Stillness

Опис: Еі сумувала за Яє так само сильно, не знаючи, як змусити себе припинити.

Райден Еі/Яє Міко

***

Яє Міко вигиналася від дотиків до спини, закушуючи губи. На її лопатках виднівся легкий слід від нігтів.

Довгі тонкі пальці владно відтягнули чорну тканину натільного костюма гудзі, ковзнули всередину, під груди; обережно торкнулися темного кола навколо соска, погладили його, і вивернулися з костюма. На секунду увагу отримали пухнасті вуха кіцуне, потім Райден знову почала пестити її, погладжуючи та цілуючи живіт.

Міко голосно стогнала, майже рикала, не в силах стримуватися, втративши звичайну м’якість і вкрадливість голосу. Резинка давно злетіла з її волосся, і тепер його пасма безладно спадали на ключиці Міко, наче пастельне рожеве пір’я.

Вона тяглася до Райден з обожнюванням, рваними рухами хотіла наблизитися, злитися з нею в одне ціле в затемненні, немов сонце і місяць.

Вона крутилася на столі, майже скинувши з нього скатертину, і ледве не перекинулася за край — на щастя, міцна рука генеральші підхопила її за талію і притулила до себе, нарешті даючи бажану близькість. Міко відразу ж спустила до стегон кімоно Райден, що до того ледве трималося на одному плечі, і обійняла її. Вона повторила звичний маршрут по бойовим шрамам архонтки, і з усією довірою зачепилася за неї, обхопила її ноги своїми. Вона знала — якщо що, її зможуть легко утримати без опори.

«Ще, залишся ще» — гарячково шепотіла на вухо Міко.

Через секунду Райден відчула, як Міко здригнулася зі здавленим звуком і опустила голову їй на плече. Вона була розхристана, переможена і прекрасна, неначе пахуча квітка.

Еі розплющила очі від сну і ще секунду шукала її поглядом. Коли ж не знайшла, зневірено зітхнула, несподівано голосно в тиші царства Євтюмії.

Вони не бачилися вже п’ятсот років.

З недавніх пір Міко постійно їй сниться. Почасти, саме через це вона почала лягати спати частіше, ніж раз на чверть століття, перериваючи свою нескінченну медитацію.

«З Міко була сьоґун… чи я?»

Еі не знала, чому раптом у неї виникло таке питання, але відповідь на нього стала життєво важливою. Ласкаві руки Міко, її легкий сміх, часом нестерпна дурість, властива  всім кіцуне (молодим та дорослим), до смерті віддані обійми — все це належало тільки їй. Для інших вона загадкова, незрозуміла, для Еі ж — як улюблена, до болю знайома картина.

Такі необережні думки породили в її свідомості випадкове вагання, і через це в царстві Євтюмії виникла елегантна примарна постать її фамільяра, що сиділа на колінах і по-лисячи потягувалася. На її обличчі панувала задоволена посмішка, коли вона дивилася на ефемерне сонце, також створене волею Еі.

Райден здивовано здригнулася, вийшовши з пози для медитації. Сама не усвідомлюючи, що робить, впала на коліна поряд з жаданим маренням і припала до нього, уявляючи звичний квітковий запах ефірних олій, якими Яє любила користуватися. Незабаром він і справді залоскотав ніздрі, і тоді вона захотіла відчути шовковистість волосся кіцуне, і відчула; потім — щоб вона звернула на неї увагу, і ось вже Яє поблискує підступними хитрощами в очах, дивлячись на неї, і тоді Еі побажала …

Поцілувати її.

Вона мигцем торкнулася губ ілюзії, але та не ніяк відреагувала, адже Райден не вигадала, як тій реагувати, а своєї волі це утворення не мало.

Еі оніміла. Вона змахнула тремтячою рукою і розвіяла примарну Міко. Її вдихи ризикували швидко перетворитися на короткі схлипи, але Еі не дозволила сльозам стекти.

Натомість вона хитко стала на ноги. Вперше за кілька століть їй не хотілося медитувати.

«Як добре було б доторкнутися до неї по-справжньому», — вона подумала, згадуючи свій сон.

