***
“В кожної дії є своя протидія…”
Минав вечір двадцять третього грудня, за вікном порошило як ніколи. Дивно, адже зазвичай сніг випадає лише в середині січня. Вдома, як завжди, повний хаос. Бабця з ранку й до вечора літає по всій квартирі, не даючи спокою всій сім’ї. Вона вихором забігла в кімнату моїх батьків з криком: «Лєна! То ти шо не бачила, шоста година! Люди ондо всі на роботі давно, а ви лежите! Де ж це видано, щоб жінка відлежувалася до такого пізнього часу!».
Так, моя бабця доволі консервативна жінка. Саме через це у нас з нею постійні сварки, у неї талант виводити людей, і страждаю від цього не тільки я, а й уся сім’я. Навіть батько після двох років спільного життя з цією особою, готовий подати голос проти тоталітаризму “жінка має”. Я ніколи й уявити не могла, що одного дня почую його грубий голос у нашій щоденній суперечці, за обіднім столом. Ох, треба знати мого батька, він взагалі не багато говорить, лишень коли ситуація заходить в глухий кут, тоді його голос стає вирішальним. Саме так й сталося цього ранку. Він сонно підняв голову з подушки й крикнув:
– Мамо! Майте совість! Ваша донька вчора працювала до ночі, нехай хоч зараз відіспиться, – і далі впав на подушку.
– Я в її роках пахала до другої ночі, а прокидалася о п’ятій, щоб її невдячну прогодувати!! – вона така розлючена щодня, хоча краще сказати щоранку.
Не почувши ніякої відповіді бабця пішла назад, у кухню, це я зрозуміла по характерному стуку каструль й тарілок. Ця жінка нікому не дасть поспати, особливо мені. Зі мною в баби Наді взагалі натягнуті стосунки. Як же добре було, коли вона жила в своєму селі й нікому не заважала, але же треба було мамі перевезти її до нас, то нехай тепер і страждає. Слава богу, я скоро поїду звідси, далеко-далеко.
Цієї ночі я так і не змогла заснути. Відчувала себе доволі добре, враховуючи, що останні дні я сплю максимум години по три на добу. Таке дивне хвилювання на душі, так нікуди й не поділося – після того, як ми з дівчатами домовилися, що поїдемо в Карпатський ліс. Я вже не можу дочекатися, як буду сидіти в потязі по дорозі до нашого «готелю». Досі пам’ятаю, як Єва скинула фото п’яти квитків на потяг, в спільний чат, я тоді готова була стрибати від радощів. Звісно, потім кількість білетів збільшилась, бо з нами ще захотів поїхати хлопець Єви й двоє наших друзів. Не розумію, на чорта нам так багато зайвих людей. На підготовку в мене є ще три дні, але я вже сиджу на валізах, від хвилювання перехоплює дихання тому замість повітря у мене дим від цигарок.
Проходить година, я збираюсь у душ, хапаючи в руки усі можливі гелі для обличчя й тіла. З нещодавніх днів уся моя косметика для догляду за шкірою знаходиться прямо тут – в моїй маленькій нірці, як її називає мама. Бо баба Надя ще та любителька взяти, те що не її й вилити пів банки на себе, особливо на ті місця, для чого мої гелі геть не пристосовані. Тому тепер змушена все зберігати тут, на поличці над столом. Прихопивши полотенце з крісла, я біжу до ванни, намагаючись бути непомітною, але не цього разу. З кухні виходить громіздка бабця у своєму старому фартусі, на якому можна вивчати мапу світу, по цих різноманітних плямах.
– Куди зібралась, – вона суворо дивиться на мене, наче вже ображена. Вона оглядає мене з ніг до голови так, нібито в мене прямо зараз за спиною хтось стоїть, і так зводить брови до середини, що навіть мені, її онучці стає огидно, від одного погляду на величезну кількість зморшок.
