«You’re a bandit like me
Eyes full of stars
Hustling for the good life
Never thought I’d meet you here
It could be love
We could be the way forward
And I know I’ll pay for it»
Taylor Swift «Cowboy like me»
Осінь — це пора року, яка нагадує про смерть всього живого. Тому Дазай її так любив. Чуя ж, навпаки, надає перевагу життю.
***
Недопита чашка гарячої кави стояла на підвіконні. Вересень підкрався дуже тихо і непомітно, наче кішка, що крадеться сходами. Теплий та легкий вітерець, уже з властивим йому запахом початку осені, лоскотав шкіру, викликаючи ледь помітні мурашки по спині. Останні промені денного сонця падали на яскраво-руде, наче полум’я, волосся. Колір вогню, який одним помахом руки може знищити цілі ліси та поля, і одночасно полум’я, що горить у камінах численних будинків. Руде волосся так підходить його запальному, норовливливому та непосидючому характеру.
Осінь одяглася у свої найяскравіші відтінки. Незабаром вулицями пронесеться вихор, який забире останнє життя, сухе листя станцює в повітрі, а потім упаде, як конфетті, на тротуари. Ця пора року нагадує про смерть всього живого. Тому Чуя так не любив осінь. Стає все холодніше й темніше. Вночі повітря морозне, вранці земля покривається інеєм, у повітрі туман та ще раз туман. Сухе, мертве листя шелестить під ногами — нагадування про швидкоплинність.
Осінь пахне морозом. Так, мороз має запах, причому досить неприємний. Це сухий, різкий, колючий аромат, який можна відчути вранці протягом першої години сходу сонця. Це також запах фруктів, які чекають, щоб їх зірвали, але водночас запах гнилі. Сьогодні він відрізнявся. Їдкий й надто сильний, що пронизує все навколо. Запах щойно запаленої сигарети — стара звичка, яка переслідує хлопця вже дуже давно.
«Шкода куріння очевидна. Від куріння тупієш», — казав старий мудрий Гете.
«Як не парадоксально», — тримаючи в руках цигарку, думав Чуя. Проте йому було начхати, вже начхати. Хоча він і поважав Ґете, куріння завжди його заспокоювало.
Втомлений від надлишку сну, з голим торсом, він сидів на холодному пластиковому підвіконні і вдивлявся в нічну Йокогаму. Навколо лунав ледь чутний гавкіт собак. Почуття тривоги виникало так часто останннім часом. Нав’язливі думки, що заповнювали собою весь простір, не давали йому спокою. Було вже пів дев’ятої, треба було зібратися з силами та почати одягатися. Чорні штани, світла сорочка і жилетка багряного, як кров, кольору — все як завжди, якби не кумедний капелюх із такою ж яскраво-червоною стрічкою та чорні шкіряні рукавички. Ці неодмінні атрибути гардеробу хлопця вже багато років задавали тон образу. Залишивши вже холодну чашку кави, яку він так і не допив, Чуя вийшов з однокімнатної квартири.
Погода була чудова, і Чуї захотілося прогулятися. Холодний вітер приносив із собою солоний запах моря. Як-не-як, Йокогама — портове місто. Близько одинадцятої вечора, багато жителів міста, повернувшись втомленими з роботи, вже сплять, дивляться телевізор або готують смачну вечерю – суп або запечену рибу, навколо чути сміх дітей і гарячі плітки про все на світі. Чуя вже давно не пам’ятає цього почуття. З іншого боку, може бути хтось сумує, дивлячись на яскраво-сріблястий місяць зі свого вікна, і шкодує про втрачені можливості. На небі багато зірок, особливо ближче до моря, де немає багатоповерхових будинків. У чому особливість ночі — мало чи майже немає людей, місто стає тихим, безмовним, чітко чути всі звуки, пішохідні дороги пустіють, тільки десь вдалині відлинює шум машин на трасі, водії п’ють гірку каву і неквапливо кудись їдуть. Світлі вікна потроху темніють та прибирають за собою химерні постаті, які малюють на будинках. Ніч поспішає вкрасти всі залишки світла та забрати його із собою. Ліхтарі ледве освітлюють дорогу, у траві на узбіччі чути звуки цвіркунів. У такі моменти відчуваєш смуток чи навіть меланхолію. Чуя спускався стежкою. Вітер розвіював волосся та грався із темно-рудими в нічному світлі і такими яскравими при денному, пасмами.
