The invisible Dance

FavoriteLoadingДодати до улюблених

Вільям вперше за довгий час грає на фортепіано. Сповнений ностальгії він хоче провести післяобідній час зі своїм інструментом, але цього разу його гра несподівано відверта і чуттєва…
… адже Вільям не може викинути образ детектива Шерлока Голмса з голови.

Переклад однойменної роботи авторства Nuxopo на ао3. Заохочую перейти за посиланням в коментарях та поставити кудос оригіналу.

Натхненням для історії є композиція Space Dementia від Muse. 

– Що ти плануєш робити після обіду?

Луїс обережно поставив перед братом чашку чаю і м’яко подивився на нього, чекаючи на схвалення.

Вільям повернувся з роботи.

Хоч йому й подобалося працювати викладачем, тяжкий робочий день виснажив його. Зараз він найбільше хотів відпочити й випити чудесного чаю, завареного його любим братом. Ліам обережно взяв чашку і підніс її до губ. Він закрив очі, намагаючись сповна насолодитися цим солодким напоєм.  Декілька хвилин панувала повна тиша, і Ліам поглянув на свого брата з посмішкою.

– Як завжди вражаюче, Луїсе. Дякую, – він завжди вважав чарівним те, як той злегка червоніє. – Я хочу трохи пограти на фортепіано.

– Фортепіано! Ах, твоє любе фортепіано! – Луїс сказав з жалем. – Ти давно його не торкався. Пам’ятаю, як раніше ти прикрашав цей дім своїми гарними мелодіями. Чути твою гру з кожного закутку було справжнім задоволенням. Я розумію, що з тих пір, як ми посилили свою роботу в тіні, ти не маєш часу думати про музичні насолоди, – Луїс замовк, спостерігаючи за тим, який ефект мали його слова на брата. Він розслабився, коли Вільям знову посміхнувся.

– Твоя правда, Луїсе, але ти теж потіш себе, добре? Бо саме це я й планую зробити. До того ж, сьогодні я відчуваю особливе натхнення. Не знаю, як пояснити. Чи може це саме мистецтво стукає у двері?

Після приємної, невимушеної розмови Вільям пішов до свого кабінету. Хоч вони мали фортепіано в головному залі, призначене для випадкових обідів, він попросив одне особисто для себе.

Ліам сів на стілець і оголив інструмент. Він подивився на нього з ніжністю і пробігся пальцями по поверхні.

– Давно мої пальці тебе не пестили, еге ж? Ти сумуєш за мною?

Чомусь Вільям вимовив ці слова уголос таким тоном, якого не очікував. Йому стало соромно і він швидко прибрав руку з фортепіано, ніби обпалений вогнем. Ліам глибоко вдихнув і спробував забути цю дивну подію. Трохи розім’явши руки, він поклав їх на інструмент. Повільно та лагідно почала звучати мелодія. Він спершу зробив декілька сухих рухів, аби перевірити, чи все правильно. Подумки згадав ноти: до, ре, мі, фа…

– Приємно знати, що хоч час минає, ви ті ж самі.

Вільям почав грати Ноктюрн Op. 9 № 2 Шопена, останню композицію, яку вивчив і яка була дуже популярною в той час. Усвідомлення, що він не втратив навичок, попри те скільки минуло часу, було справжньою втіхою. Його пальці витончено рухалися з однієї клавіші до іншої. Ліам точно знав, де їх треба розташувати, тому заплющив очі і дозволив собі повністю віддатися музиці.

Його думки кружляли в танці: смак чаю Луїса і розмова, яку вони мали декілька годин тому, викликали в нього почуття вдячності за можливість розділити з ним життя. Проте не тільки з ним. Інші товариші також супроводжували його цим складним шляхом крові та смерті. Сім’я та друзі любили його як Вільяма… і як Повелителя злочинів. І звісно ж, Вільям не вважав, що заслуговує на таку прихильність. Ноти почали звучати швидше, однак крихка мелодія Шопена все ще була впізнаваною. Піаніст повністю здався підсвідомому, де у непроглядній темряві єдиним звуком були слова:

Повелитель злочинів, Повелитель злочинів, Повелитель злочинів.

Повелитель злочинів це він; він – Повелитель крові. Але хтось повинен зупинити його для здійснення плану. Хто вб’є Повелителя крові?

Вільям розплющив очі, нажаханий і сповнений надії, але його руки продовжували грати. Вся темрява розсіялася і з’явилося обличчя найвеличнішого детектива Лондона – Шерлока Голмса. Він і тільки він повинен перемогти його альтер его. Це було зрозуміло з їхньої зустрічі у Даремі.