– У ванну. Чи цього жінка теж не має робити? – я радісно посміхаюсь, бо знаю, що її це дратує, ще й як дратує. А мені подобається її дратувати, іноді.
– Мать свою буди. Першою день має починати – чиста жінка, – знову її забобони, хоча кому казати?
– А я брудна? – я й так знаю відповідь. Для неї я завжди буду брудна після того, як почала цікавитися травами й всілякими відьомськими штуками. Правда тепер для мене це не просто «штуки», це вже моя частина життя. Навіть бувши відьмою, я все-одно бішусь від її забобонів та набожності.
– Брудна відьма, краще б пішла гріхи вимолювати! – і знову та сама пісня. Баба Надя стає навпроти дверей у ванну кімнату, практично не даючи мені пройти, хоча я вже встигла схопитися за тонку ручку дверей.
– Обов’язково піду, але після душу. А зараз прошу мене вибачити, – я різко смикаю за ручку, від чого одутла бабця ніби аж відлетіла в бік, згорбившись навпроти стіни поряд.
Не хочу знати, що вона там кричала мені вслід, але то вже не важливо. Напевно, щось на кшталт того, що день піде шкереберть і взагалі я їй тут тісто псую й воно не підніметься від моєї чорної душі. Безглуздя. Не настільки й я сильна відьма, щоб так хаяти.
Ах, як же добре вийти після гарячого душу. Хоч там можна відпочити від галасу, слухаючи на низькій гучності улюблені пісні. Коли я вийшла з душу мене вже чекала мама. Іноді мені її так шкода, особливо коли баба Надя зривається й починає казати, як їй жити. Не для цього мама перевезла її, і досі піклується. Я б вже здала бабцю в літній дім. Мама мляво кліпала очима, намагаючись розплющити їх після напруженої ночі. Я чула як вона повернулась до дому в годині о третій ночі. На порозі досі валяються її чоботи, зазвичай вона обережно ставить їх на поличку, адже це подарунок батька, а подарунки вона береже. Вона дивиться на мене, опираючись на стіну навпроти й мовчить. Все можна зрозуміти з одного її погляду. Ці вбиті від втоми очі так і кажуть: «мене все задовбало, хай воно йде до сраки». Цілком погоджуючись зі своїми здогадками, проте я лишень киваю головою і відходжу в бік, даючи змогу їй пройти на кухню. Довгий коридор веде мене до кімнати, чи нірки, і я знову замикаюсь всередині, якомога далі від цього скаженого світу. Я під’єдную телефон до колонки та вмикаю улюблену пісню, якраз для гарного початку ранку. Ніколи в житті не я була тією людиною, що кожного дня медитувала, чи починала день «правильно»: випивши чашку кави зі шматком тосту, а потім одразу сідала б за роботу. Та й не хочу я такою бути, мене цілком влаштовує моє життя з повсякденним хаосом.
Яка ж приємна пісня… Я сідаю на стілець біля вікна й дістаю одну зім’яту цигарку з косметички. Десь на столі, в завалах серветок та конспектів одиноко стоїть кружка з водою.
– Вибач, Боба, але сьогодні ти без сніданку.
Я забираю кружку й роблю кілька ковтків відсирілої води. І як же Боба буде сьогодні без води? Та нічого, не помре, все-таки він кактус. Який жахливий сніданок – цигарка та декілька ковтків води. Не подумайте, я нормально харчуюсь, але зараз так не хочеться йти в кухню, де палає вогонь на ім’я баба Надя. Знову почне мене кошмарити, воно мені треба? От і я так не думаю. Клубок диму вилітає прямо у напіввідчинену фіранку і розсіюється десь в темряві зимового ранку. Здається, що в такій темряві навіть ворони відмовляються каркати, хоча практично щодня я прокидалася під їх «спів».
