Щоденники війни 🇺🇦 Статті 🇺🇦 ВІРШІ

Precious

FavoriteLoadingДодати до улюблених

Loading

 

 

Хлопець біг так, наче від цього залежало його життя. Але хоч і мав він довгі ноги, та Чанбін усе одно був швидше.

– Добігався, курчатко! – гаркнув він, із силою штовхаючи білявого (фарбованого!) хлопця у стіну.

Той врізався у бетон та зойкнув від болю.

– На мене дивися, – прошипів Чанбін, хапаючи його за шкіряну чорну куртку, та розвернув до себе.

– Відчепися! – зло, але й з переляком видихнув хлопець, намагаючись відштовхнути Чанбіна або хоча б вирватися. – Що я тобі зробив, недоумок?!

Пригадалося, як якийсь час тому Бін та його друзі приєдналися до інших друзів, котрі влізли у бійку з якимось нефорами. Цей білявий та ще один вдвох пиздили Уйона, і коли Чанбін прийшов на допомогу, худорляве чмо з пофарбованим волоссям та розмальованим, як у педика, обличчям копнуло його.

Кульгаючи, Бін побіг за ним.

І спіймав, звісно.

Огидно виглядаючий підор заслуговував на покарання у будь-якому випадку.

– Ти ще довго не зможеш єбало фарбувати, голуб, – пообіцяв замість відповіді Чанбін та вдарив хлопця у вилицю.

Він вдарив не дуже сильно. За те, що біляве падло копнуло його, звісно, воно мало заплатити. Але бити в ніс та ламати його або ще якось калічити людину Бін не збирався. Ну й що, що він підор та малюється, наче дівка. Багато хто з друзів не поділяв цю думку, та Бінові було усе одно. Він завжди жив згідно із своїми принципами.

Хлопець зойкнув, згинаючись мало не навпіл, схопився за щоку. Від болю він наче скаменів, і коли Чанбін грубо задер його підборіддя догори, білявий схлипнув.

– Я тебе один раз вдарив, та й так, у півсили, – із легкою огидою сказав Бін, дивлячись на шокований вираз на обличчі хлопця. – Що ти, наче дівка, соплі розвісив…

У невірному світлі вуличного ліхтаря було добре видно, як блищать сльози у обведених чорним очах білявого. В нього було вузьке обличчя з тонкими рисами, гарненьке до такої ступені, що його можна було сплутати з дівчиною. Веснянки прикрашали ніжну, майже молочну, шкіру.

Раптом з очей хлопця зірвалися дві сльози й побігли униз, розкреслюючи обличчя чорними від косметики смужками.

В цю мить у Біна наче щось ворухнулося у душі… щось дуже й дуже дивне. Жаль, так… але й інше. Начебто… закортілося витерти ті сльози обережно, щоб не стерти веснянки.

Це було таке неприємно-незвичне відчуття, що Чанбін відсахнувся від малого. Той налякано скрикнув, хапаючись за нього, щоб не впасти. Бін підхопив хлопця за лікоть.

– Ти навіть стояти не можеш нормально, бооооже, – голос чомусь тремтів, – блять, яке жалюгідне. Пішов нахуй, підор, не чіпляйся!

Бін намагався говорити якомога різкіше та зневажливіше. Із запізненням зрозумів, що слід було відпустити руки хлопця, а не підтримувати його.

– Як звати, кажи, – він знайшовся та струсонув білявого.

– Йонбок, – швидко відповів той.

Голос у нього був глибокий, але зараз зламався від страху, дав ганебного півня.

– Йонбок? – Чанбін із перебільшеним презирством реготнув. – Тобі, бля, скіки років, що в тебе ім’я наче в діда?

Хлопець з болем та приниженням зиркнув на нього.

– Так от, Йонбоче, якщо ще раз хоч одним пальцем торкнешся моїх друзів, я тебе знайду та…

– Але це вони перші підійшли, – прошепотів він. – Перші вдарили…

Чанбін розумів, що скоріше за все так і було. Його пацани ненавидять неформалів.

– Не лізь у неприємності, якщо не можеш відстояти себе та свою думку.

– Але ж допоки ви не прийшли, нас було порівну… – хлопець боявся, але не міг мовчати.

Чанбін відпустив його руки та вхопив за комір білої сорочки.

– Ще хочеш отримати? – повільно та тихо спитав він, дивлячись у нещасні очі білявого. – Я можу виписати на додачу.

