Крижана леді та…

Страшенно розсікалося повітря під змоченим хлистом. Свист змінювався дзвінким ударом, а між ними – зовсім тихе, навіть розмірене дихання. Багряний юнак, до пояса роздягнений, страждав не через те, що від спини нічого не залишилося – причиною його туги служила скоріше нудьга «Снігової королеви».

Вона зовсім не говорила. Не дихала. Не шелестіла довгою сукнею. Якби не звуки хлиста, Астольфо відчував себе зовсім самотньо у цій великій кімнаті.

Ох, ця кімната. Хлопець був готовий на будь-які тортури, якщо вони пройдуть у покоях Вероніки. Вона любила напівтемряву, розкіш і аромат першокласної крові, а Гранатум любив її.

Він не знав про це. Хлопчик за рік виріс максимум на пару сантиметрів, тіло схудло. Чи то з переконання в тому, що «гостю» це підійде, чи з бажання зламати горду натуру, Астольфо вбирали точно як ляльку. Білий шовк, рожеве або блакитне мереживо, коштовності та взуття на витонченому підборі. Як же швидко погасли ці вогняні очі. Як швидко м’які слова, які контрастують з актами абсолютної ненависті, приборкали звіра. У місці, де «проблемне дитя» могли висушити будь-якої миті, він міг розраховувати лише на свого покровителя. На покровителя, який був кровожерливіший, зліший за інших. Але до неможливого, до неможливого прекрасніше.

– Геть.

Морозний шепіт змусив здригнутися, і хлопець відразу випустив з хватки подушку Вероніки, яка явно через пару хвилин вирушить в брухт через дотик «брудного чоловічка».

Хлопець спокійно підвівся. Накинув на плечі сорочку з пишними рукавами. Тканина в ту ж секунду просочилася кров’ю, але це не так страшно, адже треба якнайшвидше піти.

Астольфо непомітно вклонився і відчинив двері в коридор, мало не врізаючись у того, кого він ненавидить усією душею. Одяг на цьому високому хлопці мав чудовий вигляд. Його довге чорне волосся було зібране у хвіст, а золоті очі сяяли. Такі ж золоті, як і у найпрекраснішої леді. Луї зайшов у ці заповітні двері так повсякденно, як тільки можна було собі уявити. Він усміхався, чекаючи виключно приємного проведення часу. А Астольфо лише міцніше стиснув у своїх обіймах зім’ятий сурдут (який не встиг надіти) і попрямував до себе, мріючи про те, щоб Вероніці якнайшвидше знадобилося випустити пару.