Play fair

Мінхо важко дихає і відкидає голову на спинку стільця.
– Знову?
– Не знову, а наново. Скільки взагалі можна про мене балакати? Знайду і всю душу витрахаю, клянуся.

або AU, у якій при вимові імені соулмейтом накриває найсильнішим збудженням.

Ремарки:

Фротаж* — різновид непроникаючого сексу, що полягає у взаємному терті партнерів друг про друга.

Еджинг** — управління, відтягування оргазму — техніка під час статевого акту за допомогою зміни виду стимуляції або ритму рухів мастурбації таким чином, щоби партнер зміг досягти оргазму не відразу.

Зовнішній вигляд персонажів можна знайти за цим посиланням

Приємного читання✨

一一一

– Клянуся, як тільки я дізнаюся ім’я — обов’язково примушу пошкодувати, що ця людина взагалі дізналася, як мене звуть, — Мінхо важко дихає і відкидає голову на спинку стільця. Навіть незважаючи на те, що вони зараз перебувають в аудиторії, хлопець не стримується у висловах та їх гучності.

— Знову?

— Не знову, а наново. Я заїбався, чесно. Скільки взагалі можна про мене балакати? Знайду і всю душу витрахаю, клянуся.

Фелікс розумючи киває, адже далеко не вперше спостерігає за стражданнями друга. Й оскільки допомогти він йому не може, хлопцеві доводиться лише вислуховувати, співпереживати, якщо треба — прикривати на парах, та й іноді ставити доречні питання, створюючи видимість повної залученості.

— Нда… І пошуки поки що стоять на місці?

— Поки що стоїть тільки в мене. Я навіть і не починав, і взагалі ідея лайнова. Та як мені це зробити? Я що, маю до половини універу особисто підійти й попросити покликати мене на ім’я? — Хо замовкає і важко зітхає. — Хоча часом так це втомлює, що я майже на межі відчаю.

— А якщо ми…

— Ммммм, — болісно стогне, навіть майже плаче старший Лі. — Ну, коли ж це все припиниться? Я що, такий цікавий?

Мінхо стає ще спекотніше: повітря ніби розжарилося до межі й обпалює шкіру, віддаючись якимсь болем у легенях. Необгрунтована хвиля бажання огортає тіло, змушуючи його страждати, наче від лихоманки. Внизу живота ниє, голова, зосереджуючись на лише відчуттях, зовсім відмовляється виконувати свої функції. Тяжко й неприємно, а, головне, як завжди несподівано, тривало та неодноразово.

— Таке відчуття, що ти — справді єдина тема для обговорення. Це навіть розчулює.

— Ніхуя це не мило! — Заперечує страждальник. — Мені вже набридло.

— І в тебе жодних підозр?

— Є. Ну, точніше, були. Мін Дохи, якщо пам’ятаєш таку, з третього курсу економічного, наче довго за мною бігала, і це якось навіть надто очевидно. Але я як тільки на ім’я її гукнув — відразу зрозумів: не вона, у обличчі взагалі не змінилася. Просяяла, авжеж, але явно не від оргазму. Ще була Кім Се Юн, Чо Юн Хі та Лі Нам Хе. Навіть хлопець, з яким у нас разом англійська, потрапив під підозру. Два тижні намагався його ім’я дізнатися, прикинь, його взагалі ніхто не знає, навіть одногрупники. Довелося з’ясовувати, хто староста, та й питати вже в нього. Начебто, Со Чон Вон, не пам’ятаю вже. Та й толку, однаково дарма.

— Все не те? — Заздалегідь знаючи відповідь цікавиться Лікс.

— Звичайно. У мене руки опускаються. Я б ніколи не шукав соулмейта, якби це не заважало мені спокійно жити. З початку семестру мучаюсь уже.

— Ну так раз із початку семестру, може тобі краще придивитися до першокурсників? — радить Фелікс.

— Лі Мінхо один, а їх понад три тисячі.

— Теж вірно.

Хо закочує очі, а потім стомлено прикриває їх. Один у полі не воїн і юнак змирився з цією простою істиною. Уся ця історія зі «спорідненою душею» ніколи особливо його не цікавила, тому він щиро сподівався, що це його не торкнеться, омине. Однак доля вирішила над ним пожартувати, не спромігшись запитати згоди на це у юного пана. Й ось уже як півроку Лі із завидною періодичністю згадує свою «другу половинку» недобрим словом, щоразу подумки обіцяючи помститися.

Професор монотонно читає чергову нудну лекцію з історії Кореї; серпневе полуденне сонце пробивається крізь великі вікна, через що в аудиторії спекотно й неможливо дихати. Остання пара, після якої можна буде повернутися додому і зняти накопичений за весь день стрес, триває, здається, цілу вічність. Фелікс знову захоплено розповідає про новий танець, що розучив учора на занятті, про якусь майбутню тусовку, на яку вони обов’язково мусять піти. Мінхо слухає, але наполовину: його свідомість зараз десь не тут. Не те щоби він поганий друг, аж ніяк. Просто після двох майже оргазмів підряд важко вслухатися та повноцінно фокусуватися на будь-якій інформації.

Пара добігає кінця, викладач бажає студентам гарних вихідних. Учні дякують і поспішно віддаляються. Хо ліниво піднімається зі свого місця на задніх рядах. Він залишає межі будівлі, залишаючи позаду кілька захоплених поглядів, спрямованих у спину. Знали б вони, що Лі практично готовий на кримінальщину, навіть очі не відірвали б від підлоги.

Липке через полуденну спеку тіло пронизує черговий заряд збудження. Мінхо стримує тихий стогін і знову закочує очі. Він із байдужий обличчям бере із сумки пляшку води і, не замислюючись ні на секунду, виливає всю на голову, щоби зменшити ефект від емоції, що так не вчасно накриває його. У нього вже немає жодних сил обурюватися з цього приводу. Чується низка дівочих вересків.

«Прийду додому — обов’язково вздрочну».

一一一

 

— Який же він усе ж таки гарний, — замріяно зітхає Хан, гортаючи стрічку інстаграма.

— Хто?

— Ти жартуєш? — Сон злегка роздратовано закочує очі й цокає язиком. — Мінхо! Ти колись взагалі запам’ятаєш його ім’я?

— Дуже треба мені всіх твоїх кавалерів вчити, — жартома виправдовується Хьонджин.

Хоча йому насправді й не потрібно, адже Джисон розповідає лише про одного й того ж хлопця останні півроку. З моменту, коли друзі вступили до університету, усі розмови зводяться лише до одного. Хвану, здебільшого, байдуже, коли вкотре друг заводить цю шарманку, тому він і не проти. Він відключає зв’язок із реальністю й перебуває в певному прикордонному стані. Так і виходить, що, хоч Джисон і тріщить про одне й те ж, це злощасне ім’я навіть суто теоретично не може залишитися десь на підкірці розуму Хьонджина.

— Прямо-таки всіх. Він тільки один.

— Гаразд, вибач, я випадково прослухав. Що там у нього? Новий пост?

— Так, годину тому виклав. Дивись!

Хан із найгордішим з усіх можливих виразів обличчя простягає телефон із фотографіями прямо в руки сусідові. На екрані серія знімків із досить симпатичним за мірками Хвана юнака. Темне волосся, приємні риси обличчя, красива усмішка.

