II. in vino veritas

FavoriteLoadingДодати до улюблених

Aut viam inveniam aut faciam tibi.

I will either find a way or make one.

Чуя, певно, міг з легкістю назвати себе недосвідченим у питаннях любові, зокрема тілесної. Найінтимнішим дотиком, який траплявся у його житті, були лише ті поодинокі швидкі обійми з Тачіхарою в коридорі старшої школи. І зараз Чуя вже давно не був старшокласником, а пережити якийсь більший досвід йому й досі не вдалося. Та і до зустрічі з Дазаєм йому не те що б особиливо цього хотілося. Куди цікавіше було вчити латину, захоплюватися мистецтвом, вправлятися з мечем.

Дазай, коли він був поряд, якимось неймовірним чином умів створити цю ауру недоторканності, яка була насправді дуже оманливою, адже йому потрібен був лише найменший привід, найлегше схвалення, аби когось торкнутися. Він цілував дівчат у долоні та скроні, обіймав за талію, шепочучи щось на вухо, а Чуя вився десь поряд, ніби плющ, який мимоволі отруював такий чарівний та інтимний момент. Лише у подібні миті йому теж хотілося торкнутися когось, показати, що він був спроможний причарувати іншу людину так само невимушено та легко, як це робив Дазай.

Проте він брехав самому собі. Якщо він хоча б іздалеку бачив когось, до кого в нього прокидався щирий інтерес, він вмить відчував себе дитиною, що витріщалася на вітрину магазину іграшок, знаючи, що ніколи не отримає жодну з них. Дазай на його місці просто розбивав скло і брав те, що хотів. Чуя складав, вирівнював і складав заново один і той самий паперовий літачок. З часом він почав писати на ньому ім’я – одне-єдине, що повторювалося рядок за рядком.

У своєму самотньому саду (точніше, у дворі, що прилягав до внутрішніх під’їздів його італійського будинку) він сидів на землі непорушно, встромивши у неї меч, як ніж у гарячий бісквіт, і, тулячись щокою до холодного леза, дозволяв вітру так і сяк куйовдити своє волосся. Він думав про все і ні про що одночасно. Він відчував, як білосніжна сорочка липла до його спітнілої від тренувань спини, як травневе сонце цілувало кожну складку на тканині. Як поволі спливав час, а серцю не ставало легше.

– Що тебе турбує? – Афіна завжди була прямолінійною, вона ніби заглядала у саме серце. Інколи Чуя питав самого себе, чи з усіма своїми дітьми вона поводила себе так само, або ж він був особливим? Занадто тендітним і – все ж таки – недосвідченим. Ніби життя могло його обпекти. Але вразливим Чуя себе не вважав ніколи. Він міг себе захистити від будь-кого. Принаймні він так вважав.

– Просто, є… дехто, – видихнув він, не знаючи, як продовжити. У цьому легкому «дехто» було набагато більше сенсу, ніж він намагався вкласти.

Афіна зрозуміла все і без продовження.

– Той діонісів диявол? – в її очах читався докір, але вона вміло його маскувала.

Чуя мимоволі напружив плечі.

– Він нічого мені не зробив.

– Поки що.

І це було, напевне, єдиним, у чому його мати помилялася. Тому що Дазай дійсно нічого йому не зробив і не мав наміру зробити – ні хорошого, ні поганого. Іноді здавалося, що він Чую взагалі не помічав, ніби той був просто якоюсь приємною оку декорацією, яку можна було поставити десь у передпокої та іноді витирати з неї пил, але ніколи не затримувати на ній погляд довше, ніж на коротку мить.

Дазай постійно приходив, приносячи з собою запах чиїхось парфумів, перемішаних з вином, на комірі його сорочки з’являлися сліди різних відтінків помади, а його спина під тією ж сорочкою, певно, була ледь не пошматована чиїмись нігтями. Такий собі поетичний герой-коханець, який зваблював усіх, кого хотів, на кому затримувався його погляд. Він ненав’язливо сміявся за барними стійками, пригощав дівчат напоями, розповідав про своє життя таке, чого не чув навіть Чуя, описував пригоди у гомерівському стилі, і від кожного його слова в голові поставало лише одне запитання.

Чи справді з таким юнаком встигло статися стільки всього? 