Телефон розривається від повідомлень, але мені так добре просто сидіти на холоді, насолоджуватися хвилиною самотності, вдихати у легені отруйний дим, якоїсь невідомої мені цигарки, яку я забрала в когось з дівчат. От так, палю все що дають. Темрява за вікном готова ввібрати в себе все, що трапляється на дорозі, намагаючись вхопитись за останній шанс, залишитися над містом. Але все проходить, все зникає. Ось і зараз темна хмара ночі зникає під ясними промінцями світанку. Глибокі сині кольори зміняються на ясні блакитні відтінки неба, змішуючись у якийсь дивовижний пурпурний разом із сонячним промінням, що прибивається з-за білини хмар. Я така рада, що застала світанок на самоті, ось так просто сидячи біля вікна. Скільки вже пройшло часу? Не знаю. Разом із сонцем, у місто увірвався сильний вітер, саме такий, що є передвісником завірюхи. Сподіваюсь, що сьогодні не буде снігу, інакше потрібно буде викликати таксі, на це підуть всі мої гроші до кінця тижня.
Телефон розривається від повідомлень. Так хто ж мене так хоче почути й не дає насолодитися вільною хвилиною! Підірвавшись з місця я швидко підхожу до колонки й підіймаю свій телефон, куплений в кредит. Це був мій перший, й сподіваюся що останній, кредит. Купа повідомлень від дівчат, вони досі говорять про шабаш, куди ми збираємося поїхати. Так… Єва, Марія, Роксана, хлопець Єви… Стоп, хто додав до нас хлопця Єви?? Ох ти матінко, потім про це треба буде поговорити з нею. А тут що… Я гортаю повідомлення й бачу його, повідомлення від Соломії. Цей ранок стає все кращим і кращим!
– Добрий ранок, відьмочко) – повірити не можу, що вона перша мені написала! Моє серце так і готове вистрибнути з грудей від одного її слова, а ще й ця дужечка!
– Доброго. Та ніяка я не відьма. Як ти? – треба вдавати з себе ділову ковбасу. Кажуть, їй такі подобаються. Та й сама Соломія така пряма як ліжко. Завжди каже по факту й без зайвих слів. Ох, як зараз хочеться побачити на екрані щось на кшталт: «Написала тобі й вже краще». А вона все пише й пише… Серце б’ється як шалене, а це ж просто чат. Коли я стою поряд з нею в мене аж ноги тремтять, все, не альо кукуха.
– Заспана, – а слідом і її фото.
Фото!! Матінко Небесна, яка вона гарна, я не можу. Все, дівчата, університет скасовується, я в кому. Може я перебільшую? Однозначно перебільшую. Хоча, як я все-таки рада! Бачити зрання цю моську ще приємніше, ніж випити моє улюблене капучино на банановому молоці. Чорне пофарбоване волосся таке розпатлане падає прямо на чоло, закриваючи серйозні брови з невеликим пірсингом. Вона так мило посміхається в камеру, проте побачити її в реальному житті з посмішкою – це те ж саме, що побачити єдинорога на вулицях індустріального міста. Я в захваті.
– Ну то прокидайся й бігом в універ. Сьогодні до третьої, будеш? – яке дурне питання після того, як я вже послала її до клятого місця.
– А ти будеш?
– Буду. Куди я дінуся.
– Ну то мені необхідно прийти. Інакше знову пропущу як ти будеш сваритися на хлопців.
Яка дурна, не можу. Чи то я, чи вона, але це викликало в мене посмішку. Схоже, дурна тут тільки я. Треба вийти хоча б поїсти перед тортурами в університеті. Здається, баба Надя вже вийшла з кухні, бо по всій квартирі розноситься приємний запах тільки но приготованої їжі. Ось що, а готувати вона вміє й готує дуже багато. Виходжу з кімнати й тільки но я відкрила двері, як зустрілася поглядом з батьком, що завмер з піднятою рукою. Як тільки-но хотів постукати до мене, але сьогодні я виявилася швидшою. Він лишень киває головою в бік кухні. Як ви вже зрозуміли, мій батько не багатослівний.