— Він тут… — Джіні затихає і прокручує карусель із фотографій ще раз, щоби підібрати найбільш коректне прикметник, — життєрадісніший, чи що?

— Він так привабливо усміхається, — мрійливо шепоче собі під ніс Сон.

— Я його як не побачу біля корпусу, так погляд холодний, брови насуплені, вічно чи то злий, чи незадоволений. А тут… сама доброта. — У Мінхо така цікава подвійність, я навіть сказав би, загадковість, — молодший забирає телефон і ще раз переглядає фото.

Після того, як запас інформації та новин для викладу в Хана вичерпується, слово переходить Хенджіну. Хлопці обговорюють майбутній камбек їх улюбленого гурту, чутки, що рознеслися зранку по всьому університету, контемп, який Джіні вивчив на минулому занятті з його партнером. Зазвичай старанний студент Джисон відповідально ставиться до навчання, але щось сьогодні не дає змогухлопцеві сфокусуватися на лекції. Тому, щоби не гаяти часу, він вирішив витратити її на обговорення останніх подій. Хван розповів про якусь вечірку, що планується наступного тижня. І, хоч молодший спочатку неохоче погоджувався на запрошення піти, після чарівних слів «там буде Мінхо» від сумнівів не залишилося і сліду.

Остання на сьогодні пара добігає кінця, викладач бажає студентам гарних вихідних. Учні дякують і поспішно віддаляються. Окрилений від майбутньої події Хан буквально підстрибує зі свого місця і явно хоче якнайшвидше покинути аудиторію, тягнучи водночас за собою неквапливого Хьонджина.

Зовні легкий вітер і тепле сонячне проміння обдають обличчя, змушуючи мимоволі заплющити очі. Хлопці сідають на лавку біля входу.

— Може, ти вже підійдеш і заговориш із ним? — ставить цілком логічне питання стомлений Джин, що вже практично остаточно упокорився зі щоденним ритуалом очікування Лі біля виходу. — Начебто не маленький. Просто хоча б спробуй…

— Коли-небудь обов’язково, але до того чарівного часу я зітхатиму на безпечній відстані, щоби не порушити ауру навколо цієї прекрасної людини.

Джисон хіхікає й облаковується на спинку, закидаючи ногу на ногу. Хван дістає телефон та повністю перемикає свою увагу на чат.

— Вони скоро будуть.

 

一一一

 

Серпень видався досить спекотним, тож сидіти на сонці завдання не з приємних. Тим не менш, як добрий надійний товариш, Хьонджин все-таки завзято сидить на місці і плавиться під впливом високої температури. Подібна подія триває зазвичай кілька хвилин, так що, загалом, йому нескладно й потерпіти заради загального блага. У новому повідомленні повідомляють, що Хо пішов уперед сам. Блондин тихо розчаровано, але вкрай драматично зітхає, трохи відвертає від Джисона екран і друкує повідомлення, з великою кількістю смайликів, що плачуть, і розбитих сердечок, у якому говорить про те, що він буде чекати.

— Гарний… — Сон задумливо шепоче.

— Хто?

— Ти приколюєшся, скажи чесно? — Хан награно обурено хмикає, але погляду від хлопця, що стоїть біля виходу, не відводить. — Я про Мінхо.

— А, точно.

Хенджін піднімає очі й дивиться на об’єкт зітхання свого товариша. Той здається змученим і зовсім небагато приреченим. Хоча після пар так виглядає кожен студент.

— Втомився, мабуть, обличчя таке незадоволене, аж дивитися боляче, — не помічаючи того, молодший озвучує свої думки вголос. — Ой…

Мінхо відразу виливає на себе цілу пляшку води, чим викликає захват у всіх спостерігачів. «З вологим волоссям і мокрою сорочкою він виглядає ще краще», — уже мовчки зауважує Хан. Щойно Хо ховається за поворотом, а в Джисона з очей спадає завіса закоханості, Джин піднімається зі свого місця і прощається, вирушаючи назустріч своєму другові, що якраз виходить із будівлі.

Джисон же перетинається із супутником Хьонджина поглядом, киває йому в якости безмовного привітання і йде в бік автобусної зупинки. План на сьогодні виконано на всі 100 %, так що можна сміливо нагородити себе лінивим увечері у вигляді перегляду не наділених особливим сюжетом дорам та парою баночок чогось слабоалкогольного.

«Прийду додому — обов’язково залишу коментар під його фото».

 

一一一

Вихідні пройшли зовсім непомітно. Чого, на жаль, не можна сказати про сірі університетські будні. Ті навпроти вже п’ятий день поспіль тягнуться безбожно довго й нудно. Ранок, збори похапцем, пари, обід на ходу, підробіток, вечеря, виконання завдань на завтра, якщо якимось дивом залишається час, то ще й пара серій аніме чи серіалу. Взагаліі, ця рутина влаштовує Хана: завдяки такому завантаженому графіку залишається не так багато часу на себе і свої думки. Слухати марення свідомості не хочеться від слова зовсім. Вона постійно підкидає якусь незручну й бентежну маячню, на кшталт спогадів про те, як Мінхо врятував Джисона від падіння на сходах в один із перших навчальних днів, підтримавши за лікоть, або роздумів про те, що було б, якщо він все-таки скотився вниз стрімголов. Швидше за все, старший цього навіть не пам’ятає і, напевно, не надає цьому великого значення, але Хан так не може й тому згадує про це мало не щодня. Загалом, великою мірою, нічого цікавого та розумного мозок не генерує.

Сон за звичаєм мовчки проводжає поглядом університету Лі, що виходить із дверей, і лише після цього рухається далі за своїм звичним маршрутом, подумки корячи себе за те, що так і не прокоментував ту публікацію в інстаграмі.

Факт вихідних, що наближаються, радує із самого ранку. Хлопець сидить на лавочці, чекаючи свого автобуса, похитуючи в повітрі ногами. Згідно з розкладом громадського транспорту, у такому підвішеному стані йому доведеться перебувати ще рівно 3 хвилини та 22 секунди.

У момент, коли Хан замислюється про те, що він сьогодні хоче в якості перекусу й де його краще замовити, з роздумів виривають звуки, що виникають незрозуміло звідки. Хтось важко опускається на лаву поруч, від чого та жалібно скрипить. Хлопець голосно розмовляє телефоном — створює шум. Брюнет не піднімає очі, намагається не звертати увагу на зовнішній подразник і так само витріщається на свої кросівки. «Треба віднести до хімчистки».

— Так, усі чотири, — повідомляє сусід на підвищених тонах. — Ні, я не бачив, хто. Що-що, на автобусі поїду, на таксі доки пробки вчасно не дістануся, а пішки я не піду на інший кінець Сеула. Так, виклич евакуатор. Нехай буксують її в майстерню. Ну, ту, де ти свою зазвичай чиниш, не має значення. Ага, дякую, до вечора.

Хлопець роздратовано крутиться на місці, змушуючи й без того кволу лавочку похитнутися. Джисон рефлекторно переводить погляд на об’єкт, що потривожив його блаженний спокій своєю появою. У такому положенні він і завмирає. За півметра від нього злегка згорбившись сидить Мінхо, таращиться в телефон і швидко щось друкує. Спостереження молодшого він або не помічає, або завзято та успішно ігнорує.