– Знаєш, а в мене є мета у житті, – одного разу, захмелілий, поділився він, коли вони непорушно лежали на ліжку у кімнаті Чуї, і лише вітер з відкритого вікна легко торкався зім’ятої в їх ногах ковдри. – Я хочу переспати з богинею.

Чуя не стримав посмішки.

– Що смішного? – Дазай театрально обурився. – Невже тобі не цікаво, як це?

Насправді, Чуї було зовсім не цікаво. Він богів поважав занадто сильно, аби хоча б замислитися про щось подібне. А ось Дазай іноді, здавалося, ставив себе навіть вище за Олімп. Це вабило і відштовхувало водночас.

– Вибач, але я майже цілком упевнений, що жодна богиня на тебе навіть не поглянула б.

Це, здавалося, по-справжньому образило Дазая. Він навіть піднявся, спираючись на лікоть, і спробував подивитися Чуї в очі. Чуя сміявся, але коли їх погляди перестрілися, застиг. Посмішка повільно танула на його вустах від усвідомлення того, яким насправді гарним був Дазай. Не привабливим, а просто… гарним. У найчистішому розумінні цього слова. Холодним і гострим, як натерте до блиску лезо меча. Ріжучим, як латина до незвиклого вуха.

– А ти у когось питав? – його інтерес був непідробним.

– Ні, – Чуя піднявся теж, відчуваючи раптовий потяг бути особливо відвертим. – Але у дітей Діоніса є певна… репутація. Інші боги не дуже шанують твого батька, а його дітей, певно, тим паче. Вам докоряють за несерйозність.

Дазай закотив очі, знов лягаючи на подушку.

– Скажи щось нове, – він скривився на мить. – Не розумію, чому боги так осудливо ставляться до нашого бажання просто… розважатися. Жити? Нащо мені смертне тіло, якщо я не користуюся усіма можливостями, які воно мені дає?

Чути його власну точку зору було незвично, якщо не дивно. Чуя слухав уважно, безсоромно роздивляючись кожен клаптик його обличчя, яке у місячному світлі здавалося схожим на обличчя античної статуї. Дазай торкнувся пальцем підборіддя, на мить замислившись, а потім відповів на його погляд.

– Що?

– Просто, – Чуя знизив плечима і відвернувся, підтягуючи до себе коліно і вкладаючи на нього голову. – Я своєму тілу вдячний за те, що маю змогу блукати світом і постійно вчитися. А більшого мені й не треба.

Дазай фиркнув. Напевно, він подумав щось на кшталт ці афінові діти.

– Ти так кажеш, тому що більшого ніколи і не відчував.

Чуя раптом широко відкрив очі, знов дивлячись на нього.

– Досить так витріщатися, – Дазай сказав це з теплотою, без краплі обурення. – Ти, певно, і не цілувався ніколи.

Його слова, промовлені так буденно і просто, відчувалися ніби кинджал кудись у спину. Чуя був книгою для нього, і він не міг згорнути сам себе, не міг спалити або відкласти у таємний ящик столу, замикаючи на ключ. Дазай знав напам’ять кожну його сторінку, навіть на читаючи.

– Я чекаю на потрібну людину, – Чуя сам ненавидів те, наскільки жалюгідно звучали його слова.

Дазай посміхнувся.

– Кожна людина для чогось потрібна. От поцілуєш ти якогось мудака, а він розіб’є тобі серце потім, і що, ти будеш жалкувати до кінця життя?

З вуст Чуї майже зірвалося по-дитячому ображене так, буду.

– А от і ні, – вів далі Дазай. – Тому що кожна помилка нам для чогось згодиться. І щоб поцілувати «потрібну» людину, варто для початку перецілувати тисячу непотрібних. Інакше як ти зрозумієш?

Чуя ненавидів це визнавати, але у його словах був сенс. Проте він нічого не відповів.

– Ну, годі вже, – Дазай видихнув, підводячись. – Певно, починаю звучати, як твоя мати.

Після їх розмови Чуя ще досить довго роздумував над почутим, тому що наймудріші речі він звик казати Дазаю, а не чути від нього. Проте в його словах був сенс і навіть більший, ніж Чуї здалося на початку. Як можна зрозуміти, що цілуєш правильну людину, якщо до цього не цілував взагалі нікого?