***
Приглушене, трохи тьмяне світло ламп у помаранчевих тонах. У повітрі витає сильний запах алкоголю, який, здавалося, просочився крізь дерев’яну підлогу, на яку багато разів проливались напої. Тихо, мов десь далеко, грав джаз. За баром стояв чоловік у червоному жилеті. На стінах висіли пейзажі та дартс. Бар Люпін — місце, де завжди мало народу, тільки свої — постійні клієнти. Чужаки тут бували дуже рідко.
— Один келих Chateau Latour 1968 року, будь ласка.
— Зараз, — ввічливо промовив бармен.
— Елітне вишукане вино, дуже навіть непоганий вибір, але я б на твоєму місці віддав перевагу 1996, тоді врожай був набагато кращим.
Цю фразу трохи байдуже, ніби це був факт, а не порада, сказав юнак із волоссям кольору гіркого шоколаду, яке при такому світлі віддавало відтінками меду, скоринкою хліба та корою дуба. Він пив віскі і грав із кубиком льоду, ніби намагався втопити його у власній склянці. Він торкався його пальцем і притуляв до дна, але щоразу шматок льоду піднімався нагору. Проговоривши свій коментар, хлопець залишився байдужим до реакції співрозмовника і повністю зосередився на цій захоплюючій справі.
— А ти у нас знавець елітних напоїв, Дазай? — спитав рудий. — Вперше за стільки часу п’єш щось краще за магазинне пиво.
— Чуя, будь трохи добрішим, адже я часто сюди навідуюсь.
— Бути добрим з тобою? Ще би. Єдина річ, яку я відчуваю до тебе, це ненависть, і, сподіваюся, вона взаємна. Про яке добре може йти мова?
— Та це ж чудово, Чібі. Знаєш, кажуть, що це перша ознака того, що я зумів залишити слід у твоєму житті та відбиток на твоїй душі.
— Дивись, як би я не залишив відбиток на твоєму блідому обличчі.
— Тобі пасує злість та роздратування. Ти схожий на маленьку руду собаку… А! Мало не забув: ти ж мій пес із п’ятнадцяти років.
— Ну, все, хлопче, ти напросився.
— Тихіше, дівчатка. Це ж гарне місце.
— О, Морі, ти вже тут, – сказав шатен.
Непомітно за спинами хлопців постала постать високого чоловіка в довгому чорному пальті і з червоним, мов пляма крові, шарфом на шиї. Його очі фіалкового кольору примружено дивилися на відвідувачів — він був як кішка, яка щуриться від яскравого вуличного сонця. Чоловік відсунув стілець біля Дазая та сів, дістаючи з кишені скальпель і крутячи його в руках.
— Тож сьогодні ми зібралися тут, щоб ще раз проговорити ваше завдання. Завдання дуже небезпечне, тому…
Дазай не дав йому закінчити.
— Морі, я прошу тебе, немає нічого небезпечнішого за нас. Так, Чушко?
— Дазай, заткнися. Ти дістав, май хоч краплю поваги.
— Коли це ми не справлялися?
— Ну-
— Це риторичне питання, не будь дурним.
— Так, давайте перейдемо до суті. Нас чекає дуже небезпечна група, яка нещодавно з’явилася в Йокогамі. Вже двічі вони робили замах на наш склад зі зброєю: цього разу їм вдалося його захопити. Так що від вас потрібна злагоджена командна робота. Будь ласка, не розчаруйте мене. Наш інформатор повідомив їхнє місце, тут координати.
— Цього разу розважаємося чи прибираємо назавжди?
— Байдуже, головне, щоб вони нам не заважали.
— Зрозумів.
— На що чекаємо?
— Прийнято, босс, — сказав хлопець, який сидів далі від Морі.
Мафіозі встали зі стільців і попрямували до виходу. Надворі було надто чарівно для вересня: зірки сяють у небі, приємний вітер обдуває та лоскоче шкіру.
Чуя дістав свої улюблені вишневі сигарети. Забарившись, він почав шукати запальничку і поплескувати себе по кишенях.
— Де ж ця запальничка, невже загубив…
—Ти випадково не це шукаєш? — озвався Дазай, крутячи в руці червоний предмет.
— Коли ти встиг?… Я навіть не помітив.
— Це тому, що ти дуже неуважний.
— Швидко поверни, інакше я від тебе і живого місця не залишу.
— Без проблем, — сказав співрозмовник, кидаючи запальничку Чуї.