Малий хитнув головою, знову болісний та принижений вираз з’явився на його надто вродливому личку.

– Шуруй додому, голубе, – Чанбін із силою відштовхнув його. – Ще раз побачу – і ти пошкодуєш, що взагалі вирішив сьогодні з дому вийти.

Хлопець зробив крок у сторону, не відриваючи великих насторожених очей від Біна. Потім зробив ще крок, ще й ще. І пішов, спотикаючись, геть, не озираючись.

Бін розумів, що хлопцеві страшно, але він намагався не озиратися.

Стало погано на душі, що хтось так боїться його, але Бін сказав собі, що вчинив правильно.

Зателефонувавши Уйону, він з’ясував, що білявий малий не збрехав. Йонджун дав легенького ляпаса одному з нефорів, щоб спровокувати.

Чанбін із матюками провів роз’яснювальну роботу, чому так чинити не можна. Потім подзвонив і Йонджуну та виматюкав і його.

Завтра мав бути другий день навчання, і Бін чекав цей день майже рік. Він перейшов на третій курс і, як один з кращих студентів університету, мав стати куратором для когось з першокурсників. Бін обожнював ідею стати взірцем та провідником у складному світі вищої освіти для якогось малого, котрий захоплюватиметься ним, заглядатиме у рота, пектиме печивко для улюбленого хьона та слухатиметься у всьому.

Намагаючись не думати про білявого голуба у веснянках, Чанбін приготував одяг та підручники на завтра, передивився швидко, що проходили з кримінального права перед канікулами.

Впавши у ліжко, він примушував себе думати лише про свого майбутнього донсена.

Але у пам’яті усе одно стояло обличчя білявого хлопця із нещасними очима та веснянками.

 

В університеті Чанбін пішов до деканату. Мінхьок-сонбе, голова студради, саме знайомив кількох первачків із кураторами. Бін дивився, як Лі Черьон з його групи, посміхаючись, розмовляла з малою із довгим волоссям. Мала була така рада, така вдячна, так дивилася на кураторку… Поруч Кім Хонджун з потіка Чанбіна тепло дослухався до жвавого гостропикого хлопця, котрий без упину щось розповідав, щасливий мати повну увагу такого кльового хьона.

Мінхьок привітав Чанбіна, котрий у нетерплячці чекав своєї черги.

– Хьон, – він вклонився, – доброго ранку тобі. Як справи?

– Добре, я саме…

– Класно, класно, – перервав його Чанбін, – а де мій малий чи мала?

Мінхьок замовкнув, посміхнувся.

– Ти мене діставав із цією програмою кураторства три місяці, Чанбін-а, – сказав він. – Уявляю, який ти радий зараз.

– Наче наречений радий, хьоннім, – Бін теж посміхнувся, – котрий зараз побачить свою голубку кохану.

– Бінні-я, ти щось. Твого протеже звуть Лі Фелікс, він з Австралії…

– Оце круто, – Чанбін яскраво уявив, як тягатиме малого по корейських закладах, пхатиме в нього їжу, прищеплюватиме культуру предків…

– Я спеціально підшукав тобі такого, він не першокурсник, на другому зараз, але перевівся до нас цього року. Дуже чемний хлопець, милий та вихований. Зараз має… о, а он і він.

Чанбін озирнувся, посміхаючись у всі свої тридцять два. До них із сонбе йшов, посміхаючись ще сильніше, одягнений у охайну білу сорочечку, гарний синій блейзер та вузькі джинси, із ретельно вкладеним волоссям… учорашній білявий товариш, якому Бін трохи набив пику.

Відчуваючи, як посмішка зникає з обличчя, він побачив, як хлопець уповільнив ходу, як припинив либитися…

– Фелікс-а, – Мінхьок помахав йому, – ходи швидше сюди.

Темніший за грозову хмару, малий наблизився до старших.

– Лі Фелікс – Со Чанбін, твій куратор, – урочисто проголосив Мінхьок. – Знайомтеся, спілкуйтеся, не забувайте звертатися до мене, якщо виникнуть питання чи захочете просто поговорити.

Фелікс дивився лише на сонбе. Чанбін намагався зрозуміти, як він втрапив у таку ситуацію.

Так чекав свого малого, так готувався, відшукав усі конспекти, роздрукував матеріали з ноутбука, визначився із місцями у Сеулі, куди потягне його у першу чергу… І от має.