Чуя відволікся на латину та давньогрецьку, паралельно готуючись до нового семестру в університеті та прагнучи до того, щоб якнайменше речей навколо нагадували йому про Дазая. Він навіть пішов на імпровізоване побачення одного разу – з хлопцем, якого знайшов у додатку для знайомств, який завантажив, коли випив трохи вина та випадково побачив рекламу. Побачення виявилося досить нудним, а хлопець розмовляв мішаниною з італійської та французької і всіма силами намагався показати, як йому кортіло якнайшвидше затягнути Чую в ліжко. Чуя збрехав би, якби сказав, що йому це зовсім не лестило, проте він у будь-якому разі не був готовий і чітко, як йому самому здалося, дав це зрозуміти. Більше вони не бачилися.

Літа залишалось дуже мало, і Чуя чимдуж намагався загубити себе у книжках в останні тижні перед початком навчання. Йому не хотілося їхати, не хотілося знову жити однаковим циклом університет-бібліотека-гуртожиток-університет, однак це був, можливо, єдиний спосіб ненадовго позбавитися якогось дивного почуття власної неповноцінності, що проймало його щоразу, варто було йому лише побачити – у фільмах, серіалах, на вулицях – як жили інші люди його віку. Як вільно, безладно, наче й не мали на своїх плечах того жахливого вантажу обов’язків перед усіма навколо, а насамперед – перед своїми родинами.

Родиною Чуї була його мати, і, хоча вони бачилися рідко, він все одно відчував, ніби крім Афіни йому не був потрібен ніхто.

– Я хотів запитати, – одного разу несміливо почав він, коли вони вдвох прогулювалися однією з вулиць міста – вільно, буденно, дві блідолиці постаті, два втілення липня з однаковим ластовинням на плечах. Афіна носила темні сонцезахисні окуляри і суворий костюм, наче тільки-но змогла вибігти на обідню перерву, і тримала в одній руці стаканчик з теплою кавою. Чуя почувався занадто маленьким і неважливим поруч з нею, але водночас – гордим, що його мати була саме такою.

– Що, любий?

– Де зараз мій батько?

Афіна на мить зупинилася, але одразу продовжила йти, тримаючи впевнену поставу. Чуя боявся питати про батька, навіть занадто, але іноді йому марився у снах чоловік, дуже схожий на нього самого – рудий, усміхнений, тільки старший на покоління. Смертний, що примудрився доторкнутися до безсмертної.

– Хтозна, – Афіна зробила невеликий ковток кави, поки вони чекали зеленого світла на світлофорі, аби перейти дорогу до одного з місцевих парків – Чуя часто приходив туди вчитися і робити невеликі замальовки античних фонтанів у своєму кишеньковому блокноті. – Може, десь посеред Атлантики, Посейдон би забрав його душу.

Чуя на мить припинив дихати.

– Він мореплавець?

Його мати тепло усміхнулася, знімаючи окуляри, і нічого не відповіла. Натомість вона сказала:

– Я можу дати тобі пораду?

Вона ніколи не питала про це – завжди говорила як є. Проте зараз у Чуї склалося враження, ніби Афіна відчувала сором за те, що проводила з ним так мало часу. Він хотів переконати її, що ніколи у житті не почував себе покинутим, ні на мить, але сам не був впевнений, чи було це правдою. Однак він нічого не міг зробити з тим, як споконвіку жили боги, яких звичаїв вони дотримувалися. Не залишатися серед смертних надовго, не кохатися з ними (і це правило вони порушували тисячі, якщо не мільйони разів), проте найголовніше – не закохуватися в них. Певно, Чуї дуже пощастило, що він не народився богом… цілковито. Він давно зрозумів, що не зміг би прожити без кохання, не дивлячись на те, що ще ніколи його не відчував.

Він зачекав, поки Афіна заговорить знову. Вони повільно просувалися парком, заквітчаним усіма відтінками зеленого. Чуя дихав на повну, не пропускаючи жодного подиху.

– Коли ти вперше закохаєшся, – його тіло буде знати про це? – Встигни втекти до того, як відчуєш, що кохання переростає у ненависть.

Чуя ніколи так і не наважився запитати, що це означало.

– А я от думаю, що від любові тікати не можна! – Дазай вже був напідпитку, він вільно блукав нічною вулицею, легко стрибаючи майже на кожному кроці, і розмахував пляшкою з червоним вином. Чуя йшов поряд, сховавши руки в кишені, і тихо сміявся. – Ні, дійсно! Від будь-якої. Особливо від тієї, що робить дуже боляче на початку.