«Гарний» вкотре проскакує в голові в Джисона. Лі записує голосове повідомлення, у якому скаржиться на проколоті шини на його «крихітці», на те, що доведеться їхати додому на автобусі, що він не знає, який саме потрібен, що він загубиться й помре і про щось ще. Сон, відверто кажучи, не слухає, хоч дуже намагається. Просто його увага не може розділитися, щоб і милуватися привабливою зовнішністю, і слухати приємний голос, а також водночас вникати в гнівний монолог. Багатофункціональність ніколи не була його сильною стороною.

— Хулі дивишся? — вочевидь невдоволений Хо розвертається обличчям до Хана й дивиться впритул, примушуючи здивуватися від такої зухвалості.

Чарівний колкий погляд змушує зрозуміти, що чітко підмічена раніше двоїстість манить трохи більше, ніж варто було б. Тіло пробиває легким тремтінням, а потім сковує, не даючи можливості відвернутися й уникнути тиску. Очі навпроти звузилися, брови насуплені, а губи підібрані тонкою лінією.

– Ее, вибачте, задумався й залип в одну точку, — через десяток секунд запізно виправдовується юнак. — Я міг би підказати, який автобус Вам потрібний, якщо хочете.

— Впораюся сам.

Молодший у відповідь лише знизує плечима, і, докладаючи всіх можливих зусиль, нарешті відвертається. Через кілька секунд чується скрип гальм. Джисон встає зі свого місця, чекає, поки пасажири не покинуть салон, і заходить всередину, сідаючи на своє звичне улюблене місце в далекому кутку біля вікна. Серце шалено калатає, що, взагалі, очікувано, адже розмова з коханим не могла залишити його байдужою. Однак Лі був несподівано грубий і це, відверто кажучи, засмучує. Хан знає, що старший сердився не на нього, і що зазвичай він доброзичливий, однак…

Не встигає Сон до кінця зануритися у власні думки, як на плече поставляється чиясь тепла важка рука. Автобусні двері з гуркотом зачиняються, транспорт рушає з місця, а Мінхо міцно тримається за Джисона, щоби не впасти через різкий старт.

— Я все-таки змушений попросити допомоги, — винувато заявляє Лі, миттєво прибираючи долоню й сідаючи на сидіння поряд. — Лі Мінхо.

— Хан Джисон, — у відповідь представляється молодший, очікуючи найближчим часом тахікардію від такої недозволеної близькості та безглуздого, але вдалого збігу обставин. — Ну, автобус, у який Ви…

— На «ти».

Пришвидшення серцебиття? Усього-то? Ні, надто вже просто, тривіально та нецікаво. А ось померти прямо перед об’єктом свого обожнювання звучить уже краще: незвично, кумедно, а, головне, яка подія, що точно запам’ятовується.

– Т-так, звичайно, — мова зрадливо плутається, але Сон чесно всіма силами намагається тримати обличчя, — автобус, у який ти…

Після хвилинного пояснення, у яку сторону слідує цей маршрут, а в яку потрібно старшому, до останнього доходить. Він голосно лається, за що отримує засуджуючий погляд сидячої поруч матері з дитиною. Лі не вибачається, а лише за звичкою роздратовано закочує очі, ніби натякаючи на власну байдужість до її несхвалення. Ця кумедна манера здається Джисонові чомусь надзвичайно милою.

Ще кілька хвилин потрібно для того, щоби пояснити Хо, на якій зупинці йому необхідно пересісти на інший транспорт, а на якій встати, щоби дістатися пункту призначення. Хан із непідробною цікавістю спостерігає за тим, як його співрозмовник марно намагається зрозуміти значення вислову «Проїхати три зупинки», після чого все-таки уточнює: «Це стати на або після третьої?». Сон чесно намагається не засміятися, але дивлячись у ці збентежені, трохи втрачені через стресз очі, усі старання миттєво падають прахом. Хлопець знову дохідливо описує план подальших дій горе-мандрівнику й лише після цього до старшого нарешті доходить. Чи від щирого серця дякує своєму «турагенту», мимоволі розпливаючись у напів усмішці. Про себе Джисон зазначає, що в житті вона виглядає в рази більш чарівною, ніж здається на фото, від чого сам, того не усвідомлюючи, усміхається.

І ледве неприємне, тягуче мовчання встигає пробратися в їхню розмову, молодший незручно прощається і виходить з автобуса. Була б можливість, Хан проїхався за компанію хоч до кінцевої, проте йому потрібно бути на зміні вже через годину і 43 хвилини, а це означає, що часу на якихось красенів із громадського транспорту в нього немає зовсім.

 

一一一

 

Звук дверей, що захлопуються, шум падаючих на полицю біля дзеркала ключів і удар важкого тіла об жорсткий диван вмить наповнюють собою невелику квартиру-однушку, що була із самого ранку занурена в тишу. Від надлишку емоцій Джисон пищить у подушку, повністю приховавши своє обличчя в ній. Він навіть не облажався перед ним, крім того — навіть допоміг. А Лі йому усміхнувся у відповідь. Абсолютно дурний та закоханий вигляд юнака забезпечений мінімум до кінця дня. Хлопець перевертається на спину й дивиться в стелю, зовсім забуваючи про всі плани. Він дістає телефон і точно знає, кому треба дзвонити.

— Можеш уявити: я з ним говорив! — Вкрай збуджено мало не кричить у трубку Сон. — Я думав, що прямий там помру!

— З ким?

— Хьонджин, трясця твоєї матері…

— Я серйозно, — заявляє абсолютно спокійний голос із динаміка. — Про кого ти?

— Мені іноді здається, що ти не те, що мене не слухаєш, ти навіть не звертаєш на мене уваги, — звучить трохи ображений голос брюнета, але його схвильованості це не зменшує. — Я про Мінхо говорю.

— А, точно, — нарешті інтонація співрозмовника приймає хоч якесь емоційне забарвлення, у ньому чується навіть якась нотка зацікавленості. — І як побалакали?

— Дуже непогано, у нього такий приємний голос.

– І про що ж ви говорили? — звучить трохи знущально.

— Я йому допоміг… — Хану трохи ніяково описувати ситуацію їхнього першого, живого спілкування, але брехати він і не хоче, і не бачить сенсу, — підказав йому як доїхати додому. Ми заговорили на зупинці та далі в автобусі. А ще Мінхо за моє плече тримався, щоби не впасти! І ще навіть сів поряд зі мною! І…

— Так, стоп, ловелас, повільніше, я не встигаю. Давай вдих-видих і із самого початку.

 

一一一

 

«Ну, якщо ти знайшов того, хто тебе підмінить, а в тебе ще й температура, то, звичайно, сьогодні можеш узяти відгул. Одужуй, чекаю тебе в понеділок». Як приємно Джисону отримати дозвіл залишитися вдома. Так, можливо, ця брехня не така вже й виправдана, але зараз він просто не може змусити себе виповзти зі свого сховища.

Тепер юнак може сміливо забити на всі турботи й дозволити собі оговтатися від пережитого сьогодні стресу за допомогою перегляду аніме та виплакування всіх наявних запасів сліз. Зазвичай такий спосіб відновлення ментальної рівноваги працює бездоганно, тому в успішності цього плану Хан навіть і не думає сумніватися. Серія, потім ще парочка, сезон на десять епізодів, другий, хепі енд, повнометражка, потім ще улюблені «Дівчинка, яка підкорила час» та «Як уже світанок?». Потім сон із 5 ранку до полудня.