Їжа заполонила кухню й здається, що вільного місця на столі вже не залишилося навіть для тарілок. Моя мати, як завжди, стояла біля раковини з бабцею й слухала, як саме «правильно» натирати тарілки після того, як помили їх. Нащо вдруге перемивати посуд перед їжею, ще й натирати його, я досі не зрозуміла. Може то обряд якийсь старослов’янський. Хто його знає.
Батько всідається на край кутового дивану й одразу бере до рук газету, розгортаючи її на пів стола, так що краєчок вже вимазався сметаною. Так, мій батько все ще читає новини з газети, хоча й фейсбуком іноді бавиться. Пам’ятаю, як він в один день підійшов до мене і сунув до рук телефон й тихо буркнув: «Зорь, там якась лярва хоче додати мене до друзів. Мати побачить – вб’є обох, видаляй її до біса». Я подивилася на нього, потім на телефон. Й справді якась приємна жіночка хотіла додати його до друзів, така знайома, що аж дивно. Тільки після того, як я подивилася на її профіль я згадала хто то. «Тато, то ж мамина сестра» – сказала я розгублено, подивившись на батька. Увесь час він спостерігав за мною, як за найкращою айтішницею. Він опустився трішки нижче, подивився осудливо на усміхнене обличчя й знову буркнув: «Я й кажу лярва. Видаляй, бо я ще жити хочу». Я тоді так сміялась, що навіть зараз коли згадую – посміхаюся. Як ви вже зрозуміли, в нашої сім’ї натягнуті стосунки з родичами, але ми не скаржимося. Живемо своєю маленькою сім’єю й не подаємо знаку, тільки б до нас не лізли.
Баба Надя розставляє білі тарілки на стіл, та так, що ті зсувають їжу прямо мені на домашній одяг, ніби вона мене вже за людину не вважає, так ніби річ якась сидить.
– Ну я ж тут сиджу! Куди ви суєте! – не витримую я.
– Тебе забула спитати, бісова дитина! – ранг підвищено, тепер я дитина біса. Ну що ж, це навіть краще ніж просто відьма.
– Мамо… – тихо шипить моя мати, стоячи за спиною бабці ще з кількома тарілками.
– Шо мамо?! Казала я вам її похрестити і шо вийшло! Тьфу на вас!
– Мамо! – стукає по столу батько, своїм великим кулаком, так, що чашки з чаєм аж підстрибнули, – Харе! Дайте хоч один ранок провести нормально!
– Зведіть її до церкви й буде нормально! – вона й не думає зупинятись. В цієї жінки, у самої царя в голові не має. Всім намагається щось нав’язати.
– Вона вже не мала дитина, якщо захоче, то сама й піде, а зараз закрийте рота, бляха муха! Нехай дитина сама обирає чим хоче займатися, – то він про мої трави. Батьки ще з самого початку пронюхали, нащо я їжджу в ліс збирати квіточки, а потім чому у квартирі зникає манка.
На моє здивування, вони не те що не кричали, а навпаки підтримали мене. Мама почала купувати в два рази більше манки, з розрахунком на те, щоб мені вистачило на усілякі лляні мішечки, а батько коли купує квіти, завжди дзвонить мені й питає, що краще взяти для мами, і що прихопити для мене. Ну як питає… На фразі: «Візьми мені хризантем та барвінку» він стрімко віддає телефон флористу, щоб той сам зібрав все, що мені потрібно.
– То все від диявола!!!
– Та хоч від діда Бабая! Подобається – най робить. Все краще, ніж без діла сидіти, чи в тих своїх книжках китайських.
– Ой та йди ти, Сашо!
– І ви зі мною, – тихо буркнув мій батько, знову повертаючись очима у величезні сторінки сірої газети.