Чуя насупився.

– Коли боляче, це неправильна любов.

Дазай вмить зупинився і повернувся, щоб легенько стукнути його лоба холодними пальцями.

– Всьому тебе треба вчити.

Він легко, але впевнено схопив Чую за рукав сорочки і потягнув за собою у найближчий провулок. Там, притиснувши його спиною до стіни, підніс пляшку з вином до його вуст.

– Пий, – наказав; і поки Чуя пив – маленькими ковтками, посміхаючись між ними – продовжив: – Все найпрекрасніше починається з болю.

– Наприклад? – Чуя трохи примружився, ковтаючи. Вино було трохи гірким і занадто міцним, але смачним, бо несмачні вина Дазай ніколи не пив.

– Наприклад, життя.

Коли вони продовжили блукати вулицею, трохи сповільнившись, Чуя знизив плечима.

– Не думаю, що ми хоч щось знаємо про це.

Дазай кивнув, погоджуючись, але вмить відповів:

– Саме тому я ціную те, що в мене є. Навіть те, від чого мені боляче.

Коли вони прийшли до Чуї, похитуючись у передпокої в марних намаганнях скинути з ніг взуття, Чуя вголос помітив:

– Ти балакучіший, коли вип’єш, – він не додав: «І мудріший». 

Дазай зняв пальто і, розстібуючи кілька ґудзиків на комірі сорочки, пішов мити руки. Чуя згодом підійшов до нього, зупиняючись у розчинених дверях ванної кімнати.

– Хотів би я поглянути на людину, яка здатна зробити тобі боляче, – він і сам не помітив, як промовив це вголос.

Дазай мовчав якийсь час, ретельно змиваючи мильну піну з долонь, а потім нарешті підвів на нього погляд.

– Чому я ніколи не помічав ластовиння у тебе на переніссі?

Чуя насупився і навмання показав пальцем на власне обличчя.

– Ось це?

– Підійди, – спокійно попросив Дазай і, коли Чуя послухався, торкнувся його плеча, обережно підводячи до дзеркала. Чуя і без власного відображення прекрасно знав, яке ластовиння він мав на увазі, – просто не розумів, чому Дазай вирішив заговорити про це зараз. – Бачиш? – він стояв за спиною і майже впритул дихав Чуї у розпатлане волосся. – Це від матері?

– Гадаю, так, – Чуя знизив плечима.

У той момент він ще не розумів, що насправді Дазай показував йому не ластовиння, а його самого.

Тієї ночі вони спали в його ліжку, ніяк один одного не торкаючись, проте Чуя все одно не міг заснути, тому що його серце ніби скажене билося в грудях. Дазай був поряд, майже нечутно дихав уві сні, ховаючи обличчя у подушці, на якій зазвичай спав Чуя, коли був на самоті. Невже йому більше нікуди було піти? Або ж він хотів залишитися тут, у цій кімнаті? Чуя, напевно, ніколи не наважився б запитати.

Вранці Дазай пішов ще до того, як Чуя встиг прокинутися, і не замкнув за собою вхідні двері. Цього варто було б очікувати, тому що у нього не було власного ключа, проте відчуття, з яким Чую залишили його буденні (і досить обґрунтовані тим, що Дазай був сином найбільш розхлябаного бога у світі) дії, більше скидалося на розчарування, аніж на лють.

Чуя проводив дні у кав’ярнях та бібліотеках, багато курив, закладав сторінки магазинними чеками та візитками квіткових крамниць, виходив на ранкові пробіжки, збирав волосся у високий хвіст, читав блоги зі здорового харчування італійською, поодинокими вечорами – працював. Дазай не приходив і не писав – напевно, якщо на це можна було сподіватися, готувався до початку навчання. З часом Чуя зрозумів, що дівчини у нього не було, – або ж, точніше, у нього була нова дівчина на кожен місяць, якщо не тиждень. Спочатку Чуя не знав, як до цього ставитися, але згодом зрозумів, що особисте життя Дазая ніяким чином його не стосувалося. Їх ледь можна було назвати навіть друзями. Коли Дазай торкався чогось особистого, Чуя уважно слухав, але ніколи не запитував сам.

