Едгар накинув на піжамну футболку сорочку з цупкої грубої тканини, кинув погляд на розкуйовджене ліжко. Рампо спав, підтягнувши коліна до грудей, і навіть уві сні його обличчя, частково заховане під розтріпаним волоссям, дивовижним чином лишалося серйозним – навіть попри відбиток подушки на щоці.
На кухні на Едгара вже чекало Одесейше. Зазирало у віконне скло, спостерігало – вкрадливо, зацікавлено – поки скипала вода у чайнику, поки грілася у мікрохвильовці запіканка, поки остання чаїнка, плавно кружляючи, не влягалася на денце круглого заварничка. Одесейше розповідав йому про чоловіків у легких одежах, зітканих із туману та мокрого піску; про жінок, владних та прекрасних (вони створили мене із хвиль, шепотів він, вони поклали в мою основу свої тіла і мудрість, а я натомість подарував їм вічність та захист. carne compartilhada, memória compartilhada.)
Потім на кухню зазирнув Рампо, прим’ятий і заспаний, обійшов обережно усе те, що Едгар встиг вигадати за цей час: всесвіти із тьмяного кольорового скла, маленькі затишні палаци з тривожними зачиненими кімнатами – привітався з жінками та старцями, почесав за вухом двухвосту кішку з планети А’уаорха. Буденний, заспокійливий, звичний до усього цього – і до затишної кухні, і до Одесейше за вікном. І до нього, Едгара, теж.
Снідали, за звичкою, мовчки. Кілька разів хтось із них необережно вмочав краєчки рукавів у калюжі рудуватого призахідного світла – Едгар переміг режим сну ще в роки студентської юности, коли зрозумів, що нічне життя вабить його набагато більше, а Рампо, звільнившись із Агентства, радісно до нього доєднався. Нічні містечка були тихими, безлюдними і невимовно гарними – особливою, не-туристичною красою. Ніч змінювала їх на свій смак, робила справжніми, говірливими, а Едгар і Рампо однаково сильно полюбляли слухати.
Едгар запхав брудний посуд до мийки, крапнув у воду трохи засобу – він завжди закінчував сніданок трохи раніше і прибирав на кухні, а Рампо застилав ліжко і слідкував, щоб Карл був нагодований.
– Моя черга готувати обід? – Рампо відсунув від себе порожню чашку з калюжками кави, потягнувся, розминаючи спину.
Едгар кивнув, не обертаючись.
– Так. У морозилці є залишки риби, але треба буде сходити до Габріели за свіжою. – Він струснув з останньої тарілки краплі води і поставив її на поличку, до інших. – Маєш багато роботи? Можемо сходити разом.
– Ніби ні. Переважно дрібнота – консультації, документація, яку треба перевірити… Здається, була якась одна більш-менш серйозна справа, але деталі мають відправити тільки завтра, та й часу виділили вдосталь. Тому підемо разом, так.
Він змазано подякував, вислизнув із кухні, і зовсім згодом із ванної кімнати долинув плескіт води. Едгар майже рефлекторно сполоснув чашку, змахнув зі столу крихти. Кабінет в їх квартирі був лише один, тож хтось мав працювати на кухні – цей недолік повністю компенсувався неймовірним краєвидом, тож вони просто чергувалися. Він сходив в кімнату за ноутбуком, розставив на столі все необхідне.
Одесейше був містом на-межі, містом туманів та змазаної невизначеності. Містом, по вінця повним сонячним світлом та теплими солоними вітрами. Напевне, саме тому тут було так просто працювати – достатньо було лише протягнути руку і відчинити найближчі двері. Прийшов-побачив-написав.
Едгар увімкнув ноутбук.
___
знову не знайшла прміток, тожж
якщо побачили у тексті помилку – дайте мені знати будь ласка (і коментарі ще можете лишати, отак)
Додати до улюблених