з його скорботи, що триває навіть через стільки років.
Майкрофт любив
(любить)
свого брата і не готовий відпускати його так швидко. Шерлок всюди: від його палацу розуму, де кожна кімната кричить про молодшого брата, до квартири на Бейкер-стріт, яку політик викупив у місіс Хадсон, не бажаючи, щоб господарка хоч щось переставляла або навіть жила там. То була його, Майкрофта, святиня. Це був Шерлок, якого там було так багато і водночас так мало. Його запах. Його речі. Його досліди, частину з яких все ж таки довелося викинути, щоб не перебити аромат брата огидним запахом органів, що розкладаються. Його скрипка, яку Майкрофт ніколи не викладав із футляра, після того, як двадцять три роки тому вклав її туди. Його халат, який дарував полегшення, коли політик влаштовувався в братовому кріслі і накривався ним, намагаючись стримати сльози.
П’ятдесят років тому він пообіцяв собі, що ніколи не дозволить емоціям прорватися назовні, ніколи не дозволить сльозі скотитися його щокою. Зараз він ганебно порушує свою обіцянку, ридаючи навзрид у холодній кімнаті, де кожна річ нагадує про Шерлока.
“Чокнутий старий”, — подумав би сторонній спостерігач.
“Чокнутий”, — погодився б з ним Майкрофт, обличчя якого вже збродили зморшки.
Майкрофт простягає руку до папки і тут же відсмикує її. Знайомий почерк помічниці ріже очі, змушуючи згадати часи, коли вони працювали разом, коли…
Коли Шерлок був живим.
У кімнаті раптово стає душно. Катастрофічно мало простору, катастрофічно мало повітря, і божевілля Майкрофта стискає сталеві лещата навколо його голови. Він тихо стогне, відкидаючись у кріслі та заплющуючи очі.
Шерлок.
Його Шерлок.
Що там, у цій папці? Потрібно відкрити її або кинути у вогонь, не відкриваючи. Потрібно просто визначитися, що з нею зробити.
Раніше це було так просто. Раніше він міг вирішувати в голові найскладніші завдання, розплутувати злочини за хвилини, коли молодший брат витрачав на них кілька днів. Зараз Майкрофт не здатний просто відкрити папку.
Зітхнути. Протягнути руку. Торкнутися тугої стрічки і розплутати нескладний вузлик. Відкрити її. Так просто. Так довго й болісно повільно, ніби час відбирає не секунди, а роки його життя.
Це звичайна нотатка. Програма для скорботних, які не можуть відпустити померлих. Майкрофт пробігається по рядках кілька разів, вихоплюючи уривки фраз. Його розум не здатний зрозуміти це.
«…просто введіть ім’я людини, і система збере всі дані з мережі про неї…»
«…поверніть до життя своїх коханих…»
«…на основі зібраної інформації програма моделює поведінку людини…»
«…ви знову зможете спілкуватися з тими, кого втратили…»
«…завантажуючи додаткові аудіо- та відеоматеріали, можна доповнити портрет, зібраний програмою…»
А знизу – маленька приписка Антеї: “Я записала Вас. Перевірте пошту.”
Майкрофт уже не пам’ятає, коли востаннє вмикав свій ноутбук. Це було ще тоді, коли його не усунули з посади, коли він імітував життя людини, чиї думки були зайняті лише роботою.
Він вводить логін та пароль. Все як за старих часів. Усього два нових повідомлення. Перше — рекламний спам, який незрозуміло яким чином забрався в цей ящик. Він був ніби з іншого світу: розказував про якісь нові чіпи, які дозволяють зберігати спогади і відображати їх на звичайних екранах, наче якісь дурні шоу чи фільми.
У відправниках другого повідомлення значиться ім’я, від якого Майкрофт втрачає дар мови і взагалі здатність розуміти. Невидимий глядач вимикає звук того, що відбувається: гудіння ноутбука, шум з вулиці, стукіт власного серця. Невидимий глядач збільшує яскравість, від чого у Майкрофта сльозяться очі. Він дивиться на один-єдиний рядок повідомлення, а серце стукає в грудях, готове ось-ось прорватися крізь грудну клітку.
«Це я, Майкі. Просто напиши «привіт» і ми можемо спілкуватися скільки захочеш.»
Проходить година, а то й дві, перш ніж Майкрофт відправляє обидва листи в кошик. Сльози застилають очі, пальці мнуть простирадла, а до горла підступає комок. Він не дивиться в екран ноутбука, що світиться, старанно відводить погляд до крихітної спальні, обставленої настільки мізерно і аскетично, що будь-який холостяк відчув би себе тут як у печері.
Це його маленька печера, де він ховається від решти світу вже двадцять третій рік. Печера, де ніхто не нагадував про Шерлока Холмса.
До цього моменту.
Курсор натискає на «відновити лист», а тремтячі старечі пальці набирають:
“Привіт”.
Додати до улюблених
Се… неймовірно і дуже сумно. Я так розумію, ідея з “Чорного дзеркала”, та мені дуже подобається Ваше її втілення (хоч і тяжко закінчувати читати там, де мав би бути тільки початок діялогу). Заходила на фанфікком не по скло, та ні про що не шкодую