– Слухай, а можеш показати, як ти вправляєшся з мечем?

Це прохання заскочило його зненацька: Чуя припинив читати, без жодної думки вдивляючись у пусті проміжки, які розділяли рядки латини у підручнику, поки Дазай сидів на ліжку за його спиною і мовчки, непорушно чекав. Нарешті Накахара знизив плечима, зробивши вигляд, що зовсім не був схвильованим. Що почув цілком буденне і доречне прохання.

– Можна буде потренуватися на тобі? – уточнив він, і Дазай у відповідь лише легко засміявся. Його сміх завжди був на межі солодкого і гіркого, ніби найвитонченіше вино, ніби найміцніші італійські цигарки, які Чуя тільки міг знайти.

Ще ніколи його руки так не дрижали, коли він тримав меч. Йому здавалося, ніби разом з металевою рукояткою він тримав і власне серце, яке билося і горіло в його долоні, стікаючи кров’ю на білосніжний рукав сорочки, до самого ліктя. Дазай сидів поруч, у затінку від одного з вишневих дерев, і губами тримав цигарку, яку забув закурити. Або ж просто не хотів. А Чуя тим часом згадував все, чого його встигла навчити матір: постава, рухи, впевнена міцна хватка. Глибоко вдихаючи, він заплющив очі та на декілька хвилин уявив, що бився на смерть. Що це був його вирішальний бій, останній у житті, – нехай і з самим собою.

Коли він закінчив демонструвати рухи і атаки, які встиг натренувати майже до бездоганності, Дазай довго мовчав. Чуя за звичкою встромив меча у землю та, важко дихаючи, відкинув зі спітнілого лоба вологе волосся. Потім, зібравши трохи сил, поглянув собі за спину через плече, – на мить обличчя Дазая здалося нечітким через яскраве полуденне сонце, проте Чую привела до тями темна, чорнильна сутінь його проникливих очей. Посміхаючись якомога безтурботніше він підійшов і втомлено присів поруч, наче переспіле яблуко, що нарешті змучилось чекати і зморено зірвалося з гілки.

Дазай ще й досі мовчав. Тепер він дивився на меч.

Коли Чуя майже набрався сил, аби заговорити, він нарешті промовив:

– Знаєш, – його голос звучав трохи непевно, крадькома, але крізь слова пробивалася посмішка. – Я вперше в житті такий щасливий, що досі не встиг нічого випити сьогодні.

Вдома, поки Чуя сушив волосся після душу, Дазай сидів на підвіконні та задумливо гортав книжку з латини, проте кинув її, розгорнуту на випадковій сторінці, коли Чуя почав розчісуватися. Він підійшов ближче і зупинився за спиною, – Накахара побачив його у дзеркалі на стіні та розгублено насупився.

– Можна тобі допомогти?

Чуя ще нікому, крім матері, не дозволяв торкатися свого волосся, але чомусь кивнув, не роздумуючи ні секунди. Коли Дазай забрав дерев’яну щітку з його рук і почав обережно розділяти окремі вологі пасма, Чуя відчув легке тремтіння власних колін і якесь досі незрозуміле ненав’язливе тепло у животі. Цього почуття ставало забагато, але він мужньо перетерпів, слідкуючи за чужими обережними рухами у дзеркалі та тихо всміхаючись кожного разу, коли Дазай зосереджено морщив чоло.

– Вибач, – нарешті промовив він, коли закінчив і дозволив його волоссю вільно впасти на плечі. – Я ще ніколи нікого не розчісував.

Чуя забрав щітку з його руки та відійшов, аби покласти її у маленьку шафку, де зазвичай зберігав косметику та різні дрібнички.

– Тих, на кому ти міг би потренуватися, ти зазвичай одразу тягнеш у ліжко, – не зміг змовчати він.

Дазай на це не образився – він ніколи не ображався на подібні слова, бо знав, що вони були абсолютною правдою.

На місто повільно спускався захід сонця, коли Чуя зрозумів, що вони вдвох навіть не помітили, як провели цілий день тільки наодинці. На кухні вони пили гарячий трав’яний чай, жартома розкладали карти для ворожіння на столі, їли тонкими скибками мигдалевий хліб, Дазай слухав і перевіряв його усні завдання з латини. Після всього, коли Чуя стомлено сидів на ліжку, намастивши обличчя та шию квітковою олією перед сном, Дазай зупинився біля книжкової шафи, тримаючись однією рукою за пальто, яке за звичкою накинув лише на одне плече.