Фелікс-Йонбок зблід так, що майже не видно було веснянки. Пухкі рожеві, наче в дівки, губи трохи тремтіли. У очах було лише розчарування. Мабуть, теж мав мрії та сподівання щодо куратора… а отримав чувака, котрий вдарив його та обізвав «підором».

– Мінгі-я!

Голос Мінхьока змусив обох здригнутися від несподіванки.

Сонбе махав Сон Мінгі.

– Пішли, – знайшов у собі сили сказати Чанбін.

Фелікс-Йонбок неохоче пішов за ним.

Вони зупинилися біля вікна, біля туалету.

– Ти сказав, тебе Йонбок звати, – лише й зміг вичавити з себе Бін.

Він не уявляв, що робити зараз. Як знайти якісь слова… які саме? Що він мав сказати, щоб переконати хлопця, що він не останній гандон? Що сказати, щоб себе переконати у тому, що це чмо – гідний молодший?

– Це моє корейське ім’я, – відповів той, дивлячись у стіну за спиною Чанбіна.

– А.

Кивнувши, Бін уважно подивився на обличчя хлопця. Там, де він учора вдарив, сяяв невеликий, але помітний синець.

– Болить? – чомусь спитав він, вказуючи на вилицю хлопця.

Той зніяковів, опустив голову та хитнув нею.

– Ні.

– Болить, – ствердив Чанбін.

– Ну то й що, – білявий кинув вбивчий погляд. – Що тепер робитимеш, сонбенім? Знову залякуватимеш? Чи туди, – він вказав на туалет, – потягнеш та головою до унітазу встромиш?

От мале гівно, здивувався Чанбін.

– Я піду та напишу відмову від куратора, – не роблячи пауз, кинув хлопець, поправив сумку на плечі. – Не сци. Про учорашнє не розповім.

Чанбін захлинувся люттю. Це падло худорляве вважає, що він сцикун?! Що перелякався, побачивши його?

– Чекай-но, – він вхопив його за тонкий зап’ясток, – а ну пішли.

– Чанбін!.. – трохи перелякано скрикнув хлопець, намагаючись вирватися.

– Так хто тут сцить, Фелікс-ши? – спитав Чанбін, зупиняючись.

Хлопець почервонів, соковиті губи трохи відкрилися, наче тріснутий персик.

– Я нічого тобі не зроблю, – тихо заспокоїв його Бін, намагаючись не дивитися на апетитні, наче дівочі вуста. – Я теж не надто радий зараз. Я чекав на цю мить майже рік. Я мріяв про молодшого, якому зможу допомагати…

– Що? – недовіра в голосі білявого була така явна, що її торкнутися можна було. – Ти про що мріяв?..

– Пішли, кажу, – Чанбін відпустив руку хлопця. – Треба потриндіти.

Малий замислився трохи, вивчаючи уважно обличчя Чанбіна. Потім неохоче відповів:

– Пішли.

Чанбін привів його до невеличкого кафе, де готували дуже смачні кімпаб, пібімпаб та взагалі локшину.

– Раджу замовити пібімпаб, – сказав Чанбін, діставаючи з сумки те, що приготував для свого підопічного.

– Дякую, я буду лише каву, – холодна одповідь роздратувала Біна.

– Ти снідав?

– Яка різниця?

Що ж, резонно. Хлопець був сердитий на Чанбіна, але теж не був янголом учора.

– Я твій куратор, – намагаючись звучати вагомо, відповів Бін. – Раджу дослухатися до мене.

– Слухай, Со Чанбін, – голос хлопця став таким низьким, що у вусі стало лоскотно. – Якщо я розповім Мінхьоку-хьону про учора, ти матимеш такі трабли, що…

В нього прорізався австралійський акцент.

– Слухай, Лі Фелікс-Йонбок, – Чанбін не хотів до цього доводити, але… – Я – один з найкращих студентів у нашому виші. Я навчаюся тут третій рік, я маю бездоганну репутацію…

– Що ж, стане не такою бездоганною.

Чанбін уп’ялився у хлопця нищівним поглядом.

– Ти тупий? – просто спитав він. – Я розповім про учора та про твою поведінку те, що схочу. Ти ж розумієш, кому повірять? Я у повній безпеці. Ти – людина нова. Ти ніхто й звати тебе ніяк. Ну, уловлюєш думку, Фелікс-Йонбок-а?