І з почуттям подиву відчула себе нещасливою.

В серці нило — прямо так, як колись, коли вона могла ще відчувати.

***

Райден не змогла викинути з голови ту мару: вона кликала її, привітно посміхалася, вабила. Їй здавалося, що іноді хтось проводив по її щоці м’яким хвостом.

Але більше їй нічого не снилося.

Одного моменту вона не витримала і голосно сказала, що їй потрібен доступ до фізичного тіла, знаючи, що сьоґун її почує.

Спершу ніхто не відгукувався, і Еі вже подумала, що маріонетка прямо зараз зайнята захистом вічності.

Але вона таки прийшла. Небо над царством Євтюмії повністю почорніло, і за мить Райден вже летіла у прірву.

Чорний туман, мов скупчення метеликів, кружляв навколо неї, поки вона падала. Неначе зверху і водночас нізвідки долинав холодний голос богині:

«Яка різниця, була з нею ти чи я? Це одне і теж. Ти ж не змінилася, Еі?»

В голосі маріонетки відчувала погроза.

— Ні, — Еі знала, що треба говорити впевнено, щоб переконати сьоґун, — я незмінна і непорушна, як і моя воля. Але різниця є.

Її, всупереч зовнішній впевненості, проймали сумніви, адже вона знала: її рішення не можуть змінюватися без серйозних причин, за велінням забаганки.

Вона має залишатися непохитною. Нерухомою.

Але чому тоді серце так розривалося її побачити?

Як не хотілося визнавати, вона все ж таки рухалася вперед. Образ всемогутньої Вельзевул, в якому вона прагнула залишитися назавжди, дедалі більше гаснув перед очима, і спалахували нові цілі.

Туман, що раніше тримався на відстані, увійшов в неї, токсично роз’їдаючи шкіру. Вона боляче вдарилася об поверхню, нарешті закінчуючи свій політ.

— Неправильно! — страшно прогриміли байдужі слова.

Сьоґун, що раптом з’явилася поряд, подивилася на неї зверхньо. Навколо клубочився фіолетовий дим, що колов та різав через енергію електро.

— Твої бажання суперечать вічності, такою, якою ти її створила п’ятсот років тому. — продовжила маріонетка, — Тебе з’їдає ерозія, Еі.

— Як ти смієш! — Райден піднялася, обпалюючи сьоґуна злісним, навіть зляканим поглядом, — Я хочу змінити правила, сьоґун. Мені потрібна Міко.

«Адже мені було важливо бачити Міко у минулому. Чи не буде моє бажання знову зустрічатися, навпаки, проявом стабільності?

«Мені недостатньо мари».

— З вас двох ніхто не є звичайним смертним, тому не варто перемайти їхні звички, що перечать самій вашій сутності. Людські життя швидкоплинні й хаотичні, через що розлука для них така болісна. Як захисник вічності, я не можу допустити твоєї деградації.

Не встигла Еі дістати мусо но хітотачі, як сьоґун лютим помахом списа розрізала її костюм, і зачепила шкіру. Лезо нагінати окропилося кров’ю.

Наступним попаданням вона паралізувала Еі за допомогою електро, і безжально проткнула її легені.

Еі без свідомості впала на землю, сьоґун відійшла в бік.

Це була перша, «повчальна» перемога маріонетки. Вона чекала, поки Еі відновиться, і цього разу дала можливість озброїтися.

Так вони розпочали нескінченну дуель у кілька сотень раундів.

Еі розбивалася на уламки, і розбивала сьоґуна, трощилася в графітовий порошок, і затвердівала знову в пекельному полум’ї сили сьоґуна, яку вона їй подарувала. Еі сама зробила її такою, щоб кип’ятити кров у жилах, і зараз борола саму себе. 

***

Через кілька болісних днів сьоґун її залишила, вирішивши, що зробила достатньо, щоб  Еі зрозуміла, що була не права. Вона думала, що витравила у неї ті дурні, мінливі думки.

Як тільки вона пішла, біль зник.

Тільки ось у своїх судженнях маріонетка помилилася.

Еі сумувала за Яє так само сильно, не знаючи, як змусити себе припинити.