Він не міг припинити вголос захоплюватися через те, що за цілий день майже жодного разу не згадав про вино.

Коли він побажав доброї ночі та вже збирався йти, Чуя раптом його покликав – тихо, непевно, однією рукою тримаючись за власну шию.

– Я хотів тебе про дещо попросити, – допоки ти нічого не випив, подумки додав він.

Дазай зробив кілька кроків уперед і зупинився біля ліжка, кожен його рух ніби розпалював вогонь десь у Чуї в шлунку. І тільки зараз він дозволив собі подумати, яким же гарним Дазай насправді був. Не тільки зовні, – кожен його рух, кожен жест ніби супроводжувалися якоюсь нелюдською, божественною впевненістю, силою, якої Чуя не відчував навіть в присутності Афіни, – а вона була справжньою богинею.

– Так?

Замість відповіді Чуя непевно підвівся та зупинився на самому обрії ліжка, стаючи на коліна.

– Можеш мене поцілувати?

Йому не хотілося казати «просто так», тому що це було зовсім не просто, – це мав би бути його перший поцілунок, і вже те, що Чуя наважився попросити про нього людину, яка цілувалася, певно, ледь не більше, ніж дихала, робило його прохання найскладнішим у світі. Тому що він власноруч благав розбити йому серце – саме так, як Дазай вчив його десятки разів.

Обличчя Дазая не змінилося ні на мить. Він мовчав якісь секунди, що здавалися вічністю, а потім замість нього відповіло пальто, що вільно і легко, темною хмарою впало з його плеча на підлогу.

Коли він підійшов, низько схиляючись і торкаючись однією долонею його потилиці, Чуя і не думав про вороття, хоча абсолютно все під його тендітною, але сильною оболонкою ніби тліло у маленькому вогні – рудому, як його власне волосся, терпкому, як занадто солодкий і густий мед.

Декілька секунд вони просто дивилися один на одного мовчки, а потім Дазай легко посміхнувся, і ця посмішка розтанула між ними, як маленька іскра.

– Я, звісно, можу-

І Чуя не дав йому закінчити, першим торкаючись чужих вуст. Хоча б у чомусь йому хотілося отримати перевагу, аби тільки не відчувати себе настільки безпомічним. Дазай застиг на коротку мить, а потім поклав обидві долоні йому на шию, вплітаючи пальці у волосся, і відповів – сильніше, впевненіше, проте не занадто настирливо, даючи йому час звикнути. Це було дивно, і Чуя зовсім нічого не вмів, проте йому подобалося, тому він дозволив власним рукам вільно злетіти у повітря, приземляючись на чужих плечах. У відповідь на це Дазай торкнувся його вуст тремтячим подихом, цілуючи знову і одним легким рухом штовхаючи його на ліжко. Чуя соромився власних кістлявих колін, оголених стегон, які ледь-ледь прикривала легка сорочка для сну. Дазай був повністю одягненим, але саме в ту мить якимось неймовірним чином вони обидва здавалися один одному цілковито оголеними.

Дазай розірвав поцілунок, аби торкнутися губами його шиї, і Чуя раптом відчув, як важко йому було дихати – від хвилювання, від очікування, від усього і одразу. Він нічого не чекав, але абсолютно до всього був готовий – ніби на справжньому полі битви. І коли Дазай вже спускався короткими поцілунками на його плече, однією рукою прибираючи тканину розстібнутого коміра сорочки, він раптом зупинився і поглянув йому у вічі дещо розгублено, якщо не винувато.

– Пробач, – тільки й промовив він.

Чуя похитав головою. Не вибачайся, тільки не зараз, вибачишся зранку, якщо буде за що. 

Як він зрозуміє, що закохався?

Його тіло підкаже йому.

– Мені сподобалося, – не знайшов кращих слів він.

Дазай посміхнувся – безтурботно і ніжно. Чомусь Чуя спіймав себе на здогадці, що зазвичай він не всміхався так до людей, з якими марнував численні ночі, яким дозволяв розбити своє серце. Чуя не розбив би його серце, навіть якби він попросив.

Той діонісів диявол?