І знову теплий плед, трагічна любовна лінія в черговому тайтлі, літри чаю, кави, пролитих сліз і, як наслідок, повне небажання рухатися з місця найближчі кілька років. Сон живе своє найкраще життя, і він ні на секунду не сумнівається в цьому. Гарну мелодію скрипки та фортепіано перебиває неприємна вібрація телефону. Ворушитися все ще жахливо ліньки, але якщо це мама, то можливості цього робити потім йому більше не представиться.

— Так, мам? — хлопець приймає дзвінок, навіть не дивлячись на екран.

— Мам?

Так, ну це, мабуть, не вона. З динаміка доноситься гучний чоловічий сміх, а Джисон має багато питань.

— Хоча, якщо подумати, то загалом можна й так. Називай тепер мене завжди мамою, мені подобається. Я під’їхав, спускайся, а то ми запізнимося до школи.

— Аааа, Хьонджине. Ну, раз запізнюємося… Стоп, школа? Про що ти?

— Я тебе благаю, тільки не кажи, що ти забув.

— Забув про що?

Хану навіть довелося поставити серію на паузу: він усе ще нічого не розуміє, а відповіді на його негласні запитання так і не було. З роботи він відпросився, спільний проєкт вони зробили ще в середу, а їхня поїздка до моря переноситься вже вкотре «на наступний тиждень» через вічно зайнятого Джина. Так що в Сона жодного уявлення щодо того, про що говорить його співрозмовник, тільки якщо він не про…

— Та ну, скажи, що ти жартуєш, будь ласка. Ти тієї п’ятниці ще пообіцяв зі мною піти до Біна, у нього ж сьогодні день народження.

— Аа, ти про це… Слухай, я не можу, я захворів і мені дуже погано, температура і взагалі, здається, кінець світу не за горами…

— Ти знову дивишся «Твою квітневу брехню» і плачеш?

— Припустимо.

— Але ж ти мені обіцяв! Я вже всім сказав, що буду з тобою, давай збирайся. Якщо вже дуже захочеш — можеш поїхати через кілька годин, — Хьонджин знає, що це не діє, і тому підключає козиря, потихеньку вкидаючи один за одним. — З тебе навіть нічого не візьмуть за вхід та випите. Там буде твій улюблений Макколлі, а ще Мінхо.

— П’ять хвилин і я буду біля входу.

Дзвінок завершено. Хьонджин сміється, прибирає телефон у кишеню та вирулює з паркування біля свого будинку. Хан однаково спізнився, навіть якби був повністю готовий до виходу. Через 30 хвилин обидва будуть на місці зустрічі, незважаючи на те, що Хьонджину треба буде проїхати третину Сеула, а Сону просто спуститися з третього поверху.

 

一一一

 

Ну, не така вже й цікава серія була, і взагалі, він уже до дірок додивився цей серіал, і не так уже й хотілося прирости до дивана на решту свого життя, та й перспектива всьоме переглянути «Ходячий замок» не так і манила насправді. Джисон захлопує ноутбук і поривається підвестися, але в пледа свої плани. Хлопець плутається в ньому та падає на коліна.

Збори не задалися якось із самого початку. Половина речей лежить у кошику для брудної білизни, друга валяється м’ята в шафі. «Нда, вибір не великий». Зрештою вирішено було одягати те, що виглядає найменш неохайно. Уже вкотре бігаючи від дзеркала до шафи в спробах запевнити себе в правильності вибору, Сон чує звук вхідного повідомлення з месенджера й розуміє, що, напевно, уже занадто спізнюється. Він миттю відшукує телефон, що втратився в складках ковдри, і читає вголос: «Приодягнися й не забудь нафарбуватися» від Хьонджина.

— Трясця, ще й це…

Нагадування прийшло як ніколи вчасно, адже хлопець геть-чисто про це забув. У будні подібним він зазвичай нехтує: на таке немає ні сил, ні бажання, ні вільної хвилини. У вихідні це ігнорувати не можна, але це, звичайно ж, ніяк не пов’язане з несподіваною присутністю Лі Мінхо. Взагалі ні разу.

Тіні не тушкуються, тон не лягає, ще й не виходить акуратно підвести повіки — повний набір. Але Хьонджин же чекає, причому давно, так що виправляти це все немає жодної можливості. «Щасливі» кеди будуть спонсорами цього вечора. Може він навіть таки з ним заговорить? Не дарма ж він перервав своє чудове проведення часу, так?

Машина біля під’їзду, як і очікувалося, уже вартує. Сон завалюється на переднє сидіння і відразу починає виправдовуватися перед Хваном:

— Привіт, вибач, що я так довго, там просто я ненароком одне, а потім ще й інше, і взагалі жах повний. Я сподіваюся, ми не дуже запізнюємося.

— Не хвилюйся ти так, усе окей. Я спеціально завчасно набрав тобі, щоби ти все встиг. У нас ще хвилин 40, аби дістатися — ми будемо вчасно.

А Хан тому й радий, не хочеться вдарити в бруд обличчям відразу запізнившись. Доїхали до пункту призначення досить швидко, і якби не голосіння Джина про марне та нудне життя Джисона, то поїздку, напевно, можна було б навіть назвати приємною. Їх оточує вечірня столиця, що приваблює різноманітними вогнями та кольорами, стереосистема видає незнайомий, але милозвучний біт.

При в’їзді в елітні райони міста вид уже відкривається зовсім інший: великі приватні будинки, кожен із яких ніби претендує на першість у змаганні розкішності, вічнозелені галявини та газони перед ними, найчастіше приховані за масивними воротами та високими огорожами. Сон бачив Чан Біна кілька разів, він старшокурсник і якимось дивом добрий друг Хьондижина. Він одразу справив враження приємного хлопця, не зіпсованого грошима. Однак Хан навіть і не підозрював, що його гаманець настільки сповнений.

В одного з будинків, який явно один із конкурентоспроможних у їхній негласній боротьбі, автомобіль згортає, автоматичні ворота відчиняються, запрошуючи у внутрішній двір. Мотор глухне, юнаки виходять з автомобіля, Хван віддає ключі паркувальнику, а потім веде Джисона за собою усередину будинку. Добре хоч нафарбуватися не забув.

— Хоч би сказав, що тут такий… рівень, — зніяковіло й тихо каже Хан. — А то я зовсім не вписуюся.

— Я ж написав тобі про це.

— Так, але «приодягнися» і «вибери вбрання з урахуванням того, що тут одна люстра коштує як три твої квартири» трохи різні речі, розумієш?

— Та кинь, усе гаразд, ти добре виглядаєш. А ще через годину всі вже будуть надто п’яні, щоби звертати увагу на твій зовнішній вигляд.

