Per aspera ad astra

FavoriteLoadingДодати до улюблених

він виглядає жахливо.

 

божевільна посмішка торкається його закривавленого, білого як сніг обличчя, а погляд — колись такий палкий до всіх таємниць істини живого —  несамовито бігає від одних очей до інших і без попередження зазирає прямісінько в серце, де любов до нього ще вирує і танцює, ще болить і болітиме сильно.

 

джинн, клі, ембер, юла, мандрівник

 

на їхніх обличчях страх і жалюгідність — паралізовані м‘язи, що заважають рухатися.

 

заважають жити

 

шкіра свербить під важкою зброєю в руках, і дихати — через холод, через несамовиті різнокольорові очі, що ще не так давно дивилися на цей світ з неприхованим теплом, з обожуванням до своєї майстерної справи, — з кожною секундою стає неможливо.

 

перебувати тут і зараз для них усіх — неможливо

 

— альбедо, якщо ти знайдеш цьому пояснення, то все обійдеться, повір мені, – у джинн тремтить голос, її погляд ховається десь між пухкими білими сніжинками, що завмерли у повітрі, — і час з кожним її словом також завмирає. під ногами — сніг огидного червоного кольору, попереду — обличчя її страху, — я не хочу тебе вбивати.

 

останнє слово обпікає кінчик язика і ледве ковтається разом зі слізьми; пальці, що до цього міцно тримали гострого залізного меча, слабішають, кістки ламаються, кришаться в космічний пил.

 

клі, яка досі трималася з останніх сил, тихо схлипує, але цього достатньо

 

достатньо, аби зробити усім боляче — залишити пекучу рану на грудях, що завжди свербітиме до крові, — а альбедо — холодні іскри між очима — достатньо, аби сп‘яніти.

 

і здуріти

 

— не хочеш вбивати? – він ледве стримується, аби вкотре не засміятися, у нього ламається голос і склера в правому оці чорніє з кожним його словом, повільно загниває разом з тілом, що й ніколи не було живим. — то нехай юла це зробить, їй майже вдалося.

 

клі більше не може — усі вже не можуть

 

— перестань так говорити хоча б при ній!

 

— тоді відведіть її у штаб, навіщо з собою взяли? неначе не знали, чим це скінчиться, – альбедо роздратовано посміхається — уся ця «вистава» зайняла більше часу, аніж він запланував, а помилки у власних розрахунках — те, що він так і не навчився в собі пробачати.

 

альбедо знає, вони всі хоча б раз в житті помилялись: через джинн загинув цілий батальйон рицарів, ембер так і не змогла врятувати ту дівчинку під час пожежі, юла випадково переплутала своїх з чужими, клі постійно помиляється всі всі всі помиляються, усі відчувають свою провину за те, що смерті тяжким камінням лежать у них на плечах, але так як альбедо — бездоганно жорстоко — не помилявся ще ніхто.

 

вони всі навчились себе пробачати: через тяжкі сльози, паршиві сни, гострі погляди родичів тих, кого вони вже не в змозі повернути всі всі всі навчились вставати з колін та витирати бруд, любити далі й посміхатися, і просто — жити.

 

але для альбедо не може бути просто — у нього завжди складно складно дуже складно

 

холодний вітер покриває їх замерзлі тіла ковдрою легкого, напівпрозорого інею, та згодом за спиною чуються кроки: знайомий брязкіт металу заповнює заряджене струмом повітря, і коли це стається, на душі у них стає спокійніше.

 

тому що якщо комусь і вдасться приборкати цю сторону альбедо, то тільки йому

 

— невже сам капітан альберих прийшов провідати мене перед смертю? а я вже гадав..

 

— замовкни.

 

каенрійська з вуст кайї завжди нагадувала колискову: вона мелодично виливалася, неначе найсолодший мед, завжди була як та ніжна пісня про кохання і все миле йому на світі, а говорив він нею тільки з одним — альбедо.

 

проте сьогодні каенрійська безжалісно різала вуха 

 

коли кайя грубо, з відразою у скляному погляді постає навпроти альбедо, йому здається, що щось всередині нього  — щось дуже важливе, щось таке, від чого засніжене жорстоке серце досі не зупинилося і воліло жити, — ламається, тріщить як той найперший лід, і він не може врятуватися.

 

він не може його спіймати

 

— навіщо ти це зробив? – дихання тяжке і очі несамовито злі, немов ще трохи, і розплавити можуть; в руках у нього крижаний кинжал, він підносить його до мерехтливої зірки на тонкій шиї. — навіщо почав діяти раніше плану? тобі принципово було все зіпсувати? ми ж домовлялися дочекатися дайнслейфа, а потім вже щось вирішувати.

