Щоденники війни 🇺🇦 Статті 🇺🇦 ВІРШІ

Original Slash

FavoriteLoadingДодати до улюблених

Loading

Чому ми не можем забути про зливи?
Мабуть для героїв ми надто вразливі…
(с) Океан Ельзи & Один в каное — Місто весни

 

А весна все ж настала.

Тьома їде на скейті брусківкою, звично втримуючи рівновагу, і дивується цій весні, наче другому пришестю. Чесно, останні місяці здавались одним таким довгим лютим; а зараз — раптом тепло о десятій вечора, раптом небо ясне і зорі видно, раптом краплі по обличчю — то не сльози, а рання травнева злива.

Він вдихає повітря на повні груди, і куточки стиснутих губ трохи підіймаються: пахне весною. Так п’янко, що голова обертом — куди там славнозвісним львівським наливкам.

Він стрімголов проїжджає перехрестя на жовтий і перестрибує на тротуар: дошка одразу перестає тарахтіти, зуби — клацати на кожній вибоїні.

Проспектом розганяється, не жаліючи сил: відштовхується від калюж, бризки розлітаються навкруги. Добре, що під дощем вночі мало охочих гуляти. Тьома натягує каптур на лоб.

І, підійнявши очі, гальмує різко.

Опера, в усій красі, крізь струмені дощу грає вогнями.

Подих перехоплює. Він навіть не одразу усвідомлює, чому; він просто заворожено роздивляється відображення у потоках води на площі, і не відчуває серця.

А потім воно гулко ударяє по ребрах раз.
І спогади навалюються всією грудою на плечі, мерехтять перед очима калейдоскопом.

Пам’ятаються чужі наївні, захоплені погляди і ніжні, чуйні поцілунки. Пам’ятається, як пальці плутались у тонкому волоссі, як долоні обіймали худе обличчя і як доводилось нахилятись, щоб торкнутись губами губ. Пам’ятаються ці самі вогні — у вразливих сірих очах, і власне серце, віддане в турботливі руки.

Руки, які тоді здавались найнадійнішими у світі.
Всім інколи доводиться помилятись, правда?..

— Тьома?..

І глюки в усіх трапляються часом, так?

Він обертається на розгублений голос надто різко; смикає себе за ніс, одночасно стираючі прохолодні краплі і перевіряючи. Але зажата фігурка з руками в кишенях і недовірливими сірими очами нікуди не зникає, а отже — не сниться.

— Ти… звідки тут? — невпевнено бурмоче видіння. Тьома лише тисне плечима, роздивляючись людину навпроти — колись таку рідну і вивчену до кожної родимки, до кожної веснянки на тонкому носі, а тепер наче зовсім не знайому.

Тьома торкається поглядом тонких зап’ясть — і згадує, як грів їх у своїх долонях, поки гуляли по рідному Львову, тримаючись за руки. Тьома помічає, як міленько тремтять гострі плечі, — і ледве давить всередині порив скинути куртку і накинути зверху, обгорнути, обійняти, притиснути до себе. Його. Такого іноді вередливого, але щирого, відвертого, веселого, турботливого… найкращого. Найкращу в світі маленьку істоту.

Він не робить три кроки назустріч.
Він тільки незграбно ногою стає на скейт, зітхаючи:

— Давно не бачились, Слав.

Кожного дня. Кожного клятого дня з цих шестидесяти з гаком днів кортіло йому написати. Хоча б спитати — де ти, як ти, ще живий? — але… але було страшно. Колупати рани, які наче тільки-но загоїлись хоч трохи.

Тепер не виходить відвести від малого жадібний погляд. Живий. Головне — живий…

… Вони розійшлися під новий рік. Ввічливо, тихо і різко, несподівано для більшості друзів і один для одного, наче, також. Ще вчора — гуляли містом за руки, пили глінтвейн на ярмарку, кохались в Тьоми в спальні пошепки, щоб мама не спалила… А на наступний день вже — Славині очі навпроти пусті й холодні, Славин голос беземоційний і ровний, Слава здавлено пояснює, що не може далі “так”. Як — “так” — розгублений Тьома тоді в нього з’ясувати не встиг.

Просто залишився напередодні 31-го грудня з дірою замість серця і без розуміння, як взагалі жити далі.

Нічого, вижив. Люди взагалі здебільшого сильніші, ніж самі про себе думають, — Тьома в останні місяці це помітив особливо гостро. Коли здається, що немає більше ані сил, ані бажання, але чомусь тримаєшся, чомусь дихаєш, чомусь змушуєш себе робити хоч щось, рухатись хоч кудись. Нехай навіть і в пекло. Кажуть же, що у русі життя?

— Ти… знову катаєшся? — малий засмучено посміхається, киває на дошку. Тьома скейт полишив в той рік, коли вони були разом, проміняв на електросамокат — на ньому удвох зручніше.

— А ти знову бухаєш. Щось не міняється, — Тьома пхиркає їдко.

Стучить у скронях лише одна мета: сховати-сховати-сховати. Не показати, як сильно хочеться знов торкнутись блідих вилиць, знов відчути на собі вузькі долоні, знов прослизнути язиком між напіввідкритих губ, пробуючи на смак таку солодку і відчайдушну любов.

Як часто це все снилось йому в останні місяці.
Ці сни були більше схожі на реальність, аніж сама реальність.

Слава дивиться затишно. Наче так само ніжно, так само захоплено, так само закохано, як раніше; Слава підходить ближче, стає поруч, змушуючи повернутись. Двадцять хвилин до комендантської, а вони стоять, як два їбобо, і витріщаються на красуню Оперу у відблисках ліхтарів.

— Пам’ятаєш? Ти тут…

— … вперше тобі освідчився. Ну звісно пам’ятаю.

Тьома відповідає рівно — але, чесно кажучи, він вже готовий завити. Від того, як ламає всередині, як сильно тягне. До нього, до дурного малого Слави. Нездоланно.

Аж раптом мокрих від дощу пальців обережно торкаються чужі. І, не зустрівши відрази, переплітаються ніжно.

Тьома, здається, все ж таки плаче. Під зливою не видно, але його справді трусить від нерозуміння, розпачу і болю — так болить, тільки коли в тебе відбирають щось життєво важливе, а потім раптом повертають. Це такий… лікуючий біль.

— Слава?
— М?
— Слухай, я тоді не встиг в тебе спитати.

Він просто намагається дихати. Повернути голову і подивитись у очі — лячно; все, на що його вистачає — чіплятись у відповідь за теплу долоню.

— Ти тоді сказав…
— Так?
— Що “більше так не можеш”.
— Так…
— То поясни меня, як саме — “так”?

— Я не знаю, — шепоче винувато Слава. Кліпає короткими світлими віями, що зліпляються від крапель. — “Так” — напевно, не заслуговуючи на цю твою любов.

Тьомі кортить одразу тріснути його по башці волохатій і просто закатити очі.

— От же дурне, господи!..

Він кохану нерозумну істоту згрібає, притискаючи до себе, обіймає міцно. Скейт слизькою плиткою їде кудись вбік, Тьома за ним не стежить. А по лопатках між блискавками дбайливо проводять теплі долоні — одночасно вибачаючись, заспокоюючи і обіцяючи.

“Не йди від мене більше ніколи”.
“Не буду”.

Тьома тримає цю найкращу і найгіршу в світі людину в своїх руках, ковтає сльози і думає, що не відпустить. Ні за що. Не зможе.

Він просто більше не вивезе жити самими лише снами.

 
FavoriteLoadingДодати до улюблених

Залишити відповідь