Він не хотів, але прозвучав дуже глузливо.

Малий знову зблід, потім почав червоніти. Він не знав, що сказати.

Нарешті він ухопився поглядом за принесені конспекти.

– Що це таке? – він кивнув на кипу паперів та зошитів.

– Це? Я приніс свої конспекти та роздруковані матеріали… для свого молодшого.

Фелікс-Йонбок здивувався.

– Кажеш, ти один з найкращих студентів?..

Недовіра у його голосі була добре чутна.

– Так і є. А що дивного?

– Не знаю. Ти та твої друзі… я думав, ви десь по підвалах тусуєте та гоп-стопом займаєтеся.

Чанбін реготнув легенько.

– А я думав, що ти та твої друзі вечорами тусуєте край дороги та торгуєте дупами своїми. Розумієш, малий?

Хлопець стиснув зуби, жовна загуляли по його щоках.

– Я казав. Твої першими полізли. Ми лише захищалися. Наїжджати на людей через те, як вони виглядають, – це таке дно, яке уявити важко. Розумієш, старий?

Чанбін мусив визнати, що біляве чмо було праве.

– Я спитав хлопців, – почав стиха Бін, – вони підтвердили, що спровокували вас. Я добре знаю своїх хлопців… Вони здатні на таке.

Фелікс-Йонбок не хотів показувати, що здивований цими словами, але не втримався.

– О… – він швидко знайшов, що сказати, втім. – Ти називав мене підором. Це, знаєш, якось не в’яжеться із твоїми словами.

– А ти підор? – спитав Чанбін несподівано.

Ну камон, на солоденькому личку цього білявенького це було написане великими літерами.

Він почервонів так, що Бін злякався за його здоров’я. Відкривши рота, хотів щось гнівне кинути… потім передумав.

– А якщо й так, то що? – потужний, наче оксамитовий, голос тремтів. – Знову вдариш?

Чанбін зробив вигляд, що замислився. Насправді ж… йому чомусь стало спокійніше. Ніби… ніби зрадів цьому?..

– Ні. Я різко висловився, але ж це видно по тобі…

– Але ти принижував мене словом «підор».

Мале гівно було праве знову.

– За це… – Бін побачив, що йде офіціянт. – За це вибач мене, Фелікс-Йонбок.

Вони зробили замовлення, офіціянт пішов.

– Фелікс.

– Що? – не зрозумів Бін, підіймаючи очі від свого смартфону на хлопця.

– Зви мене Феліксом.

– Добре, – Бін трохи зрадів навіть.

Наче крига між ними трохи підтанула.

– То… ти залишишся зі мною? – спитав він.

Фелікс помовчав.

– Я хотів хьона собі… Не такого, звичайно, але зараз доведеться писати відмову, якось її аргументувати… Ти відпустиш мене?

– Ні, – Чанбін відчував себе садистом, але радо запевнив Фелікса. – Я влаштую тобі проблеми.

– Може, розійдемося просто? Ну, ти мене не знаєш, я тебе не знаю?

Надією були просякнуті його слова.

– Ні, – Чанбін усміхався єхидно. – Я чекав на свого малого надто довго.

Він справді не хотів відпускати його. Дивлячись на вишукане обличчя хлопця, слухаючи його чарівний голос, згадуючи, як він реагує на аб’юз та як весело його дражнити… Не хотів. Саме таким мав бути його молодший.

– Зрозуміло, – кислий голос розвеселив Чанбіна.

– Може, усе ж таки замовиш собі пібімпаб?

Тяжко зітхнувши, Фелікс підняв руку:

– Офіціянте, будь ласка!..

 
FavoriteLoadingДодати до улюблених

Залишити відповідь

Коментарі на “Precious



  1. Любий автор, я довго вас розшукувала. Я обожнюю ваші твори та вже більш ніж два роки була поряд та чекала на вихід нових фф у ф*кбуці. Багато ваших творів знаходилися у мене у розділі найулюбленіше. Та одного разу зникли ваші твори. Я не сподіваюсь, що ви мене згадаєте, але я коментувала майже всі частини Babywolf. Я прочитала ваше повідомлення на сторінці ф*кбуку і була дуже рада, що ми земляки. Сподіваюсь ви у безпеці зараз. І я дуже рада, що знайшла вас. Тепер буду тут чекати на ваші роботи вже українською. Обожнюю вас.