 

— пробач, я не втримався. – альбедо знову посміхається — та від цієї посмішки здається, що кайя проковтнув ніж і не в змозі зупинити кровотечу; він лагідно доторкається до тремтячих пальців, що до хрусту кісток стискають кинжал, — і світ навкруги підривається.

 

це кайя навчив його мистецтву льоду

 

це кайя — грайливими словами, елегантними рухами і поглядами, що завжди натякали на більше, — огортався в обійми сухого зимового повітря на драконячому хребті, аби тільки навчити альбедо виживати, тому що “якщо мене не буде поруч, тобі потрібно буде рятуватися самому, а лід — найжорстокіша для цього зброя”.

 

це кайя награно й наївно дув губи в образливій гримасі, коли альбедо вкотре опановував надскладні техніки й прийоми, а потім залишався, щоб переночувати, тому що альбедо не наважувався відпускати його самого.

 

це все кайя — через нього все і почалося

 

і він не знає, як з цим покінчити

 

— ти ж розумієш, що вони або переріжуть тобі горло, або, якщо залишать у живих, ув’язнять десь у штабі, і ти більше ніколи не побачиш цього світу, – він відчуває, як альбедо дотикається до його холодного обличчя, і від такої легковажності, такої дурості у кайі темніє в очах.

 

— тоді ти вбий мене.

 

— замовкни.

 

боляче

 

 кожне слово альбедо робить дуже боляче

 

кайя любив говорити з альбедо каенрійською — мовою, яку винищили архонти століттями тому, але яка віднайшла себе живу, таку щасливу і жваву у таємних розмовах двох колишніх жителів каенрії. на їхніх вустах вона танцювала: вона скакала, вертілася і раділа разом з ними, коли вони жваво сперечалися про те, чи зможе кайя випити три пляшки вина; сміялася, коли сп‘янілий альбедо намагався рівно встояти на ногах під чуже хихотіня над вухом; кохалася, коли вони потайки від усіх ховалися у нічному зоряному місті, міцно трималися за гарячі руки і хтиво цілувалися так, неначе кожен їхній день у цьому світі був останнім.

 

альбедо постійно повторював, що він кохає — що хоч серце в ньому і не справжнє, але воно може відчувати і зараз сильно відчуває; кайя цілував альбедо в мерехтливі зорі на його прозорій шкірі і казав, що йому байдуже на чуже серце, тому що допоки вони разом, допоки вони можуть розділити біль і любити любити любити до нестями, йому достатньо.

 

і всі навкруги робили вигляд, що любов їх непомітна й тиха, а насправді квітнули разом з ними від утіхи, від слів незнайомих і грайливих донині.

 

але каенрійська була мовою кохання лиш до того, як альбедо зламався

 

 а кайя дозволив йому це зробити

 

— не говори те, про що потім пожалкуєш. я намагаюся тебе врятувати.

 

— а я просив тебе, кайя? – у погляді альбедо щось за мить змінюється. — можливо це була моя найзаповітніша мрія, вмерти від кинжалу у твоїй руці, не подумав?

 

— просто визнай, що зробив помилку і я щось вигадаю. – щоку озоряє крижана сльоза; у голові стільки думок, але кайя не може, не хоче в них вірити.

 

— помилку? о ні, я не вважаю це помилкою, любий, — він знову починає посміхатися, але тепер ця посмішка інша, вона схожа на ту, що він дарував кайі кожної безцінної миті, проведеної разом, — я зробив так, як вважав за потрібне. усі ці люди — твої вороги, вони винищили те, що ми з тобою намагалися вберегти пятсот років тому, розумієш?

 

у кайі замість крові по тілу розтікається густий мазут, тріщать ребра і ламаються кістки — йому самому хочеться зламатися тут і зараз.

 

але більше всього хочеться обійняти — притягнути до себе, міцно вхопитися за тонкі, незаймані працею плечі, зазирнути в очі кольору найчистішої води, поцілувати в холодне чоло і пообіцяти, що все у них буде добре; що це все сон, нічний жах, в який вони разом потрапили, і от-от мають прокинутися.

 

але кайя не може

 

він нічого зараз не може

 

— альбедо, заради селестії, прошу, годі вже цих балачок, ходімо додому. – він хапає альбедо за тонке зап’ястя, але той відсмикує руку.

 

— у нас немає дому, любий, його винищили ті, хто зараз стоять перед нами.

 

— то була війна архонтів, джинн, клі та інші нічого поганого нам не зробили. – кайі здається, що ще одна хвилина і весь світ вибухне.

 

— проте зробили їхні пращури, зробив венті, архонт, якому вони кланяються досі, – в альбедо тріскає обличчя — та він неначе не помічає  — і під ним кайя бачить золото; стає неможливо, стає нестерпно боляче. — тобі тут нічого берегти, мій принце, все твоє вже давно загинуло.