Зауваження, загалом, слушне, але поки те «через годину» не настане, Сону буде дуже й дуже ніяково. Завдання першорядної важливості — знайти іменинника та привітати зі святом, що, до речі, не з легких місій. Будинок об’єктивно великий: два поверхи, купа кімнат, ще і двір, і людей тут, як у центрі вавилонського стовпотворіння. Через 15 хвилин пошуків, що переривалися кожні тридцять секунд на вітання Хьонджина з якимись його знайомими, Хан вкидає ідею набрати Біну і спитати, де він запропастився. За 20 секунд вони з’ясовують, що той поїхав за кимось і буде за півгодини. Втраченого часу, звичайно, шкода, але ще прикріше було б його витрачати даремно й далі. Так що юнаки вирішують не томити й попрямувати безпосередньо до центру святкування, руху та алкоголю, а саме до вітальні.

Людей стає більше з кожною хвилиною.Але поки що душу гріє знайдений улюблений алкоголь і примарна можливість побачити Мінхо, загалом, це й не страшно. Перший ковток, другий. Джисон заговорився з якимось хлопцем, що мало не пролив на нього пиво і вже п’ять хвилин сльозно вибачається. Нарешті його відводять убік, знову вибачаючись за нього ж, а до Сону звідкись підпливає якась дівчина, яка дуже погано намагається до нього підкотити. Спочатку він чемно відмовлявся від пропозиції познайомитися, але після чергового дурного підкату розряду «Я вмію 70 речей: забиратися і 69» Хан просто не витримує й мовчки йде шукати кудись давно зниклого друга. Й успішно знаходить того біля… Фелікса й Мінхо. «Не дуже і він мені потрібен, загалом». Кухня? Ванна? Може відразу в одязі та басейн? Де сховатися від липкого відчуття страху, що витає в повітрі, просто тому, що він десь поруч? Кінцевим рішенням стає вихід на вулицю для того, щоби подихати свіжим повітрям і трохи протверезіти, бо всі пошуки супроводжувалися старанним спустошенням пляшки.

Вечірніє. У голові крутиться лише злощасне ім’я, і ​​хлопець не має жодної ідеї, як йому бути далі. Очевидно, сміливості йому таки не вистачає, а злощасний помічник-алкоголь лише посилює його невпевненість. З виру роздумів вириває компанія хлопців, що проходить повз, з якої відділяється один і прямує до Сона.

— О, ти тут, а я тебе всюди шукав! — Хьонджин випив чимало, і це відразу ж відбивається на його промові, що більше непідвладна своєму господарю й живе окремим життям. — Чого тут один стоїш?

— А я якраз не міг тебе знайти, — брехня, аби заспокоїти товариша, що хвилюється, здалася «одиночці» чудовою ідеєю, — весь будинок обійшов і ось вирішив на вулиці перевірити. Як тобі святкування? Іменинника я також, до речі, не знайшов. Куди він зник?

— Еее, а і справді, я ж його теж так і не бачив. Але Мінхо ніби казав, що він уже скоро буде. А до речі, ти вже бачив його?

— Ні, я… — І знову брехня. — Навіть не знав, що він уже приїхав. Скоро підійду до вас.

Пильний, вивчаючий й довгий погляд Джина, що демонструє всю його недовіру, дає зрозуміти, що блондин успішно розкусив обман.

— Брешеш же. Ну, що тобі цього разу заважає? Ви обидва п’яні, атмосфера підходить, ніхто не завадить.

— Ти не розумієш.

— Так, це правда, — Хван переходить від надлишку обурення на більш підвищені тони, сам того не помічаючи, — я справді не розумію, що в цьому складного!

— Але ж це не хто завгодно, це ж Мінхо.

— Ну так, Мінхо, і що з того?

 

一一一

 

— А нам точно обов’язково тут бути? — З ноткою огиди до всього, що відбувається в голосі, ставить питання Мінхо.

— Так точно. До того ж ти обіцяв побути моєю компанією на вечір. Чан Бін-хьон мій близький друг, я не можу відмовитися від його запрошення, — Фелікс робить черговий ковток спиртного та зітхає.

Відсутність самого іменинника на його ж святі — вкрай незвичне явище, тому воно зараз більш схоже на безцільну п’янку. Біна немає вже досить довго, а куди він поїхав — сказати не спромігся. Ось і виходить, що вечірка на честь винуватця цієї урочистості проходить без нього. Фелікс поглядом помічає в натовпі Хьонджина й махає йому в спробі привернути увагу. Хо заочно знає юнака, якого молодший запрошує до них, але особисто вони більше пари фраз не обмінювалися. Хван підходить і відразу після вітання питає про те, чи не бачили хлопці його супутника, на що обидва відповідають негативно. Дуже незацікавленого в усьому, що відбувається навколо Хо, поява нового об’єкт зацікавлення хоча б трохи, але тішила. Після 15 хвилин болтівні ні про що одноголосно було прийнято пропозицію брюнета вийти «подихати». Може хоча б зміна оточення допоможе не померти від нудьги?

На вулиці, і справді, стало краще. Захід сонця і вечірня прохолода, алкогольне сп’яніння й тихий шум розмов на тлі спільними зусиллями створюють затишну атмосферу. Нарешті, тут дійсно приємно перебувати. Лі дивиться на водну гладь басейну, що вмить покривається легкою брижами від чергового пориву вітру й підносить склянку до рота. Щось не так.

— Ну так, Мінхо, і що з того? — Досить голосно лунає на весь двір голос Хьонджина.

Знову спекотно, знову душно і крутить у животі, у голові порожнеча, а тіло хоче різко й одразу зняти стрес. Рука здригається від перенапруги і весь вміст імпровізованого келиха виливається на обличчя та сорочку. Хо змучено скиглить, а потім і зовсім тихо стогне. Йому потрібно трохи більше хвилини, щоби зрозуміти що до чого й ще стільки ж, аби скласти 2 плюс 2. На мовчазне питання в очах Фелікса, що тільки зараз приєднався до нього, Лі відповідає мовчазним розворотом на 180 градусів та швидким направленням убік Хвана і… Джисона?

— Так це ти, паскудо, — Мінхо хапає Джина за комір сорочки і притягує ближче до себе, дивлячись тому прямо в очі. — Як же я давно хотів побачити ці безсовісні очі.

— Що ти робиш? Відпусти! — трохи запізнилося, проте все ж таки реагує «винуватець».

— Що я роблю? Тут краще запитати, що ти робиш? Останні півроку через тебе перетворилися на тортури, а ти ще мене питаєш, що я роблю?

Від надлишку емоцій і проміле алкоголю в крові Хо вже зовсім не контролює власні дії та слова, через що страждають усі, крім нього. Й ось його рука з міцно стиснутим кулаком заноситься над сконфуженим юнаком. Швидку реакцію тут мало хто має, так що прекрасне обличчя все-таки дістає незаслужений удар, який втрачає траєкторію й у результаті маже по щоці та губі. Ніжна шкіра не витримує такого тиску та лопається, випускаючи пару крапель крові. Хьонджин втрачає рівновагу й падає на землю, Джисон усе ще не до кінця в’їжджає в те, що відбувається, тому просто стоїть бездіяльно, а порив агресії не дає Мінхо заспокоїтися, так що хлопець має намір продовжити розпочате. Благо, Фелікс ще не встиг напитися настільки сильно — блондин хапає його за руку і відтягує від місця події на кілька кроків, залишаючи тіло, що до цього опиралося, лежати прямо на підлозі. Він миттєво переміщається до постраждалого й піднімає їх у положення напівсидячи.

