Мо жань сидів на березі моря , де ось ось мав початися шторм. Але здається йому було начхати на небезпеку…найбільший шторм відбувався у його зламанній душі
— Мо Жань у нас більше немає вчителя..
Ці слова врізались боляче в його серце залишивши жахливий шрам.
Але його це явно не хвилювало. Він зробив ще один ковток свого улюбленого грушевого вина , але зараз на смак воно було напевно гіркіше чим всі ліки пані Ван.
Прогремів грім.
Пора би вже йти додому , але юнак і не збирався підніматись. Він бажав щоб його просто змила хвиля і понесла кудись далеко…подальше від всіх проблем.
Було холодно , але алкоголь зігрівав
Хотів би він щоб його зігрів в своїх обіймах Чу Ваньнін…Мо Жань би ніжно обцілував це завжди серйозне лице з очима фенікса…казав би якісь дурниці на вушко дивлячись як він червоніє..
Від думок про нього стало ще болячіше
Хлопець одим залпом випив цілу бутилку вина і підсів ближче до моря…вода була холодна…і підавав дощ….
— Учителю почекай мене ще трішки…я скоро прийду