Я пам’ятаю лише темноту і падіння. Довге-довге падіння. І легкість. Прокидатись не хотілось. Хотілось просто тонути у цьому спокої, накритись його теплотою, обережно наповнити всі внутрішні органи відчуттям умиротворення й захлинутись ним.
Мій стан нірвани розбив ущент цей хлопець. Він ледь не закричав:
– Вітаємо нашого останнього друга! – а зупинившись й поглянувши на інших присутніх, які сиділи попід стінами, пошепки додав, – Вибач, вони не люблять крику.
Він засміявся, наче псих. Хоча його вигляд на це й наштовхував: рожеве посічене волосся в різні боки, яскравий клоунський наряд та розмальоване в білий лице. Хоча, білий колір обличчя треба було вгадувати.
Розкривши очі, після цього дивного хлопця я побачив лише темну кімнату. Вікон не було. Дверей також. Усюди сиділи сірі фігури, а я, паралізований, стояв у самому центрі, вилупивши зіниці на психованого.
– Почувайся, як вдома! – незнайомець хлопнув мене по спині. – На тебе прийшлось ду-у-уже довго чекати! – захихотів хлопець. Від нього ставало неприємно в животі, а думки затуманювались від контрастності його манери розмови.
Де я?
– Я не впевнений, що тобі варто знати… Хоча, згодом ти все рівно зрозумієш…
Він знає, про що я думаю?
– Облишимо цю розмову. Ти не розумієш, що відбувається, так?
Так.
– Ну то не переймайся на рахунок цього, ми всі в одному човні, – він знову імпульсивно засміявся.
Я повагався хвилину і спробував розставити усе в голові по полицях. Спочатку варто було б дізнатись де я і хто цей чудак.
– Ти тут головний? – запитав я.
– Тут усі рівні. Але я з’явився тут першим, тому… Тому просто вітаю новачків! – голосно відповів він. – Та ти будеш останнім з нас, мене це так засмучує… – він витер сльозу, котра швидко бігла вниз. – Почувайся як вдома! – закричав незнайомець і знову, окинувши кімнату стрімким поглядом, заговорив мені на вухо, – У цілому, можеш проходити і знайомитись з іншими. Я – Радість. Приємно, дуже приємно! – Радість потряс мою руку, майже відірвавши.
Радість широко дико посміхнувся, пішов углиб кімнати і скрутився клубком. Його широко розкриті очі та щастя кудись зникли і змінились повним відчуженням.
Хто я?
Я хотів ступити крок, але раптом перечепився через чиюсь ногу…
– Вибачте, будь ласка! – викрикнув я.
Фігура підняла на мене затуманений погляд.
– Новенький? – ліниво протягнула вона. Це була молода жінка, одягнена в самі лахміття, які, можливо, колись були гарним вбранням.
– Так, вибачте…
– Кохання. Називай мене просто Кохання.
– Добре. Можна я присяду?
– Падай, – вона слабо спробувала підняти кінчики губ.
Я сів поряд і побачив безліч темно-червоних смуг на руках Кохання.
– А, порізи. – відповіла вона, помітивши мій погляд.
– Ви самі це зробили? – поцікавився я.
– Не знаю. Ніхто з сидячих тут не пам’ятає, що було до цієї кімнати. Та чи це взагалі важливо? Не переймайся цим дуже, – сказала жінка.
– Ви страждали? – запитав я.
– Тепер – вже ні.
– А ким є інші люди в кімнаті?
– Хочеш знати – розпитай їх сам. – відрізала Кохання.
– Добре, дякую.
Я встав і підійшов до чолов’яги, котрий лише монотонно бився головою об стіну.
– Вибачте?..
– Віра, – ошелешив мене чоловік.
– Навіщо ви це робите? – поцікавився я.
– Я просто розгубився.
– Ви б’єтесь, бо розгубились?
– Я не можу звідси вийти, Радість не має відповіді на банальні запитання «Де ми?» і «Навіщо тут зібрані?», я не знаю, скільки вже тут просидів…
– Ви не вірите Радості?
– Я не знаю, чи взагалі здатен вірити у щось чи комусь.
– І тому ви робите собі шкоду?
– Ти бачиш інший вихід?
– Не бачу.
– Отож, – зітхнув Віра.
Розмова не клеїлась.
– Я вже піду, мабуть… – сказав я.
– Удачі, – наостанок промовив Віра.
У кутку сиділи два близнюка. Один з них хитався зі сторони в сторону, а інший лише пронизував його недобрим поглядом. Я підійшов і сів на коліна.
– Я новенький, привіт, – сказав я.
– А ми старі, відвали, – відповів один з близнюків, який мав злі очі.
– Я лише хотів познайоми…
– Я. Сказав. Відвали, – перебив мене хлопець.
На коротку мить той, який хитався, зупинився.
– Н-не ра-д-д-джу зап-п-пер-реч-чуват-т-ти Гніву. В-він м-мож-же і-і-і вдар-р-рит-т-и.
– Чому? – запитав я.
– Бо хтось не хоче звалювати звідси, – прикрикнув Гнів. Очі на нас підняла лише дівчинка з сусіднього кутка, яка сиділа, поклавши голову між колін.
– Та чому я не можу просто познайомитись з тобою? – випалив я.
– Ще декілька слів і я не відповідаю за свої дії. Ти починаєш набридати, – різко відповів неприязний тип, якого назвали Гнівом. – Ти ще не зрозумів?
– Що? – перепитав я, думаючи, що не почув чогось.
– Забий. Страх й досі не зрозумів.
– Його звати Страх? – показав я на іншого брата.
– Так.
– А що він не зрозумів і чому?
– Те, що він не зрозумів, ти зрозумієш згодом, не настільки тупий, а чому – тому що він боїться сприйняти правду, – Гнів зарядив Страхові ляпаса. – Дурне.
Страх лише почав швидше колихатись. Можливо, у такий спосіб він заспокоюється, але марно.
– А тепер… Звали! – знову викрикнув Гнів.
Я послухався.
Я підійшов до останньої персони у цій кімнаті. Це була дівчинка у білій сукні та з довгими-довгими білявими косами.
– Сідай, – запросила вона і приклалась головою до стіни.
– Як тебе звати? – запитав я.
– Сум, – меланхолійно відповіла вона.
– Гарне ім’я. Приємно.
– А ти?
– Я не знаю.
– Скоро згадаєш… – прикро протягнула дівчинка.
– Що згадаю?
– Своє ім’я.
Я помітив на щоках Суму тонкі лінії сліз.
– Щось сталось? – поцікавився я з метою заспокоїти її.
– Ні.
– Точно?
– Просто я…
– Спустошена?
– Спустошена.
– Я також.
– Отже, ти розумієш мене.
– Здається, так.
– Тому ти відчуваєш, що краще залишити мене саму зараз, – сказала Сум.
– Вибач, – з цими словами я підвівся. – Сподіваюсь, у тебе буде все гаразд і ти посміхатимешся.
Сподіваюсь?
Сподіватись?
Я застиг на місці без змоги ступити й кроку.
Усі: Віра, Кохання, Радість, Гнів, Сум та Страх, раптом одночасно підняли на мене погляд.
Я, проковтуючи слова, ледве зміг вимовити:
– М-мене звати Н-надія?
Я відчув, як з моїх очей стікає щось солоне.
Останнє, що я почув відлунням від безбарвних стін напівпорожньої кімнати, поки падав без сил на коліна були слова Радості:
– Ти помер останнім, хлопче.
Додати до улюблених