Підпаливши цигарку, рудик задумався, а потім зробив глибоке затягування.
— Це колись тебе уб’є, знаєш? – сказав шатен.
— Не раніше, ніж помреш ти.
— Коли тебе турбувало моє здоров’я, невже тебе підмінили?
— Мені просто неприємний запах диму.
— Дазай, про що ти? Від тебе тхне цигарками.
— Це ти вже весь пропах і не відчуваєш. Я курю тільки тоді, коли маю поганий настрій.
— Хм, тобто завжди?
— Перестань! Ти погано мене знаєш, перед тобою найвеселіша і найжиттєрадісніша людина на світі.
— Розповідатимеш ці казки своїм дівчатам.
— Чібі, ти що, ревнуєш?
— Звичайно, Дазай, тільки ти мені в житті й потрібний, —з сарказмом відповідає рудий.
— Я не знав, що ти такий добрий.
— Нам треба йти, бо спізнимося.
— Так, звичайно, це ж я нас затримую.
— Просто заткнися, прошу тебе. Взагалі чому саме ти?
— Тобто?
— Мене звело з тобою щось страшне.
— Тобто Морі?
— Ні, доля зіграла зі мною злий жарт.
— Наш маленький Чуя вірить у долю?
Чуя проігнорував це питання.
— Це міг бути будь-хто: якийсь старий з татуюваннями, скажений хіпстер або колишній учитель, але це ти. Що я такого зробив у цьому житті?
— Чим я не скажений хіпстер?
— Здається, ти не вловлюєш моєї думки. Я-
— Так, Чуя, ми спізнюємося.
— Вже викидаю сигарету, бачиш? Усе.
— Пішки чи машинами?
— Я не витримаю твоєї особи, якщо ми підемо пішки.
— Тут недалеко.
— Це щось змінює?
— Як хочеш. Тоді машинами.
— І швидко. Ми запізнюємось.
— Це те, що я намагався сказати весь цей час.
Вони приїхали на місце досить швидко. Була глибока ніч — сріблястий місяць, як шматок сиру, висів над головами. Аромат ночі наповнював повітря та легені хлопців. Дивне відчуття: начебто все нереально, не так, як вдень. Більшість завдань вони виконували саме вночі. Вона забирає всі свої секрети із собою в могилу, коли їй на заміну приходить ранок.
— Що як домовлялися? – уточнив Чуя.
— Звичайно, ти ще питаєш.
— Тоді по місцях.
Чув повільним кроком пішов у бік покинутого складу. Він підійшов до дверей і непомітно прослизнув усередину. Було дуже темно, тому й важко щось розгледіти. Це відкритий простір, і якби не темрява, він був би як на долоні. Хлопець обережно пройшов усередину, озирнувшись довкола. Він ледве бачив щось, але на першому поверсі нікого не було. Помітивши сходи, Чуя вирішив піднятися наверх. Десь на другому поверсі горіло тьмяне світло. Раптом він почув шум і помітив рухи.
— Підняти руки. У нас твій напарник, — сказав чоловік, одягнений у сірий костюм. Його обличчя прикривала маска — видно було лише очі.
Напарник сидів на землі, схрестивши ноги, як йог, і дивився на свої руки в кайданках.
— Боюся, що це не він, а ви в нього. Чи не так, Дазай?
— Ти, як завжди, спізнюєшся. Крок невиликий через зріст, так?
— Зате у мене більшого розуму, а то в такої дилди як ти, його немає. Хто тебе рятуватиме?
— Невже ти думаєш, що я попрошу допомоги?
Чоловік у сірому та ще кілька його спільників тільки переглядалися, не розуміючи, що відбувається.
— На рахунок три, — про себе сказав Чуя.
— Раз, два, тр-
Не встиг Чуя цього сказати, як Дазай, спритно вставши на руки, вдарив людину за собою ногами, так, що той не встиг навіть зорієнтуватися.
Інші, побачивши це, почали стріляти по Чуї та Дазаю.
— Що ж, моя черга, — сказав рудий. Швидко підскочивши, хлопець завис у повітрі.
— Що це таке?! — вигукнув один із чоловіків.
— Думаю, останній день вашого життя, — відповів Дазай.
— Усім стріляти! — крикнув інший чоловік.
— Як скажете, — посміхнувся Чуя.
