Квартира зустрічає його незвичним холодом, ніхто не накидується з обіймами у дверях , усюди вимкнене світло, немає ніякого натяку на приготовану вечерю.
– Хо? – кличе Юнгі з коридору, але відповіді не отримує. У приміщенні цілковита тиша, ніби нікого тут і не повинно бути. Мін крокує до спальні, думає, що можливо спить. Але у кімнаті порожньо, заправленого ліжка ніхто не торкався з ранку. Ось тут і почало підкрадатися занепокоєння. Хосок завжди приходив раніше, а якщо затримувався, то обов’язково попереджав. Але одяг і взуття на місці, значить він нікуди не виходив. Для перевірки Юнгі набирає його номер і чує знайому мелодію на тумбочці. Уява починає малювати все гірші й гірші картинки з кожною секундою. Хлопець обходить усі кімнати і на мить завмирає перед дверима ванни, відкриває їх і бачить те до чого не додумався би навіть схвильований мозок Юнгі. Він би скоріш повірив, що хтось вломився до їх квартири і викрав Чона, аніж у це. Тіло на підлозі, його хлопчик, його Хосок.
Перед очима миттєво пливе, тіло не слухається, розум відмовляється вірити в те, що відбувається.
– Ні, ні, ні…- зривається на шепіт і падає на коліна. Юнгі ще тримається за надію, намагається знайти пульс, але його немає. Як і Хосока вже теж немає. Мін помічає пусті упаковки з-під різноманітних препаратів, які він у вічі не бачив. Він на рахунок складу аптечки ніколи не цікавився, в основному цим керував Чон. Тепер зрозуміло навіщо.
– Чому? Блять, чому? За що? – трясе його за плечі Юнгі, ніби той просто спить, ніби зараз розплющить очі й лице його освітить легенька посмішка, як і кожного ранку. Але ні, нічого такого не відбувається.
Хлопець справді не знає скільки часу він вже просидів тут. Напевно, потрібно комусь повідомити, подзвонити, зробити хоч щось, але він не може, у голові жодної слушної думки. Блукає поглядом по підлозі і натикається на якийсь папірець. Піднімає, руки тремтять, букви розпливаються. Юнгі розрізняє перші рядки і розуміє, що це. Передсмертна записка. Хосок залишив її для нього.
Привіт, Юн-і
Жахливий початок, правда? Якщо ти все-таки читаєш це, то я зламався остаточно. Пробач мне, пробач, будь ласка. Я знаю, я страшенний егоїст і навіть не уявляю, як тобі зараз. Просто знай, ти ні в чому не винний, хьон. Ти чудовий, ти найкраща людина, яку я тільки міг зустріти й іноді мені здається, що єдиний, хто мене кохав. Тому я не міг обтяжувати тебе своїми переживаннями. Я знаю, що ти обов’язково спробував би мені допомогти, і це було б абсолютно щиро, але врешті-решт ти втомився б, як і всі. Неможливо весь час любити того, хто є проблемою. Тому я завжди намагався бути найкращою версією себе для тебе. Тільки через тебе я так довго протримався, Юнгі. Але в міру того, як минав час, мої думки ставали все похмурішими. І я не міг від цього втекти. Тому що я так і не зміг забути, що батьки від мене відмовилися. Я так і не зміг прийняти те, що я помилився зі спеціальністю та університетом, і так бездарно втратив свій шанс. Я не зміг просто змиритися з тим, що сиджу у тебе на шиї, адже за квартиру платиш ти. Я просто відчував себе нікчемним, безуспішним. Як усі мої вибори та дії були помилковими, так і сам я виявився помилкою. Я не різався, пішов безболісно, бо я жалюгідний, не можу заподіяти біль самому собі, зате тобі будь ласка. Ну, хоча тобі не доведеться потім відмивати ванну кімнату. Я все ще жахливий, так? Просто забудь про мене якнайшвидше і знайди когось менш проблемного. Гаразд? Я не гідний того, щоб по мені горювали. Ще раз пробач мене. Ти не заслужив такого, а я не заслуговую на тебе.
Прощавай, хьон
З любов’ю, Хосок
– Але якщо ти любив мене, то чому залишив мене? – шепоче Юнгі, а слова вже розтікаються від сліз.