Оголені ноги Чуї опинилися у Дазая за спиною, міцно стискаючи талію і не дозволяючи нікуди посунутися. Наступний їх поцілунок був упевненіший, глибший, і кожен раз, коли Дазай чіпляв його нижню губу, легко прикушуючи, Чуя думав, що всередині нього був вже не вогник, а справжнє пекло. Але бажане – настільки, наскільки пекла взагалі було можливо бажати.

Дазай роздягнув його, повільно, турботливо, змучив довгими, гарячими поцілунками його ребра та живіт, на декілька секунд сховав обличчя у гарячій та м’якій шкірі його стегна. Чуя хотів зробити хоч щось, показати, що він теж був здатен довести його до тремтячих колін і п’яного мороку в очах, але кожен раз, коли він хоча б намагався поворухнутися чи простягнути до нього руки, Дазай повертався до його вуст і цілував, допоки Чуя не мав сил навіть дихати.

У власних мріях Чуя іноді уявляв, що його першому оргазму від чужих рук будуть передувати довгі, млосні хвилини продуманих і впевнених дотиків, гарячі, трохи липкі поцілунки кожного клаптика тіла. Але до цієї миті він навіть не здогадувався порівняти власну цнотливу недосвідченість з тим, як уміло і впевнено все робив Дазай. Чуя навіть не встиг прийти до тями, коли від його живота по всьому тілу розлилося це приємне і трохи в‘язке тепло – зовсім не різке, а ніжне, воно хвилями огортало його, ніби накриваючи важкою м’якою ковдрою, і коли він нарешті зміг зосередити погляд на стелі, то тремтів увесь – від кісточок на ногах до кінчиків пальців.

Тієї довгої п’янкої ночі, коли він втратив цноту з хлопцем, якому за будь-яких інших обставин не варто було б довіряти щось настільки ж відповідальне, як свій перший секс, Чуя кінчив ще не один раз, – насправді, він збився з рахунку після того, як Дазай, вже майже цілковито роздягнений, цілував і кусав тонку шкіру на його колінах, майже ні на мить не припиняючи торкатися його своєю гарячою і вологою долонею.

– Можна твої цигарки? – запитав він згодом, опинившись на сусідній подушці, усміхнений і розпатланий, в одній розстібнутий сорочці та штанах, що зім’ялися десь на самих щиколотках.

Чуя тихо засміявся і похитав головою.

– Тільки не в ліжку.

Вони стояли на балконі, місяць вже повільно перетікав у сонце, тихо співали перші ранкові пташки. Чуя був зморений, йому неймовірно хотілося спати, він ледь-ледь тримався на й досі тремтячих ногах. Дазай палив цигарку, дивлячись в нікуди, та інколи тихо кашляв. Дим був гірким, але Чуя давно до нього звик.

– Ну і гидота, – поскаржився Дазай, але докурив до кінця.

Пізніше вони заснули разом, і зранку він уже нікуди не тікав.

Чуя знав, що Дазай продовжував спати з іншими, що тікав на побачення, що дарував безіменним людям свої поцілунки. Більше Накахара торкатися себе не дозволяв, хоча хотів, але – йому треба було подумати. Багато над чим.

Афіна саме вплітала шовкові стрічки в його волосся, коли він наважився їй розповісти, – не все, звісно, але найголовніше: він переспав з деким і тепер боявся, що починав закохуватися. Тому що всі – всі, з ким він говорив, – всі й завжди його попереджали про те, як боляче це було. Боляче, марно, не варте його часу та його розбитого серця.

– Любий, – тільки промовила у відповідь мати, турботливо цілуючи його волосся. – Можливо, іноді правда – це те, що дізнаєшся ти сам.

І трохи згодом:

– У свій захист можу сказати, – Дазай повільно знімав з нього сорочку, стоячи за спиною, і подекуди цілував у зігріті сонцем плечі. – Якщо я колись зроблю тобі боляче – не пити мені більше вина.

Чуя обернувся, щоб поглянути на нього.

– А якщо я?..

У відповідь Дазай лише поцілував його, легко притримуючи пальцями за підборіддя.

В ту мить Чуя зрозумів, що замість того, аби цілувати тисячу непотрібних, він би радше тисячу разів поцілував його одного.

 
FavoriteLoadingДодати до улюблених

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.