Пролунали постріли: ось тільки жодна куля не влучила в жертв. Всі вони зависли в повітрі, як і сам хлопець, а потім, розвернувшитсь в інший бік, полетіли в сторону солдатів.
— Сподіваюся, ви шкодуєте, що зв’язалися з портовою мафією.
— Втім, це вже не важливо, Чуя.
— Так, ти правий. Хоч у чомусь у цьому житті.
Пролунали постріли і все угруповання впало на підлогу. Замертво.
— Мені здається, що останнім часом Морі надто перебільшує значення цих небезпечних груп.
— Так, я навіть не встиг розважитися. Хоча постривай: один, здається, живий. Може побалакаємо?
—Дазай, перестань, він і так скоро помре.
— Так, це точно, з моєю допомогою.
— Ну що, як справи? — промовив Дазай, звертаючись до чоловіка, що лежав на підлозі складу. — Хочеш, щоб я полегшив твої муки?
— Так, будь ласка, я не можу це терпіти.
— Дазай, ходімо, — гукнув його Чуя. — Робота зроблена.
Той не відреагував.
— Дазай, — хлопець побачив якийсь дивний, мов шалений, проблиск у його очах.
У цей момент шатен почав стріляти. Спершу рази три, хоча чоловікові було достатньо одного, але потім він не зміг зупинитися, ніби щось керувало ним, і зробив ще пострілів десять.
— Достатньо, — напарник вибив пістолет із його рук ногою. — Він уже мертвий. Не варто боротися з мерцями.
— Так, ти маєш рацію, — шатен повернувся в колишній стан, як ні в чому не бувало, і сказав з дивною усмішкою. — Що ж, ходімо звідси пошвидше.
— Що це було? — спитав Чуя, коли вони вийшли зі складу.
— Та так, трохи розважився.
— Який ти хворий.
— До речі, Чібі, ти як додому дістанешся?
— На байку, мабуть, я недалеко його залишив. А що хочеш покататися зі мною?
— Мабуть, відмовлюся, але звучить привабливо. Волосся розлітається на вітрі, будь-якої миті можна розбитися — чиста насолода і романтика.
— Так і скажи, що боїшся, і все.
— Я боюся? — сказав Дазай. Виглядав він дуже дивно, лякаюче, але тривало це лише пару секунди. А далі все змінилося на звичну гримасу. — Та ти що, Чушко, звісно ж ні.
— Не варто перевіряти моє терпіння, Дазай. Сподіваюся, більше не побачимось.
— Я теж, Чуя. Радий, що ти теж хочеш, щоб моя мрія здійснилася.
На цьому вони розійшлися.
***
Дазай вирішив прогулятися містом.
Сьогоднішній ранок почався, так і не розпочавшись. Чому так? Ах, звичайно, привіт усіма коханомий друг — безсоння, яке триває вічність, якщо навіть не більше. Хронічна втома, нудота, бляклість цього світу, дивне сприйняття, похмурий вигляд, неясність очей – це все безсоння. Іноді не відрізниш, чи реальний цей світ, чи це лише галюцинація ще одного сновидіння, коли перед цим не спав 42 години. Немов ти блукаєш пустелею, якої немає ні кінця, ні початку. Ні радості, ні смутку. Хоча іноді в першу добу, коли не спиш, відчуваєш безглуздий приплив енергії. Чому безглуздий? Тому що він несправжній, адже наш мозок влаштований так, що перші години безсоння ми відрізняємося активною поведінкою. Але, як це буває, згодом може виникнути дратівливість і тривожність. Говорять, фізичні навантаження допомагають легше засипати. Можливо, так і є, але не тоді, коли безсоння хронічне.
Я давно вже нічого нормально не відчував. Усі емоції сховані під маскою, яку я так часто показував на людях. Що, якщо я більше нічого ніколи не відчую? Тяжкий тягар часу, невже я більше ніколи не буду самим собою? Я більше ніколи не буду самим собою.
Я так довго цим займаюся, що забуваю, що може бути інакше, коли світить сонце та співають птахи. Але бачу лише порожнечу. Якби я не приховував своїх мук у схованках душі і зміг відкритися комусь… Але чи хочу я цього? Я лише відчуваю гіркоту порожнечі та меланхолію, загортаючись у надію, якої більше немає. Від спілкування з людьми гіркий післясмак, я лише розігрую комедію, прикидаючись звичайною людиною.
«Я ні щасливий, ні нещасний.
Все просто проходить повз».