— Мінхо, ти вже зовсім страх втратив? Ти що робиш?! — у голосі Лікса такий концентрат злості та агресії, що стало не по собі навіть оточуючим.

– Це він! Через цього виродока мене вічно криє!

— Ти взагалі вже поїхав? Який “він”? — Фелікс акуратно стирає кров з обличчя Джинні, а потім повертається в бік Лі і вимовляє: — Думати, перш ніж щось зробити, не пробував?

Незграбна тиша на кілька секунд зависає в повітрі, її розбавляє тільки музика, що доноситься з вітальні, і нерозбірливі розмови. Сон нарешті завантажується до кінця й розуміє, що щойно сталося. Він сідає на підлогу до Хвана, пошепки запитує як той. Фелікс же навпаки: піднімається з колін і підходить доі Мінхо, все так само сидить на дупі рівно.

— Клянуся, ще раз торкнешся мого хлопця — я тобі вмажу, не дивлячись ні на що.

Пару секунд для усвідомлення, а потім хвиля сорому та незручності. Хо облажався і він це чудово усвідомлює.

— Хьонджін… — Він вимовляє повільно й розуміє, що жодної реакції тіла своєї «жертви» він не спостерігає. — Пробач, дарма я це все… Просто помилився, я правда був певен, що це ти! — Мінхо тре кисть, що ниє від болю, і замовкає всього на пару секунд, адже після вирішує розрядити ситуацію: — З хлопцем тобі, до речі, пощастило.

Він хмикає, на що Фелікс лише закочує очі та допомагає йому встати з підлоги. Джин спльовує кудись у кущі слину, що накопичилася в роті, впереміш із кров’ю і, не без допомоги Хана, теж піднімається з землі.

— Хуй з тобою, проїхали, — Джин трохи криво, але усміхається, намагаючись не надавати значення події, щоби не погіршувати становище, — але з тебе мені, Ліксу і Джисону вечеря.

Його партнер через мить тіпається й із силою заплющує очі, попутно гучно й повільно видихаючи.

— Я ж просив, коханий.

— Ой, точно, вибач, будь ласка, я забув.

— То ви мало того, що пара, так ще й соулмейти? — фраза вкрай розгубленого Джисона озвучує одразу не лише його власні думки, а й неозвучене питання Хо.

— Саме так, — гордо підтверджує Фелікс, — й одразу відповідаю на «Чому ми не розповіли раніше?»: хотіли дочекатися моменту. Думали зробити це сьогодні, але, блять, не так же… Хоча яка вже різниця як, ви однаково вже знаєте.

Лікс повертається до свого хлопця, з сумом в очах дивиться на рану, що утворилася, гірко зітхає і пропонує: «Підемо, страждальник, знайдемо тобі чогось холодного на кухні».

Хьонджин киває в згоді і, взявши один одного під руку й завзято обговорюючи подію, нікого не соромлячись, пара поспішно віддаляється. Біля ґанку залишилися тільки Хан і Лі, решта гостей або відійшли подалі від епіцентру подій, або зникли в приміщенні. Юнаки перекинулися поглядами і вже хотіли розійтися, але Хо кликнув Сона, що уже прямує за другом на кухню :

— Джисон, не міг би ти притягти мені чогось холодного для руки?

Але замість чіткої відповіді той лише голосно стогне і стискає пальці в кулаки, впиваючись нігтями в долоню. Збоку, здається, що він просто роздратований від подібного нахабства Мінхо, але якщо дивитися на ситуацію з боку молодшого, то можна дізнатися, що прямо в цей момент його тіло обдає жаром, шкіра покривається мурашками, а відчуття передоргазмового стану не дає навіть почути останні слова фрази. Він стоїть на місці із заплющеними очима й не рухається.

— Джисон?

«Та йобане світило…». Ще перша хвиля не встигла пройти, як його тут же накриває другою, яка навіть сильніша за попередню. Сон мукає і хникає, а в Хо в голові нарешті складається справжня картинка того, що відбувається. Вирішуючи не повторювати помилок Мінхо не має наміру знову кидатися з кулаками, це можна зробити й потім. Хлопець піднімається й не поспішаючи підходить прямо впритул до завмерлого. Лі чекає поки той хоча б розплющить очі й повільно, набагато тихіше, майже пошепки повторює прямо на вухо «Джисон?». Неприховуваний, уже навіть гучний стогін, змішаний із нотками плачу, остаточно підтверджують припущення. Хану вже відверто погано: втретє за дві хвилини важко йому. Ноги не тримають і хочеться прямо тут впасти на підлогу та перевести подих.

Проте його мріям не судилося статися. Старший хапає його під руку й кудись тягне. «Ну хоч не б’є — уже добре», — проноситься десь на задвірках свідомості. Картинки змінюються одна за одною, у голові все ще туманно, за руку тягнуть грубо й неприємно, зате можна заплющити очі й не чинити опір: на це немає жодних сил. Та й до того ж, його тримає не хтось інший, а сам об’єкт закоханості, від такого люди в здоровому глузді не відмовляються. Зупинка. Поки очі неохоче повністю розплющуються, приходить розуміння становища: іменинник повернувся і Джисон із Мінхо, що кудись завзято прямували мить тому, зупиняються привітати його.

-… Днем народження, так, всього тобі найкращого.

– Дякую велике, дякую, — аж надто емоційно дякує Чанбіну, а потім переводить погляд на Хана.

– І я тебе вітаю, рости великим, сильним, — злегка запізно приєднується до Лі хлопець, — щастя тобі та всіх благ!

Сон не відразу розуміє причину такого здивованого обличчя, але вибачитися не встигає — його вже ведуть далі. Сходи. Свідомість уже майже прояснилася, тому причина того, чому вони піднімаються на другий поверх, цілком зрозуміла. Через кілька спроб потрапити до найближчих кімнат, що виявилися зачиненими, вони все-таки ввалюються в одну з відчинених гостьових спалень. Тут нікого, навіть поки що заправлено ліжко, до того ж набагато тихіше, музика не б’є по вухах. Двері оглушливо грюкають, замок двічі провертається й у мить Джисон виявляється притиснутий за горло до вертикальної дерев’яної поверхні. Перед очима лише покрите напівтемрявою обличчя Мінхо, на якому немає жодної ознаки того, що він тут збирається грати в щось на кшталт дружби. Він злий: язик упирається зсередини в щоку, посмішка більше схожа на шалений оскал, а очі схожі на погляд хижака, що загнав жертву в безвихідь. Сону стає важко дихати, адже душать з кожною секундою лиш сильніше.

— Будь ласка, Мін…

— Не смій.

Коротко і ясно — досить зрозуміло для того, щоб не перепитувати. Хо прибирає руку, але не відходить, лише вперто дивиться прямо у вічі. Неквапливо, ніби пробуючи ім’я на смак, знову впритул на вухо пошепки:

— Джисон.

Названий знову мукає, глибоко, але швидко дихає, ноги не витримують і врешті-решт підкошуються, проте старший впасти не дає: підхоплює та тягне на ліжко. Спекотно, напруга в тілі збільшується. Сон крутиться на місці, стискає ноги, зовсім не соромлячись чужої присутності. У цей момент спостерігач лише мовчки розглядає оцінюючим поглядом картину, що розкривається перед ним. Він не міг навіть уявити, що незграбний юнак, що вчора нахабно витріщався на нього на зупинці, виявиться його соулмейтом. Так, він, може, не найгірший з усіх можливих варіантів, до того ж, хлопчина навіть об’єктивно симпатичний, але агресія, що накопичувалася місяцями, не дає зараз тверезо оцінювати ситуацію.