– Шерлок Голмс… – з уст зірвалося ім’я, і Вільяма охопив гнів. Річ у тім, що коли його думки захоплює детектив, Ліаму важко втриматися. Його охоплює непереборне бажання промовити це ім’я.

Шерлок Голмс… Шерлок Голмс. Чи він складає докупи справи просто зараз? Чи він здогадався, що за всім стоїть Повелитель злочинів?

Шопен поступився місцем глибшій та смертоноснішій мелодії. Руки Вільяма блукали поверхнею фортепіано з незмірною пристрастю. Саме лиш усвідомлення, що прямо зараз супротивник ламає голову над його злочинами, збудило в ньому почуття, яке хотілося відкинути як нечисте. Але він був не в силі логічно думати: Вільяма охоплює екстаз. Його руки не могли припинити рухатися, його тіло не могло припинити відчувати.

Кожен натиск був ударом, кожна клавіша – струмом по його тілу, кожна нота – стогоном. Безумність мелодії зводила з розуму. Гора нот була схожа на драбину Іакова, але цього разу навколо були не янголи з сурмами, щоб підбадьорити грішника на шляху до Бога. Ні, це демони (його власні музичні створіння) затягували Вільяма у вир, у круговерть, яка штовхала його до глибин пекла. Цей шедевр, унікальний та неповторний, був уособленням еротики.  Руки Вільяма, одночасно заціпенілі та розслаблені, постійно рухалися.

– Чи він думає про Повелителя злочинів? Чи він думає про мене?

Вільям не втримується – закидає голову та розкриває рота. Громоподібний мелодійний ряд приховував важке дихання піаніста, але якби хтось зайшов до кімнаті, приховати рум’янець на його щоках було б неможливо.

– Скажи мені, Шерлоку, тобі легко чи ти хочеш, аби я постарався сильніше? Ти не уявляєш, на що я справді здатний, як далеко я можу зайти, аби звести тебе з розуму…

Чоловік, усвідомлюючи, що перебуває в повному екстазі, намагається міцно стиснути ноги, щоб зберегти хоч каплю гідності, але все марно. Сила покидала його, а тіло не слухалося. Руки самотньо танцювали вакханський, моторошний танець, а очі здавалися пустими в замрії. Вільям не міг припинити посміхатися через думку про розчарування детектива, катарсичне розчарування, тому що він чудово знав, що їхня гра в кота–мишки так само збуджує й детектива.

Зрештою, вони були однаковими.

Скрізь музику Вільям почув власні схлипування, але він не міг зупинитися. Точніше, він не хотів зупинятися. Він відчував, що ось-ось його тіло здасться остаточно, спалахне насолодою і завмре в праведному супокої. Його пальці, яких тепер здавалося була тисяча, створювали атмосферу збоченої пристрасті, характерної для такого демона як він. Але цього разу Вільям не був проти – розпусті рідко вдавалося його здолати, але коли це відбувалося, її величезній силі було важко протистояти. Рішучий, він відкрив очі і, задихаючись, глянув на стелю:

– Шерлоку… ШЕРЛОКУ.

На фоні похмурих нот, що нарешті починали заспокоюватися, його скрик прозвучав особливо гучно.

Він механічно знову і знову натискав на останню клавішу, поступово сповільняючись. Вільям закрив рота і тяжко ковтнув. Він звісно ж зовсім не пишався тим, що щойно відбулося. Образ детектива не покидав його думок весь цей час і поселив море сумнівів та питань, на які він не хотів зараз давати відповідь.

Втомлений та все ще перебуваючи у солодкій замрії, Ліам доторкнувся до інтимної зони, аби впевнитися, що біологічні функції його тіла справді відреагували на його думки. Він засміявся: в цій всій розпусті було щось ніжне, щось тепле, але він не міг пояснити чому. Він точно знав, що ніколи не забуде, як в невидимому танці кружляли музика, його тіло та Шерлок Голмс.

І в іншому кінці Лондона детектив Шерлок Голмс так само обережно ставить свою скрипку на стіл і ховає своє обличчя в подушці на ліжку, намагаючись вийти з цього зміненого стану свідомості, якого він щойно досяг, не в змозі зупинитися, зі своїм інструментом та думками про Повелителя злочинів.

 
FavoriteLoadingДодати до улюблених

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

Коментарі на “The invisible Dance