Шрами. Де? Всюди. На руках, якщо точніше, на зап’ястях, шиї, спині, животі, ще ногах. Наче минулі помилки, які не стерти. І, гаразд, помилки у всіх бувають, але ти повторюєш їх знову і знову, без краплі жалю чи сумніву, знову і знову. Час іде, історії на тілі залишаються. Від них не втечеш, нагадування про них дуже часто звучать від посторонніхлюдей. Це ніби живопис на тілі, але не часто ним захоплюються, зупиняються — так, хочуть розпитати детально — так, шкодують — іноді проклинають, можливо, але захоплюватися — ні, такого не було.
Все безглуздо і безжально. Вся твоя особистість ніби руйнується в чудовій цікавій мозаїці, тільки зліпити її назад чомусь не так просто. Не залишається нічого, крім ненависті до себе. Коли таке трапляється, а це трапляється часто, найсмачніше тістечко у світі тобі не здається смачним, тебе не цікавить його солодкий карамелізований запах, яскравість кольорів, дивовижний смак. Погода здається однаковою, або тобі просто байдуже. Люди здаються нецікавими, немов одна блякла пляма, адже люди цікаві, як показано в книгах: напевно, люди як різнокольорові камінці на морському березі в променях сонця, але в якийсь момент це все — лише пляма. Апетиту, звичайно, нема— тому ти або їси все підряд, щоб хоч якось функціонувати, або не їж нічого, вимотуючи себе до непритомності. Усі довкола ніби хочуть підказати, що робити, але це не завжди допомагає. Наче інші знають щось про життя іншої людини.
Волосся кольору темного шоколаду майоріло на вітрі.
***
Якого біса? Чому взагалі він? Це міг бути будь хто. Але ні, Чуя, з твоїм успіхом тільки так і може бути. Чому цей дурень, якийсь безглуздий блазень у бинтах, який не має жодної краплини серйозності та вміння розуміти межі особистого простору має бути твоїм напарником.
Чуя грюкнув дверима — нарешті він удома. Хлопець відчував втому: останні дні він погано спав, і це відбилося на його обличчі у вигляді блідості та синців під очима. Йому треба було щось з’їсти. Сил готувати щось грандіозне не було. У таких ситуаціях проста яєчня – найкращий друг. Але спочатку потрібно було привести себе трохи до тями. Тому хлопець без особливого ентузіазму потягся до ванної кімнати. Він увімкнув воду, потроху знявши з себе одяг і скинувши його на підлогу.
Чуя зайшов у кабінку душа, прохолодна вода швидко огорнула його тіло. Він стояв би так вічність. Наче вода не тільки забирала залишки крові і поту з останнього завдання, а й змивала всі думки, що так давно збиралися в його голові і мучили душу.
«Чому я взагалі вбиваю? Невже в цьому світі немає іншого заняття, яке б підійшло мені? Невже це все, на що я здатний? Може, з моєю любов’ю до літератури я міг би писати. Чуя, кого ти обманюєш: кому це потрібно, ти не якийсь геній думки», — міркував хлопець.
Він різко переключив воду на крижану. Може, це було і правильне рішення. Зараз треба зібратися з силами та думками. Він остаточно заплутався: чому Чуя взагалі живе, якщо його здатність може приносити лише руйнування та смерть. І те, що він рятуватиме мирних жителів, здавалося ілюзією. Як знайти сенс, коли його нема? Навіщо і кого він живе?
З цими думками рудий вийшов з душу, обмотавшись лише рушником навколо стегон. Чуй зайшов у спальню, трохи покопався в шафі і дістав білу домашню футболку та сірі спортивні штани. Вже трохи підбадьорившись, хлопець зайшов на кухню. У холодильнику було, звичайно, достатньо продуктів (ні). Тому, як і планувалося, він дістав два курячі яйця, шматочок сиру та залишки овочів.
Чув дістав сковорідку, вбив туди два яйця, трохи посипав сіллю і перцем, й почав нарізати овочі. Аромат свіжих овочів швидко заповнив кухню. Дрібними скибочками парубок нарізав помідор і огірок, викидаючи цей свій сніданок в сковорідку. Розмішавши все це, він почав натирати кусок сиру, щоб він розплавився. Останнім він додав базилік, що дивом завалявся десь у шафці, і трохи соєвого соусу. Переклавши вміст сковорідки на тарілку, хлопець розпочав снідати.
— Приємного апетиту, Чуя.
Додати до улюблених