Вони обоє мовчать. Хан очима загнаного звіра дивиться на Лі, що стоїть поруч, уважно розглядає обличчя перед собою. Як тільки молодший відновлює нерівне уривчасте дихання Хо вважає, що він готовий до ще одного заходу. Над ним хочеться знущатися, руки так і сверблять змусити страждати, платити за всі муки. Старший підходить ближче до ліжка, стає одним коліном на край. Він повільно нахиляється ближче до обличчя лежачого, коли лунає:

— Мінхо.

Вкрай хитке становище тіла та ненадійна опора призводить до того, що названий буквально падає зверху на Сона. Однак у старшого досвіду з подібним відчуттям більше, а, відповідно, і часу для повернення кнтролю над самим собою потрібно набагато менше. Він, на відміну від свого соулмету, що тільки сьогодні пізнав всю красу їхньої спорідненості, уже як півроку має з нею справу мало не щодня. Вистачає всього кілька секунд, щоби подолати бажання, що розпалюється всередині. Але чи є сенс зводити його на нуль, коли є можливість реалізувати, та ще й із соулмейтом? Зіткнувшись у буквальному сенсі віч-на-віч зі своїм у минулому невідомим шинувальником Мінхо розуміє, що емоції, які накривали з головою ще кілька хвилин тому, безслідно розчиняються в стрімкому потоці нових, яскравіших і глибших. Колишня злість і агресія перетворюються на пристрасть, що зносить дах. А виною тому тихий шепіт, що ніби мантру вичитує одне й те саме ім’я. У голові немає жодної чіткої думки, усе пливе, а наростаюче почуття незадоволеності лише посилює становище. Навіть найменші спроби зібрати себе в одне ціле зазнають невблаганного фіаско.

Джисон вміло користується ситуацією і старшого, що покривається дрібним тремтінням, відразу підминає під себе, спритно опинається зверху. Якою б раптовою і, можливо, навіть абсурдною ситуація, що склалася, йому не здавалася, Сон не має наміру втрачати цей шанс. 

— Давай грати по-чесному — без імен — а то жоден із нас довго не протягне.

— І це мені кажеш ти? — Дещо глузливо запитує Мінхо після того, як розбита на шматки тяма збирається в єдине ціле.

— Я просто…

— Давай ми потім розберемося, гаразд? Зараз є питання, що стоять набагато гостріше.

Жахливо вульгарний смішок і кивок кудись вниз точно дають зрозуміти, про що тлумачить Лі. Але й Хан не такий простий, як здається. За маскою зразкового студента та інтроверта ховається любитель активного нічного життя в минулому, який бачив і пробував багато чого. Тож якщо Мінхо розраховує на те, що він отримає можливість знущатися над «невмілим та недосвідченим» партнером та вдавати, що в нього тут перевага та влада, то всі його надії незабаром розтануть, як цукровий замок на палючим сонці. Сон не настільки слухняний і покірний, як від нього очікується, а якщо враховувати становище їхніх тіл, то першість утримує саме обличчя, як безневинний, щенячий погляд повністю змінює його роль у їхніх стосунках та заперечує будь-яку колишню впевненість у власних діях.

– Я думаю, що не зможу сам впоратися з таким серйозною, — Джісон опускає голову вниз, щоб оцінити масштаб проблеми, що виникла, — але вкрай середньостатистичною справою. Може, покажеш мені як треба?

Однак на таку гостроту Лі не реагує, лише посміхається ледь чутно посміюється. «Господи помилуй, значить він величезний…». Джисон швидко пошкодував, що це знання прийшло до нього передчасно, але подітися вже нікуди, так що йому залишається лише жити далі з цією думкою. Поки міміка молодшого виражає всі відтінки розгубленності, Хо вирішує взяти він контроль становища в свої руки. В одну мить Сон виявляється лежачим на спині, а старший переможно засідає на його стегнах. У його погляді неприховуваний тріумф і самовдоволення. Він розкішкий, і він це знає. Його таз рухається вперед назад, а руки міцно стискають чужі долоні у своїх. На першому поверсі до речі заграло щось схоже на те, що крутять у стрип-клубах, саме те, що й потрібно. Жоден із них не тягнеться за поцілунком, хоча Джисонові дуже хотілося б дізнатися, які на дотик ці м’які на вигляд губи. Внизу ніби горить, полум’я обдає кожен орган усередині, змушуючи дихати швидше, роблити кожен вдих так, ніби він останній.

А Лі зупинятись і не планує, він лише набирає обертів. Йому відверто весело спостерігати, як його партнер практично на межі від простого фроттажу*. Така помста йому подобається, вона солодка, важка, повільна, а головне ефективна. Бажання змусити молодшого відчути все те, що понад півроку перетворювало життя на одне суцільне — у певному плані — муку, змушувало рухатися далі, наважуватися на більше, брати або все, або нічого. Темп збільшується, так само, як і частота серцебиття обох. Мінхо лівою долонею охоплює обидва зап’ястя Джісона й нахиляється, щоби зафіксувати їх над головою молодшого, міцно притиснувши їх до ліжка. Вільна ж рука опускається вниз і після того, як стегна плавно сповзають нижче, розташовується прямо зверху на ширинку, злегка натискаючи. Пара легких масажних рухів, й ось із вуст нещасного виривається щось схоже на стогін, а його стегна притискаються один до одного лишсильніше. Перший гудзик, другий, блискавка. Кінчики пальців злегка натискають на приховану білизною голівку. Сон явно хоче якнайшвидше припинити ці муки, але він виявляється слабшим, ніж думає. Хоча на спробу протесту реагує швидко й припиняє будь-яку можливість непокори. Він дивиться прямо в очі, не виражає жодної чітко помітної емоції, від нього віє холодом і байдужістю, поки його рука крізь тонку тканину ліниво надрочує уже повністю твердий член.

— Не варто чинити опір, я ж показую тобі як правильно, — він задоволено посміхається, а разом з іскрами божевілля в очах хлопець нагадує уособлення Чеширського Кота. — Ти краще запам’ятай, що робити: у тебе скоро практика, крихітко.

У момент висловлювання настільки ніжного звернення хватка правої руки відчутно посилилася, що змусило мученика мимоволі заскулити. Натяк простий і дуже зрозумілий — Лі мстить. Тільки зараз до Хана доходить чітке усвідомлення того, що це все відбувається не від великої раптової любові, а від бажання вгамувати спрагу помсти винуватцю майже щоденних страждань. Але, загалом, якщо Джисону вдасться раз-другий кінчити, то він не так уже і проти подібного еджінгу**.

Як і очікувалося: щойно амплітуда руху досягає тієї частоти, коли очі самі по собі закочуються, а фінішний момент максимально близький, Мінхо різко змінює темп на рівні та спокійні погладжування. Молодший натурально пхикає, дуже хочеться просити продовжити й буквально благати про закінчення розпочатого, але невиразне розуміння того, що він це “заслужив” не дає вимовити жодного слова. Лі прибирає руку, яка боляче стримувала зап’ястя разом і додає:

— Доторкнешся до мене — припиню відразу.