 

берегти кайі справді — нічого

 

його країна — знищена

його нація — знищена

його минуле — знищене

усе, що він так любив і оберігав від жахливих напастей — знищене

 

колись, коли він вперше побачив жорстоких архонтів, ті без найменшого жалю вбивали його людей, втоптували в бруд їхню свободу і гідність, яку вони роками і століттями, кров’ю і слізьми виборювали у богів селестії.

 

у них забрали все. їх лишили майбутнього. їхню націю стерли в пил, що через секунди розчинився у повітрі війни.

 

тоді на кайю поклали останню надію — відродити могутню каенрію і повстати перед усім тейватом, знищити тих, хто сміє забувати про події, що трапилися того жахливого дня; про те, що трапилося з підземним королівством. і коли кайі хотілося встромити собі в горло меча, хотілося впасти на коліна і просто щезнути, тому що бути надією цілої країни, бути надією мільйонів мертвих але безцінних душ виявилося складніше, аніж пережити падіння своєї держави, — тоді з’явився альбедо.

 

і зумів врятувати

 

він нагадував зірку, яка вночі вказує на вірний шлях, і кайя — наївність в сліпій довірі — вирішив піти за ним, протянув руку аби за неї вхопилися міцно. а там, з кожним новим кроком, у нього з’явилося втрачене колись майбутнє: від принца і його відданого слуги, що життя ладен був віддати за свого правителя, до коханців, у яких вся врода світу ховалася в синіх очах навпроти.

 

кайя любив, несамовито любив: він виціловував чуже тіло так, ніби хотів вберегти найцінніше, він рахував ластовиння на тонкій шкірі, він обережно обводив пальцями контури золотих зірок на шиї, грудях, руках і животі, він хотів ще більше, хотів вчитися любові, тому що в ній знайшов знищене.

 

але, яким би щасливим не було його життя тут, у мондштаді, та доля його завжди повертала до нещастя

 

— у мене залишився ти, альбедо. я не зможу без тебе, – від сліз у нього замерзає обличчя, і навіть долоні альбедо не рятують.

 

— я відчуваю, як вмираю зсередини. пам‘ятаєш я розповідав тобі, що настане день, коли я не зможу себе контролювати?

 

кайя, звісно ж, пам’ятає.

 

пам’ятає, як в один морозний день альбедо з стурбованим поглядом вперше розповів йому, що насправді й не живий зовсім, що його створила голд — ворогиня і зрадниця свого ж народу; пам’ятає, як він спочатку здивувався, але в його ставленні нічого не змінилось, тому що “мені не важливо хто ти, бедо, я все рівно тебе кохатиму, бо ти — це ти”; пам’ятає, як після цього альбедо потвердішав на обличчі, бо, як виявилося, він лише один з численних експериментів, і сама голд ніколи не могла передбачити, коли настане її “дітям” кінець; пам’ятає, як знову стурбований альбедо розповідав йому про те, що його ймовірно чекає цитрінітас — жовта смерть, у вигляді перетворення тіла на чисте золото, і коли вона прийде по альбедо, коли вкотре нагадає про штучне походження його витонченого тіла й надзвичайного розуму, погасне його місячне начало й усі думки затьмарить яскраве чорне сяєво  — ось тоді настане апокаліпсис, тому що альбедо не звичайний, у ньому тече кров дуріна, але кров ця ще спотвореніша, ще огидніша й бридкіша.

 

усе, з чого створений альбедо, було призначене для винищення всесвіту. альбедо і є саме винищення.

 

кайя пам’ятає, як посміявся після цього, тому що можливо нам з тобою пощастить, можливо лихо не доторкнеться до тебе, не запакостить щасливе життя, адже ми лише кохаємо

 

але він знову помилився

 

знову знову знову

 

— ні, цього не може бути.

 

— подивись на мене, кайя, – та він дивився, постійно дивився і навмисне робив вигляд, що не помічав сліплячого золота під прозорими щоками, — мене вже майже немає, я ледве стримуюсь. ти ж обіцяв.

 

— так, я знаю.

 

— зроби це. я кохаю тебе, кайя, і завжди кохатиму. – в альбедо посмішка ніжніша сонця, що промінням ковзає по тілу, і він цілує кайю у холодні губи, але той не відчуває в цьому поцілунку альбедо.

 

тому що його альбедо вже немає поруч

 

тіло тяжким камінням падає на засніжену промерзлу землю, і лиш клі, що зрозуміла останні слова, голосно кричить.

 

він хотів знищити мондштад, та знищив того, кого постійно присягався берегти

і він не пробачить це нікому: ні каенрії, ні мондштаду та навіть тейвату, ні всесвіту

ні собі

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: