«Peace Or Violence?» Part 1

Ірак, 2003 рік

Джейсон
Місцезнаходження засекречено
1431 година

Ступаючи по ще декілька днів тому розкішним коридорам палацу, тепер вже з дірками від куль у стінах, Джейсон задумливо пожовував щоку. Йому було віддано наказ зустріти полковника ВПС, спеца, котрий ось-ось прибуде на вертушці для допомоги в організації операції. Якої саме, конкретно та докладно, йому поки знати не належить – тільки так, загалом, без подробиць, що знадобляться кілька невеликих загонів профі на зачистку, без шуму та пилу.

Цей хвалений спец прибув раніше наміченого строку, і це змушувало Джейсона вже утретє, знов і знов, прямо на ходу, перевіряти замки та засувки на обмундируванні – збирався швидше, ніж звик.

Вийшовши на страх яке пекуче сонце Іраку, він став “по стійці струнко”, як належно, занісши руки за спину, та став чекати. Вертушка опустилась на землю, гвинтами піднімаючи вихор піску прямісінько Джейсону в обличчя, та той навіть не поморщився, лишень прижмурив карі очі, аби не відволікатись потім не вимивання піску.

Спец, хоча, вірніше сказати, новий бос, Ерік Кінг, першим ділом йому нагрубив, говорячи ніби з прислугою, та ще і простягнуту руку не потиснув.

“Теж мені – птах важливий” подумав Джейсон, та виду не подав, віддаючи честь. Дівча, що стояло поряд з полковником, ледве старша за Джої, їх молодшого капрала, кинула саркастичне:

– Хіба ви не в курсі? У Замку тепер новий Король*. [Прізвище Кінг перекладається як “король”]

Джейсон уважно прочитав вручений йому документ – усі печатки та підписи на місці. Альфа-суці це ой як не сподобається.

– А ти в нас?.. – Піднявши голову від паперів та подивившись дівасі в очі, спитав Джейсон.

Кінг відповів за неї, представивши дівча як свою асистентку, Кларіс Стоукс (“Доктор Кларіс Стоукс” – виправила вона його).

– Колчек. Лейтенант Колчек. – Джейсон представився у відповідь та повів їх по коридорам до конференц-залу для презентації, вибачаючись за шум та безлад.

Кларіс зацікавлено роздивлялась великий хол зі зруйнованним басейном, поки її бос поглядав на Джейсона суворо, слухаючи коротенький екскурс у історію цього місця.

– Охрініти можна, це ж всього кілька тижнів тому тут зависав Саддам, жував свою пахлаву, а якийсь жалюгідний виродок йому нігті стриг, – напівжартома проговорив Колчек.

– Мила картина. Жвава уява? – Миролюбно поцікавилася Стоукс, оцінюючи ямочки на щоках лейтенанта, що підкупили її.

Джейсон, хмикнувши, кивнув, погоджуючись з першою половиною сказаного.

– Якби він тільки побачив, що сталося з цим місцем тепер. Ммм, краса. – Колчек дозволив собі короткий смішок.

Полковник дещо розслабився, принаймні здавався трохи більш приязним, а ось докторша все дивилась на нього з-під напівопущених вій та м’яко посміхалась. Джейсон криво посміхнувся у відповідь та закрокував далі.

 

– В нас тут ЦРУ та армія, ще морпіхи, розвідка та ВПС – ха, та запрошені усі! Кожен хоче увійти в історію. Боже, благослови Америку!

Кларіс за його спиною милозвучно засміялась, відчувши саркастичний тон. Джейсон навіть не думав насміхатися і говорив серйозно, але замовк від того, як спритно Стоукс прочитала його глибоко схований хибний патріотизм.

Мьорвін, як завжди зі штангою в обнімку та браком соціальних навичок при спілкуванні з жіночою статтю, відпустив парочку сальних жартиків, за що і поплатився – Кларіс його відшила, а Кінг назвав придурком. Взагалі-то Нейтан – вкрай здібний технік та відмінний солдат, можна сказати, найкращій у його загоні. Тільки от підкорятись без зайвого трепання язиком вищестоящим не любив, особливо альфа-суці. Пощастило ще, що Джейсона він поважав достатньо, аби виконувати вказівки, нехай і дубльовані.

Колчек повів новоприбулих далі, поки Мьорвін не ляпнув ще чогось, що поставило б їх обох у незручне становище перед керівництвом.

Їм назустріч вийшов похмурий Нік з карабіном напереваги. Джейсон, лишень поглянувши на нього, зрозумів, що сталося ще щось.

– Сержанте Кей, – привітався Колчек, простягуючи руку; Нік відбив, торкнувшись тильної сторони його пальців своїми, але в очі не поглянув.

Ставши біля колони, Джейсон представив Кінга Кею, пояснюючи, хто він та куди вони прямують, попереджаючи покосився на останнього з-під козирка кепки – погляд набув похмурості та суворості. Було б непогано створити сприятливе перше враження про команду, тож лейтенант покладав великі надії на Ніка і його розсудливість. 

– Ага, окей. Піду підготуюсь.

Джейсон закивав, дозволяючи піти, Кінг кинув товариське “так, зустрінемося у конференц-залі, морпіх”, та Кей не відповів, наостанок зиркнув на полковника вкрай недоброзичливим поглядом, йдучи. 

“Блять, Ніккі”.

– Що у цього за проблема? – Спитав полковник скоріше зацікавлено, ніж роздратовано. 

Опустивши голову, Джейсон чутно зітхнув – виправдовуватися нікому не подобається. 

– Нік сам не свій останнім часом, – промовив Колчек своїм вибачливим тоном, дивлячись на віддалену фігуру сержанта.

Їм точно знадобляться зайві три хвилини на коротку розмову – Нік потрібен йому тут і зараз, із тверезою головою й твердою рішучістю виконувати поставленні задачі.

– Ми потрапили у перестрілку на контрольному пункті кілька тижнів тому. Один цивільний загинув. Нік тяжко це сприйняв. 

– До бою готовий? – Кінг уперся холодно-байдужим поглядом у Джейсона, хоча за його сонцезахисними окулярами важко було сказати напевно.

Колчек на секунду сторопів, розкриваючи рота в обуренні – цей новий “бос” посмів сумніватися в його людях?!

– Він дорослий хлопчик, сер, – вимовив лейтенант; Кларіс хмикнула десь поряд з лівим вухом. – Завжди готовий. 

Повернувшись, Джейсон попрямував далі, запрошуючи подивившись на доктора Стоукс, не чекаючи, поки його дожене Ерік.

Глибоко вдихнувши декілька разів, розм’явши пальці, стискаючи та розтискаючи кулаки, Колчек втамував зароджений гнів. Кларіс за його спиною не відставала, відстукуючи чоботами рівний ритм.

– Чорт, Джої! Вони тебе за папірці посадили? Хочеш, я замовлю за тебе слівце? – Привітливо розкинувши руки, лейтенант широко посміхнувся людині перед собою.

– Та нє, не треба. Ті, хто папірці перекладають, ті кулі не ковтають, знаєш таке? – Голос його, з ледь помітною іспанською вимовою, відлунням відбився від голих бетонних стін, змішуючись зі сміхом Колчека. Подивившись за спину лейтенанту, Джої поцікавився, тикнувши пальцем на Кінга, ніби маленька дитина в іграшковій крамниці, – А це, напевно, єдиний та неповторний спец по супутникам?

Джейсон подумав: “та що бляха з вами усіма сьогодні таке?”, – прикриваючи очі та очікуючи почути тираду про субординацію і неповагу, непрофесіоналізм та інше гівно, але слова Кінга змусили його різко розплющити очі й втупитися в полковника.

Ерік посміхнувся, зі сміхом видихнув та миролюбно сказав:

– Єдиний та неповторний спец по супутникам, Ерік Кінг. Полковник Ерік Кінг.

Джої завовтузився на стільці під трьома парами очей, що втупились в нього, та не міг підібрати слів, відкриваючи й закриваючи рота. Джейсон припідняв куточок губ у напівпосмішці та прийшов на поміч, виходячи уперед і відволікаючи усю увагу розгубленого Джої на себе.

– Це молодший капрал Джої Ґомес, – промовив, звертаючись до Кларіс та Кінга. – Джої, оформи полковнику повний доступ.

Джої підскочив з тихим “блять” та простягнув полковнику пропуск.

– Сер, – коли він віддавав честь, Джої дивився не на Еріка, а кудись в нікуди, і голосно проковтнув ком у горлі.

“Хороший хлопчик”, подумав лейтенант і кивнув Ґомесу; той трохи розслабився, рівно видихнувши.

– Кажу вам, коли Альфа-сука прознає про все – нереально збіситься, – Колчек потряс клятим папірцем в руках. 

Та лишень поглянув на Еріка – посмішка сповзла з його губ. Доктор Стоукс витріщалась на нього розчаровано. 

– Ця “Альфа-сука”, як ви висловились, – моя дружина, – кинув полковник роздратовано та попрямував до дубових різьблених дверей конференц-зали.

Джейсон припідняв руки у вибачливому жесті, його щелепа здавалось зараз стукнеться об землю; Джої притиснув кулак до лиця, намагаючись стримати сміх. 

– Гарна робота, розумнику, – промовила Кларіс, проходячи повз і гойдаючи головою. 

Джейсон встиг помітити невпевнену усмішку на її обличчі, перш ніж повернувся до Джої та одними губами прошепотів: “звідки блять я повинен був про це знати?”, – хлопнувши долонями по камуфляжним штаням. Ґомес показав йому великий палець догори, хитро скалячись. 

Наздогнавши Еріка та кинувши погляд на Стоукс, яка віддалялася від них, Джейсон проговорив, заламуючи пальці:

– Сер, мені дуже шкода. Рейчел ніколи не казала, що заміжня. 

– Ми майже не бачились весь останній рік. – Відповів Кінг з сумною ноткою у голосі. Джейсон закивав, не до кінця розуміючи з чим погоджується. – Тож вона тепер Альфа-сука? Гучний титул. 

Ерік нахилив голову вбік, пограючи бровами, явно насолоджуючись стражданнями Колчека. 

– Якщо це якось допоможе, ми воліємо думати про це як про своєрідне вираження симпатії. 

Кінг, хмикнувши, не став слухати, і кінець фрази Джейсон договорював йому у спину. 

Вирішивши випробувати свою вдачу, Колчек попрямував до столу, над яким розташувалась доктор Стоукс, мимохідь спостерігаючи за тим, як Ерік безцільно вештався по залі, роздивляючись розписні балкони в дірах від локальних вибухів та обстрілів, шматки плит, що валялись поруч, монітори та документацію на столах. 

Кларіс підняла голову та заговорила, але Джейсон, на свій сором, її не слухав, дивлячись у спину Кінгу, який розглядав карту. 

Відчувши на собі уважний погляд, Джейсон повернувся до Кларіс, в екстреному режимі програючи у голові увесь її монолог, намагаючись зрозуміти значення її останніх слів, однак миттєво здався, промовивши коротке:

– Залишу техно-хрінь на тебе.

– Ну а я тоді залишу на тебе піднімання ваги, – її ніжний огортаючий голос був більш схожий на воркування, лунав так приємно, пестячи слух; Джейсон облизав сухі губи, смикнув головою вбік.

– Домовились, пані, – посміхнувся він. Вона що, фліртувала з ним? 

Кларіс підняла на нього виблискуючі (хоча, скоріш, це просто відбивалось світло від ноутбука) карі очі, задивляючись на його ямочки – Джейсон вже бачив такий погляд раніше, і міг би зараз побитись об заклад, що вона думала щось на кшталт “ооо, він такий милий, наче цуценя”. 

– Мм, а що це за місце, до речі? Схоже на стару танцювальну залу… – Вона завертіла головою, продовжуючи натискати на кнопки клавіатури. 

– Так і є, ти вгадала. Саддам, видно, полюбляв запалювати танцпол. – Джейсон помасажував праве плече, вдивляючись в яскравий екран ноутбука: кілька відкритих програм, якісь вбогі умовні позначки, координати дрібним шрифтом зверху справа та карта місцевості, яку він не зміг розпізнати.

– Як гадаєш, якщо його партнерша наступала йому на ногу, він одразу ж віддавав наказ “відтяти їй голову”? – Наче як жартома промовила Кларіс, хоча тон її, знов ж таки, більш натякав на загравання. 

Колчек хрипло засміявся, прихилившись до столу стегном, упираючись долонею зовсім поряд з тонким зап’ястям із тендітними пальчиками. 

– Я б не здивувався. 

– Тоді, можливо, коли ми з усім покінчим, я дозволю тобі покружляти мене трошки?..

На секунду завмерши, торкнувшись кінчиком язика куточка губ, роздумуючи, Джейсон виронив у відповідь хибно-байдуже, нічого не обіцяюче:

– Доки ти не наступиш мені на ногу.

І, відштовхнувшись, попрямував у протилежну половину зали, подалі від доктора Стоукс.

Він привітав коротким кивком голови Альфа-суку (Рейчел, виправив він себе), яка заходила у двері, і збирався було відправитися за Ніком та Мьорвіном, однак суперечка Кінгів його відволікла.

Схоже, Ерік виправдовувався за раптове прибуття – мабуть, Рейчел нічого про це не знала, раз стояла з відкритим ротом та відчитувала його як кота, що наробив велику шкоду; Ерік же, як Джейсону здалося, намагався знизити її гнів, говорячи щось дуже тихо, хапаючи її за руки і заглядаючи у очі. 

Раптом Колчек згадав про папірець, який стирчав з кишені, та підійшов до Кінг поближче, простягаючи документ.

– Це від ЦК. Підтвердження, що полковник Кінг прийняв командування операцією. 

Рейчел взяла папірець з його рук, вчитуючись, і з кожним прочитаним рядком (Джейсон вилаявся про себе) її обличчя ставало все темніше і темніше – він не помилявся, коли сказав, що вона збіситься.

Кларіс вийшла уперед і представилась, попросивши доступ до їхньої мережі, а Ерік нарешті зробив декілька кроків від Рейчел, і через це атмосфера поміж ними перестала бути такою напруженою; їхня нервозність перекинулась на Джейсона.

Кінг кинула швидкий та суворий погляд на лейтенанта, і той, зрозумівши натяк, квапливо закрокував на вихід.

За поворотом він ледь не врізався у Мьорвіна, в повному обмундируванні та готового кришити іракців направо й наліво.

– Ну, наша принцеса вже зволіла прийти? – Спитав з посміхом, постукуючи пальцями по нагрудним кишеням.

– Обидві принцеси в будівлі, й одна з них дракон, тож припни язика, Мьорвіне. – Вислухавши коротке насмішливе “слухаюсь” у відповідь, Джейсон продовжив. – І де це наша третя принцеса?.. А, ось і вона. – Сержант Кей мчав до них на всіх парах. – Ніккі, де тебе чорти носили?! Спізнюєшся. 

Кей, видихнувши, смикнув плечем, ігноруючи лепет Мьорвіна про “подивіться на нього, захекався, силач наш, казав же тобі, мамка погано кормила тебе цицькою у дитинстві, а у юності забагато”, подивився на Джейсона.

– Я просто приходити не хотів. 

Мьорвін зареготав так, що аж хрюкнув, Колчек стримався, лише очі закотив, однак від Ніка, який дивився прямо на нього, не сховалась та іскорка веселощів на його обличчі. 

– Дуйте у конференц-зал, обидва. А я піду Джої відпущу, – Джейсон ні на міліметр не зійшов з місця, і як і раніше загороджував Ніку прохід до зали; Мьорвін – людина далеко не дурна і, до того ж, не ставить зайвих запитань – залишив їх, обійшовши Джейсона.

Як тільки за його спиною почувся стук дверей, що зачинились, Колчек, нахмуривши брови й стиснувши губи, зробив крок назустріч Ніку. Той, в свою чергу, повинен був позадкувати, зніяковіти під важким поглядом, проте замість цього не зрушив з місця, коротко зітхнувши. Навіть у такому короткому зітханні чулась приреченість.

– Що це таке коїться, сержанте? – зашепотів Джейсон тихо, на випадок якщо комусь з тих, хто проходив повз, заманеться підслухати. – Полковника проігнорував, майже спізнився… Ти не виспався, на тебе фази місяця несприятливо впливають?! 

Нік промовчав, але обачливо закивав, погоджуючись. Навіть будучи на пів голови нижче, лейтенант міг вселяти жах, коли сердився. Не те щоб він злився зараз – ні, й не близько, Кей бачив його і в гірших станах і настроях, і ось це явно не те, – але ж у будь-якому разі Джейсон незадоволений ним і краще це незадоволення не розпаляти.

– Більше не повториться.

– Та вже постарайся, – Колчек зробив крок у бік, дозволяючи Кею пройти, і наостанок зазирнув у очі із-під кепки обережно, ніби побоюючись, що перегнув, і кинув вже спокійно: – Я серйозно, Нік, постарайся не вплутуватись у конфлікт з новим керівництвом. 

Нік, криво посміхнувшись, погладив себе по лівій нагрудній кишені, й обидва покрокували у різні сторони. 

Джейсон
Конференц-зал
1500 годин

Увесь цей задум не сподобався Джейсону від самої першої секунди.

Мьорвін базікав не затикаючись, Джої стояв поряд і посміювався з його жартів про маманю; Кінг на це все відреагував зауваженням, та перед тим як Нейтан встиг огризнутись у відповідь, Джейсон вступився.

– Хлопцям просто необхідно перепочити, сер, не звертайте уваги.

Ерік відпустив ситуацію миттєво і продовжив вводити їх в курс діла. Схоже, що присутність Альфа… Присутність Рейчел його заспокоювала, і він ставав не таким паскудним.

Кей, на своє щастя, мовчки уважно слухав Кінга, не показуючи ані краплини нещодавньої неприязні. 

Що Джейсон зрозумів з брифінгу, якщо коротко, так це те, що програма Еріка (сраний молодий геній), Целус, знайшла під землею сховище з, як Кінг припускає, хімічною зброєю бісового стариганя Саддама. ЦКЗС дало добро на захват об’єкту з подальшою конфіскацією зброї; планується, що все пройде тихо, але на території країни, як і раніше, повно повстанців з Республіканської Гвардії, тож треба діяти швидко – звідси клятий поспіх. Колчек поведе своїх хлопців, коли вертушки закинуть їх на місце, обидва Кінги полетять із ними, та ще й Кларіс на додачу. 

Десь у грудях прокинулось гаденьке відчуття, щось на кшталт поганого передчуття, або інтуїції – загалом, те, що майже змушувало волоски на загривку ставати дибки. 

З Кінг він працював не так давно і, наскільки міг судити, вона хороша спеціалістка, але не дуже хороший солдат; Джої ще хлоп’я, йому б дівчатам голови морочити, або за столом штанці просиджувати, а не тягтись із ними до іракців. З Мьорвіном вони наче як спрацювались, незважаючи на його базікання, до того ж, той рвався у бій як скажена дворняга, а з Кеєм вони пліч-о-пліч вже як роки зо два, і лише недавній інцидент на КП, а точніше, його вплив на Ніка, турбував Джейсона, не даючи переконатися повністю у тому, що сержант у потрібний момент не підведе.

Колчеку не подобався цей задум, і коли Ерік запитав, чи є у них питання, Джейсон, зиркаючи на Рейчел і сподіваючись на її розсудливість та впливовість, запропонував узяти додаткові вертушки для підтримки у повітрі, ну так, про всяк випадок. Мьорвін, встигаючи ще й перекидуватись жартами з Джої, цю ідею заперечив – можуть привернути зайву увагу. Лейтенант зупинив їхнє хлоп’яцтво, спитавши у Кінга, як у командира, як їм краще вчинити.

Ерік погодився з Мьорвіном. Волоски на загривку стали дибки. 

Кінг спробувала заперечити хоч якось, однак її благовірний був непохитний – ніякої підтримки з повітря (Мьорвін на це задоволено хмикнув).

“Блять”.

Полковник штовхав надихаючу промову, але Джейсон вже не слухав, повільно повертаючи голову у бік Ніка, аби подивитись на нього за спинами Мьорвіна з Ґомесом. Вони обмінялись настороженими поглядами, і Джейсону стало трішки легше – він не один у своїх побоюваннях, він не один також це відчуває. 

Ерік відпустив їх, дав годину на збори, і всі розбрелися по залі. Джейсон побіжно оглянув присутніх: Мьорвін з Джої як зазвичай смішки строїли, і Мьорвін лапнув Джої за зад (чи йому так тільки здалося), Кларіс налаштовувала щось у своєму крутому ноутбуці, а Кінги шушукались поряд з проектором. 

Кей стояв за столом з патронами, напихуючи патронташі та кишені на жилеті запасними обоймами, Колчек підійшов до нього, також навантажуючи жилет патронами. Знайомі рухи пальців, мелодійний свист Джої, монотонний шум наліпок на кишенях, мелькання чужих рук перед очима – усе це заспокоювало, заколисувало його незрозумілу тривогу.

Перевіривши кожен затвор, кожен стик на своєму модифікованому карабіні М4А1 з камуфляжним піщаним забарвленням, він подивився на Ніка, який зсунув брови до перенісся, перераховуючого гранати.

– Перевір усе екіпірування, а потім перевір все ще раз. 

Нік відволікся, підняв очі на Джейсона.

– Ага, я тебе зрозумів, – й узявся відкладати у бік боєприпаси, рахуючи ледь чутно. 

– Тож пакуємо вибухівку, світлозвукові, заряди Віллі Піта…**[Жаргонне позначення білого фосфору]

– Це що, те, що я думаю? – Ерік, підійшовши зі спини, перервав їх, тримаючи у відкритій долоні невеличкий заряд, чимось схожий на бомбочки для ванн, тільки набагато небезпечніше.

– БФ, сер, – відповів Колчек, однак підсвідомо напружився – присутність Кінга не обіцяла нічого хорошого. 

– Білий фосфор?

– Для димової завіси. І все. 

Ерік підняв брови в обурені так високо на лоба, що ті тепер височіли над сонцезахисними окулярами – схоже, відповідь полковника не задовольнила.

– Він заборонений. Якщо будемо порушувати конвенції, чим ми кращі за Саддама?! Я не дозволяю його брати.

Тоном, що не терпить заперечень. 

Джейсон напружився, стискаючи руків’я карабіну. Ні підтримки з повітря, ні БФ для прикриття – вони майже що з голою дупою йдуть незрозуміло куди, в якісь надра землі. Що цей нахвалений геній собі думає?! Якщо, не приведи Боже, щось піде не так (а коли це у житті щось ішло «так»), половину з них перестріляють як бродячіх псів.

І поки його кров тільки починала закипати від праведного гніву, котелок Ніка засвистів; Джейсон не встиг його зупинити.

– Це повна херня! Нам потрібні будь-які переваги! – Виступаючи уперед, заявив Кей (доволі справедливо – тут Джейсон як і зазвичай з ним погоджувався). 

– Сержанте Кей! Здається, виникло непорозуміння, – почав Кінг, роблячи декілька кроків на Ніка, і слова його виглядали б дипломатично на папері, але голос віддзеркалював абсолютне незадоволення і словами Кея, і взагалі випадом у свою сторону. – Це наказ, а не привід для дискусій! 

Джейсон простягнув поміж ними руку, несильно хлопнувши сержанта по нагрудним кишеням (“Дідько, коли вони встигли так вліпитись один у одного?! Ніби півнячі бої дивлюсь”), успішно відсовуючи Ніка від Кінга.

– Чітко і зрозуміло, полковнику. Заряди БФ на місію не беремо, – відчеканив Джейсон, дивлячись не на Кінга, а на Ніка, звертаючись більш до нього, одним поглядом закликаючи заткнутись й не сперечатись; той дивився у відповідь широко розкритими шоколадними очима, так, як молодші діти дивляться на старших в суперечці з батьками, шукаючи підтримки.

Джейсон, заглядаючи Кею у вічі, натиснув на груди сильніше, стискаючи губи та нахиливши голову у бік полковника – невербальне “ну поступися, тобі це нічого не варте”. Нік послухав, відходячи на крок та опускаючи голову. Колчек кинув кілька швидких поглядів з Еріка на Ніка, з Ніка на Еріка, а потім назад, та спитав:

– Конфлікт вирішено? Все окей? 

Нік ледь помітно смикнувся – Джейсон відчув це долонею, завбачливо залишеною у сержанта на грудях. 

– Так, окей, – відходячи, байдуже мугикнув Кінг, дивлячись на Ніка поверх своїх мажорських окулярів. 

Лейтенант, розслабившись, придивився до Ніка, який до побіління стиснув пальці на руків’ї свого М4А1, недобре звівши очі на Еріка. Кларіс гучно повідомила полковнику, що завантаження даних завершено, і троє: вона, Ерік, а за ним і Рейчел – попрямували до вертушок; Колчек прослідкував за ними поглядом. 

Джейсон кашлянув в долоню, делікатно привертаючи увагу Ніка, усміхнувся, сподіваючись, що це його якось підбадьорить. Нік перевів свій погляд на нього, відкривши рота, але передумав, потупившись. 

– Шо? – з усмішкою промовив Джейсон, усім тілом відчуваючи, як у Ніка язик чешеться щось спитати. 

– А шо? – Відзеркалив його Нік. 

Його погляд впав на посмішку Ніка – він часом так забавляв, коли корчив ці невинні пики, якщо вдавалося заскочити його зненацька.

– Тобі кортить щось спитати, я точно знаю, впізнаю цей вираз обличчя. 

– Дівча, Кларісса, здається на тебе запала, – Кей вирішив почати здалеку, його рот зігнувся у напівпосмішці. 

Джейсон хмикнув, від нудьги легенько підкинувши зброю у руках, усього на кілька сантиметрів вгору від долонь.

– Ага, звісно. І ти це зрозумів як саме, міні Нострадамусе? 

– Вона від тебе очей не віддирала на брифінгу, – заговорив Нік, змовницьки нахиляючись ближче, – І по твоєму обличчі от зараз.

Джейсон цокнув язиком, відчуваючи, як кінчики вух починають палати. “Дідько”.

– Можливо, ТІЛЬКИ МОЖЛИВО, вона фліртувала зі мною до цього, але…

Нік перебив його, сміючись у здивуванні – треба ж таке, мала не посоромилась нікого й пішла з козиря. 

– Але? Що означає це “але”? 

– А ти звідки знаєш, шо вона на мене дивилась, га, сержанте? На дівчину задивлявся замість того, щоб уважно слухати?! – Випалив на єдиному подиху, переводячи тему розмови у трішки інше русло, обурюючись вдавано – Нік ніколи не дозволив би собі пропустити життєво важливу інформацію повз вуха. 

– Що?! Та я взагалі-то на тебе дививсь! – Спробував виправдатись Нік, притискаючи ліву руку до серця. 

– Ще краще. І як же ти тоді зрозумів, що вона на мене дивилась, розумнику? 

– Периферичним зором, зрозуміло тобі? Відвали, – незлобно кинув, відвертаючись; подивився на вже давно закриті двері, в які зовсім недавно вийшли троє.

– Кажи вже, Ніккі, – поглянувши на Кея, Джейсон знов м’яко посміхнувся. 

Кивнув на двері, Нік, зітхнувши, спитав:

– Що думаєш, ну, про нього? 

– Ставлю сотню, ти про нашого шкіпера. 

Джейсон змовк. Що він думав про цього Еріка, і справді? Нічого погано, однак і нічого гарного – занадто мало його знав, аби робити якісь висновки. Але у Ніка з Еріком якось не задалося, тож це його обов’язок як старшого по званню, згладити кути. 

– Він нічого такий, норм – інколи строгий, інколи ні. Тільки в нас тут “нічого такий” не котирується. А ти що думаєш? – Він повернувся до Ніка усім тілом, роблячи напівкрок назустріч. 

“Будь ласка, скажи щось хоча б нейтральне” – читалося на його обличчі, але Нік на нього не дивився, пропалюючи поглядом діру у ні в чому неповинних дверях. Джейсон стояв достатньо близько, аби помітити, як Нік кусає щоку зсередини. 

– Офіційно: є у нього щось на думці, щось, що я поки не просік. Неофіційно: та у нього кукурудзина у сраці, от і всі балачки. 

Джейсон реготнув, похлопавши Кея по плечу. Видно, сутичка з Еріком через БФ не додала полковнику очок репутації в очах Ніка. 

Ще раз наостанок обшарив поглядом залу, перевіряючи, чи все упаковано й узято. Джейсон скомандував Ніку “йдемо”, і обидва, захопивши додаткові рюкзаки, вийшли за двері. 

Цей задум не сподобався йому з перших секунд, але Нік, який прикривав його спину – це надія, адже Кей своє діло знав та виконував, навіть якщо йому щось там не подобалось.

Він дорослий хлопчик, аби тільки до тями прийшов та зібрався, не звертав уваги на Еріка і  заштовхнув внутрішні переживання й сумніви поглибше в горлянку – як вони робили кожен день у цій країні. 

***

Салім
Бадра-Мандалі
1753 годин

Страх яке пекуче сонце Іраку продовжувало нагрівати повітря до позначки “критично”, поки Салім ступав по розбитій дорозі, повній розтрощених кам’яних плит та піску, насвистуючи просту мелодію, вигадану прямісінько на ходу. Осман милувався розлогими пальмами, будиночками з помаранчевої цегли з арочними розписними вікнами; привітався з жіночкою літнього віку на вигляд, що прала білизну прямо тут, на вулиці, у бочці з-під бензину. Жіночка, хмурячись, кивнула, не розуміючи, з якого це дива такий імпозантний статний мужчина середніх літ, у формі Республіканської Гвардії до того ж, широко всміхаючись здоровкається з нею цим теплим вечором – вона бачила його уперше.

Салім закрокував далі, насвистуючи вже іншу мелодію, стискаючи згорток пахвою – подарунок сину на вісімнадцятиріччя. Звернувши у невеликий дворик свого будинку, чоловік видихнув, опустив голову і подивився під ноги. Де-не-де крізь стару плитку пробивалися маленькі паростки трави – сувора малеча, що перемогла спеку, нестачу дощів і міцність каменю – у Саліма рука не піднімалась викорчувати їх, та й часу не було.

Він поглянув на свій скромний городик – гарбузи сяяли немов помаранчеві небесні світила, м’яко відбиваючи відблиски світла. “Треба б полити”, – подумалося. 

Відперши двері й тихо прослизнувши в дім, він покликав сина. 

– Зейн? Я вдома! – Залишивши подарунок лежати на столі поруч з кухонною плитою, Салім опустив модернізований автомат Калашникова на підлогу, сперши його дулом на пічку, потрапивши точно в стик каменів, якими вона була вимощена. Він покликав ще раз, невпевнено. – Зейне?..

Ніхто не відізвався. “Де ж те хлоп’я? Такий день, а він все десь пропадає…”

Розвернувшись, Осман узявся роздивлятись кухню – може, десь на нього чекала записка з поясненнями. Але ні, на холодильнику нічого крім магнитиків й малюнків Зейна шкільних років, табеля з “відмінно” з усіх предметів та старого списку покупок, котрий треба було давно викинути.

На обідньому столі залишився лист з повідомленням – Зейна прийняли до Хайгейтського університету в Лондоні. Салім склав лист кілька разів і засунув у нагрудну кишеню.

Декілька днів тому, коли він навідався додому на п’ять хвилин, Зейн, усіляко намагаючись сховати посмішку, простягнув йому відкритий конверт кольору слонової кістки, з гербом й великою кількістю марок. Салім побіжно прочитав лист, потім ще раз, і ще, а потім, подивившись на сина, що сяяв білозубою щирою посмішкою, притягнув Зейна до себе, стиснувши в міцних батьківських обіймах, залишивши невагомий поцілунок на маківці.

Гордість переповнювала його, видавлюючи з очей солоні краплі сліз радості й тріумфу. Син так довго працював заради цього, стільки ночей не спав, готуючись, стільки матеріалів перечитав, стільки статей, книжок та газетних вирізок… Усе, що тільки можна було дістати, Салім діставав і приносив сину – книги й посібники, журнали, настінну карту Великобританії з містичними пам’ятками, сувенірні фігурки та ще багато чого. 

Пройшовши з кухні до вітальні, Осман помітив невеличкий безлад: журнальний столик перевернутий, на підлозі фоторамка, що розпалася та уламки скла, а під ними їхня із Зейном світлина.

– Трясця! – Присівши, вилаявся спересердя й обережно витягнув фотографію за куточок, струшуючи уламки на підлогу. 

І як він відразу про це не подумав… День народження, свято, котре ось уже стільки років вони святкують лише вдвох. День, у який Зейн зазвичай сам не свій.  

Салім перевернув світлину, знаючи прекрасно, що побачить на звороті – ту її частину, яку обидва намагались стерти з пам’яті, вдаючи, що того дня на відпочинку, у величних вистелених зеленою ковдрою гір, їх було тільки двоє. Надто боляче було бачити її усміхнену, знаючи, що вже через місяць вона кине їх і більше ніколи не повернеться.

Спочатку він відчував щось їдке у грудях, що люди зазвичай називали “образа”, але пізніше, місяці потому, поставив себе на її місце, і виявилося, він брехав не так добре, як думав. Ніколи не робив тих приємних дрібниць, які говорять про вдячність та любов: не варив кави вранці, не цілував ніжно у щоку, йдучи з дому, не пам’ятав її улюблений колір та улюблені фільми, не тримав за руку, не готував сніданків у ліжко… Не прагнув виконувати “подружній обов’язок”, тікаючи на диван, пояснюючи це розмірами ліжка та різними графіками сну та неспання з дружиною.

Не був хорошим чоловіком.

А ось вона – чудова жінка з ангельським терпінням, гарна та розумна, працьовита… Салім поважав її – хіба повага не основа стосунків? Хіба цього замало? Мабуть, так.

Він поважав її, але ніколи не любив. Просто не міг.

І одного дня, підсумувавши всі деталі-крупиці, вона здогадалася про все і викликала Саліма на розмову. На кухні, поки Зейн у школі, поставила одне єдине запитання, і він не зміг збрехати, дивлячись їй у вічі. Гіркі сльози образи струменіли по її щоках тоді, а в очах читалося розчарування та…огида.

Осман чудово розумів, чому вона пішла від нього, але не розумів, чому вона залишила Зейна. За всі ці роки лише три поштові листівки – дві на День Народження і одна звичайна з “у мене все добре, а ти як?”. Ні приїзду, ні дзвінка, ні бодай листа. Невже образа на нього вплинула на ставлення до сина?

Стиснувши зуби, проковтнувши неприємний ком у горлі, Салім засунув світлину в кишеню до листа. Треба було відрізати її з фото, сховати десь або спалити, але не залишати ось так, де Зейн будь-якої миті міг дістати і подивитись їй у вічі, запитати: “Мамо, чому ти залишила мене, чому не відвідуєш?” – і не отримати відповіді.

Він знов вилаявся, піднімаючись на ноги. Швидким кроком попрямував прямо в кімнату сина і не стукаючи відчинив двері.

У кімнаті, як і очікувалось, нікого не було – лампа на приліжковій тумбочці залишилася вімкненою, світло від неї падало на пожовклі сторінки забутої книги про туризм. Шухляди комоду висунуті, дверцята шафок відчинені – Зейн кудись збирався? Зробивши кілька кроків до письмового столу, узяв до рук книгу – «Міфологія Стародавньої Месопотамії» – і швидко пробіг очима по тексту. Не зрозумівши жодного слова, він повернув книгу на місце.

Присівши на одне коліно, витяг з-під ліжка дерев’яний ящик із різним мотлохом, що не належав синові.

– Ох, Зейне, тільки не знову…

Кинувши ящик на ліжко, Салім вискочив з кімнати, добіг до телефону і поспіхом набрав номер сусідки, надряпаний олівцем на шпалерах. Через кілька нестерпно довгих гудків у трубці почувся жіночий голос.

– Алло?

Осман зробив глибокий вдих перед тим, як відповісти.

– Добридень, це Салім.

– Салім?.. – Сусідка на тому кінці дроту звучала невпевнено. – Батько Зейна, так?

– Саме так. А Зейн, він з вашим… вашим… – Салім скривився. Дідько, як же там звали цього малого паршивця, що вічно втягував сина у неприємності?

– Тарік, – Голос жінки здався йому трохи невдоволеним.

– Так, Тарік. Зейн зараз із ним?

– Так, був із ним. Вони сіли на автобус до міста десь з годину тому, а що сталося? – Занепокоєно.

Салім поспішив її заспокоїти, сказавши, що лише хоче вручити йому подарунок, і попросив сусідку, як тільки та побачить Зейна, відразу ж відправити його додому.

– Вони ж хлопчаки, знаєте, як буває… Але гаразд, звичайно.

Поклавши трубку, він одразу ж почув знайомий гуркіт. Обернувшись, побачив військову вантажівку, що проїжджала повз його вікно.

“Ні-ні-ні-НІ, трясця!”

– Тільки не зараз!

Йому треба знайти сина, на війну в нього часу немає! Шайтан забери Дара та його жагу до крові!

– Капітане Басрі, доброго дня, – вийшовши на вулицю, Осман примружився від яскравого сонячного світла, що вдарило в очі; Дар вже чекав на нього, стоячи із руками за спиною.

– Загарбники летять сюди, Саліме, треба вирушати негайно.

– Загарбники?.. – Салім збайдужіло махнув рукою у повітрі, роблячи крок назад у бік вхідних дверей. – Війна закінчена, капітане, і ми її програли.

– Дурня! В ім’я Аллаха, це наша земля! Ми не визнали поразки і сьогодні дамо їм гідну відсіч!

Солдат за спиною Дара заговорив у рацію на плечі, повернувшись у бік капітана.

– Ми їх бачимо? Запит на підтвердження.

– Чуєш, Саліме? Вони йдуть! Нам потрібні усі вільні люди, на випадок якщо вони займуть позиції поблизу.

Осман затоптався на місці обурено. Йому обіцяли, що більше не потурбують, що він точно вільний сьогодні, і завтра, й післязавтра, і… Чорти б їх узяли, що за напасть!

– Я не можу, сер, – вибачливим тоном почав він, – мені треба знайти сина.

Дар миттю змінивсь у лиці: брови опустилися до перенісся, очі за скельцями окулярів примружились недобро, губи опустилися, утворюючи криву дугу.

– Це наказ, солдате, не прохання. – Рука Дара потяглася до кобури з Береттою на поясі. – Це твій обов’язок.

Салім натяк зрозумів і попрямував у будинок, на кухню, за своїм АКМ, сказавши наостанок ледь чутне втомлене “ось воно як… зрозуміло”. Він повинен був уже виплатити цей борг сповна всіма цими роками відданої служби…

Піднявши зброю, Осман глянув на згорток, запакований у подарунковий папір, з ярликом-запискою.

“З Днем Народження, Зейне. Мій хлопчик стає чоловіком. З любов’ю, тато”

– Я повернуся додому, Зейне, скоро. – Кивнувши подарунку, він перевірив зброю на працездатність, додавши в таку саму порожнечу: – Ти й отямитись не встигнеш, а татко вже буде вдома.