Мотивація спрацьовує на ура: у Сона навіть думки не виникає про те, що всі його муки можна зупинити просто скинувши із себе старшого, це зайняло б у нього буквально кілька секунд. Але ні, справа має закінчитися так, як і планується, і зовсім не важливо, скільки часу на це потрібно. Хо прибирає долоню з-під штанів Хана й почергово повільно розстібає гудзики, а потім і зовсім знімає із себе сорочку, що сковує рухи. Прекрасна статура, красивий рельєф м’язів, чиста, трохи смаглява шкіра, невеликий шрам на ребрах і неміцно пов’язана навколо шиї чорна атласна стрічка. Від побаченого Джисон мимоволі затримує подих і відкриває рота, а Мінхо лише задоволено посміхається. Не так вона йому й заважала насправді. Знову сідаючи на своє, як уже обидва негласно вирішили, законне місце, спокусник вичікує необхідну в його розумінні паузу, а потім знову розганяється.

Чутливість ніжної шкіри крізь вологу білизну в рази загострилася, тому навіть найменші похитування змушують надривно збиватися зі звичного ритму дихання. На накачені пружні стегна так і хочеться покласти руки, стискати, кусати їх до синців і слідів, вони пробуджують ті самі тваринні бажання, від яких так старанно хочеться відхрещуватися. Але не можна. І від цієї заборони практично хочеться плакати, адже стримуватись із кожною секундою стає все складніше у всіх можливих сенсах. Водночас Лі плавно прослизає пальцями під футболку молодшого й поволі проводить кінчиками пальців по напруженому пресу. За виразом його обличчя стає зрозуміло, що певною мірою він вражений, що не може лестити молодшому.

Музика, що все ще досить виразно доноситься з першого поверху, змінюється на щось незнайоме й абсолютно безглузде, абсолютно не підходить атмосфері, що склалася в кімнаті. Емоції задоволення й насолоди Мінхо відразу випаровуються, залишаючи після собе лише закочені очі та роздратування. Однак варіант розв’язання проблеми приходить швидше, ніж його настрій встигає остаточно зіпсуватися. Хлопець нахиляється ближче до скроні Сона, прискорює свої рухи тазом, знову змушуючи голосно зітхати, і вимовляє:

— Якщо хочеш кінчити якнайшвидше — зроби так, щоби за твоїми стогонами я не чув цього несмаку.

І знов-таки чітко, зрозуміло, вдруге говорити не треба. Вміння коротко й лаконічно висловлювати думку — безумовно одне з найкращих умінь старшого. Джисон миттєво, а головне старанно починає виконувати поставлене перед ним завдання. Гучні, злегка незграбні, але явно не підроблені подихи тут же пролунали врозріз треку, що грає, і, судячи з виразу обличчя, Хо слухати їх у рази приємніше. Злегка прохолодні руки прослизають трохи вище під футболку й кінчики пальців торкаються сосків, через що вся розжарена шкіра покривається мурашками. Невелике тремтіння проходить по тілу, коли старший спирається обома долонями на груди і трохи піднімає таз, що дає можливість узяти повний контроль над кожним рухом стегон. Штани сповзли нижче й без будь-якої допомоги, а член, що майже на межі того, щоби кінчити, відчуває кожен дотик набагато яскравіше. Сон болісно стогне, коли одна долоня переміщається вниз і знову інтенсивно нагладжує через тканину.

Темп постійно змінюється, Мінхо грає з молодшим, йому смішно спостерігати за тим, як частота вдихів і їх глибина постійно змінюються, гучність варіюється, а очі раз у раз закочуються, у той момент, поки сам Лі погляду не відводить. Він уважно спостерігає за виразом обличчя Хана, за кожною зміною в його міміці, за тим, як той покусує губи або як хмурить брови коли “близько”. Фраза “якнайшвидше” була чистої води блефом, а завершувати скоріше ніхто насправді й не збирається. Це навіть торшки мило, що юнак так щиро повірив. Але, як старший і припускав, стогне він чудово, навіть найменший його звук — справжня насолода для вух. Хотілося б змусити його вити, скиглити, кричати так, щоби зірвати голос, до хрипу, але для першого разу це було б занадто. Доводиться зараз задовольнятися тим, що має, усе встигне, головне не поспішати, аби не злякати. Хоча, мабуть, і сам об’єкт помсти буде лише за. Джисон не утримується й закриває обличчя долонями, проте звучати не припиняє. Брехню старшого він розкусив ще після другого “майже ось-ось”. Але зараз хлопець не в тому становищі, щоби давати про це знати. Тягнуче, ниюче бажання більшого мучить, хочеться дійти до піку, припинити все це, але, чорт, Мінхо робить усе так правильно, так добре. Що буде між ними далі він не знає, але так не хочеться, щоби такий досвід був лише разовою акцією. Гарячий, вправний, пристрасний і безумовно розкішний. Хоча б про один раз мріяв вчорашній Джисон, сьогоднішній хоче вже назавжди.

Шкіра до шкіри, прямий дотик. Пальці ковзають під резинку білизни, акуратно, по черзі торкаючись без жодних бар’єрів. Спочатку ніби невпевнено, але потім уже наполегливо й навіть грубо. Хан так і не прибрав руки з обличчя, але впевнений — він посміхається. «Хочу бачити твоє обличчя» в той самий момент, як ця думка промайнула в голові молодшого, вимовляє Лі. З великими труднощами, але здійснити бажання все ж таки вдається, і перед поглядом постає нескінченно задоволений собою і своїм положенням, як все-таки й передбачалося, схвильований, злегка розпатланий коханий. Джисон зовсім беззахисний та безсильний перед таким владним старшим, він п’янить і дурманить, забиває всю голову й не дає жодного шансу забути колись цей вид. Темп вкотре частішає, Сон готується до чергової тортури.

— Подивися на мене, — відверто наказним тоном командує Мінхо, прискорюючись практично до ліміту, — дивись мені прямо в очі, Джисон.

Жарко, ще спекотніше, ніж було. І без того швидке дихання вже відгукується болем у пересохлому горлі та легенях. Погляд пливе, йому важко утримуватися на одній точці, але Сон намагається щосили. Це брудний прийом, але саме він допомагає закінчити. Тіло сковує дрібними судомами, руки інстинктивно все-таки хапаються за стегна Лі і стискають їх, з вуст виривається гучний, глибокий, протяжний стогін, що вмить перекриває всі шуми, що доносяться з вулиці. Хан загнано дихає й нарешті прикриває очі. Занадто добре, аби думати, занадто погано, щоби говорити. Приємні торкання від старшого припиняються через якийсь момент, і він витягує з-під білизни руку, пальці якої забруднені спермою. Джисон повертається в реальність у момент, коли Хо по-блядськи злизує з пальців еякулят. Його погляд спрямований прямо на молодшого. Він хоче, щоби це помітили, хоче, щоби на це дивилися. Йому подобається бути “пійманим” Ханом, подобається його погляд, його вираз обличчя, його вигляд, такий, ніби всю душу витрахали. І, можливо, навіть він сам.

— Спробуєш?

 

Додати до улюблених