І все-таки я так люблю свого батька, хоч і не кажу йому цього в очі так часто, як мала б. Та й він не любить оці сясі-масясі, він так називає пестощі. Вся сім’я сідає за стіл, починаючи ранкову трапезу. Бабусин омлет найсмачніший, принаймні, я так вважала до того, як побачила з чого вона його готує. І ні, вона не робить його з російських немовлят, або ж крові цнотливих дівчат чи чогось такого. Просто вісімдесят відсотків того омлету – це майонез, а в мене й так проблеми з підшлунковою й самосприйняттям, тому я швидко відмовилася від цієї страви. Зараз я можу насолоджуватися лише йогуртом з вівсянкою, який сама приготувала вночі, поки всі спали, під акомпанемент хропіння чи то баби Наді, чи то батька.
Мама те й діло підглядає за мною, дивлячись, щоб я насправді їла й навіть ковтала. І не те що б в мене були з цим проблеми, але ви самі розумієте, що буває з матір’ю, котра перечитала підліткової психології від АДЕКВАТНИХ спеціалістів. За сніданком ми постійно говорили, й так останні два роки, після переїзду баби Наді. До того ж ми активно спілкувались про погоду, плани на день, роботу мами або тата. Особливо мені подобалось обговорювати когось з родичів, в не дуже приємному річище. Зараз це більше схоже на камеру з тарантулами, котрі готові з’їсти один одного.
– Дякую, – я підіймаюсь з-за столу й одразу починаю свердлити очими батька, щоб той підвівся.
– Зрозумів, – кремезний чоловік встає з місця, даючи мені змогу пройти. Іноді навіть мені дивно, як такий дядько працює лікарем швидкої.
Швидко кладу посуд до раковини й біжу до своєї кімнати, закриваючи двері наглухо, щоб нікого не чути й не бачити. Котра година? Ох боже, майже дев’ята. І як час так швидко летить в цій клітці тарантулів. Час збиратися до університету. Бурі так і не має, навіть й легкого снігу не видно, й то добре. Мені потрібно бути раніше хоча б на декілька хвилин, щоб забрати наш журнал з деканату й відмітити всіх. Але час на макіяж завжди знайдеться! Я сідаю за стіл, дістаю велике прямокутне дзеркало й косметичку. Да буде магія!
Проходить година, а може й трішки більше і я вже готова летіти до амбасадора ментальних проблем – університету. Натягуючи білі шкарпетки під джинси я паралельно дивлюсь на телефон, швидко читаючи усі повідомлення в спільному чаті. Єва та Роксана обирають в чому піти на навчання. Ці дівки законодавиці моди, але якоїсь своєї. Це ми підтримуємо всім гуртом, тому що, а чому ні? Якщо їм подобається, то чудово.
І знову повідомлення від Соломії. Вона надіслала фото з кав’ярні з підписом: «Нагадай свою улюблену каву». От дурна. «Згадуй, – пишу я, відправляючи фото з дзеркала у повний зріст, – Немає часу, вже вибігаю». Цікаво, що вона про мене думає… А що в принципі можна подумати, дивлячись на дівчину зростом метр шістдесят сім, із зайвою вагою, у в’язаній жилетці в квіточки й білою вільною сорочкою. Ну й звісно з моїм улюбленим шопером, з персонажами однієї з манг. Напевно, вона думає, що ця дівка божевільна й дурнувата. Та ще й літає у своєму якомусь світі. От і нащо я про це задумалась?
Виходячи з дому, я прощаюся з батьками, навмисно уникаючи баби Наді. Господи! Ледь не забула закрити двері у свою кімнату! Ще рік тому я попросила батьків встановити на мої двері замок, після того випадку, як бабця викинула всі мої сухоцвіти й книжки з записами про лікарські рослини, я писала власноруч. Ключ від замка є тільки в мене і я нікому його не даю. Закривши двері, вибігаю з квартири й тепер прямий курс на університет, а там ще сидіти три пари…