hope is the last thing too…

Я пам’ятаю лише темноту і падіння. Довге-довге падіння. І легкість. Прокидатись не хотілось. Хотілось просто тонути у цьому спокої, накритись його теплотою, обережно наповнити всі внутрішні органи відчуттям умиротворення й захлинутись ним.

Мій стан нірвани розбив ущент цей хлопець. Він ледь не закричав:

– Вітаємо нашого останнього друга! – а зупинившись й поглянувши на інших присутніх, які сиділи попід стінами, пошепки додав, – Вибач, вони не люблять крику.

Він засміявся, наче псих. Хоча його вигляд на це й наштовхував: рожеве посічене волосся в різні боки, яскравий клоунський наряд та розмальоване в білий лице. Хоча, білий колір обличчя треба було вгадувати.

Розкривши очі, після цього дивного хлопця я побачив лише темну кімнату. Вікон не було. Дверей також. Усюди сиділи сірі фігури, а я, паралізований, стояв у самому центрі, вилупивши зіниці на психованого.

– Почувайся, як вдома! – незнайомець хлопнув мене по спині. – На тебе прийшлось ду-у-уже довго чекати! – захихотів хлопець. Від нього ставало неприємно в животі, а думки затуманювались від контрастності його манери розмови.

Де я?

– Я не впевнений, що тобі варто знати… Хоча, згодом ти все рівно зрозумієш…

Він знає, про що я думаю?

– Облишимо цю розмову. Ти не розумієш, що відбувається, так?

Так.

– Ну то не переймайся на рахунок цього, ми всі в одному човні, – він знову імпульсивно засміявся.

Я повагався хвилину і спробував розставити усе в голові по полицях. Спочатку варто було б дізнатись де я і хто цей чудак.

– Ти тут головний? – запитав я.

– Тут усі рівні. Але я з’явився тут першим, тому… Тому просто вітаю новачків! – голосно відповів він. – Та ти будеш останнім з нас, мене це так засмучує… – він витер сльозу, котра швидко бігла вниз. – Почувайся як вдома! – закричав незнайомець і знову, окинувши кімнату стрімким поглядом, заговорив мені на вухо, – У цілому, можеш проходити і знайомитись з іншими. Я – Радість. Приємно, дуже приємно! – Радість потряс мою руку, майже відірвавши.

Радість широко дико посміхнувся, пішов углиб кімнати і скрутився клубком. Його широко розкриті очі та щастя кудись зникли і змінились повним відчуженням.

Хто я?

Я хотів ступити крок, але раптом перечепився через чиюсь ногу…

– Вибачте, будь ласка! – викрикнув я.

Фігура підняла на мене затуманений погляд.

– Новенький? – ліниво протягнула вона. Це була молода жінка, одягнена в самі лахміття, які, можливо, колись були гарним вбранням.

– Так, вибачте…

– Кохання. Називай мене просто Кохання.

– Добре. Можна я присяду?

– Падай, – вона слабо спробувала підняти кінчики губ.

Я сів поряд і побачив безліч темно-червоних смуг на руках Кохання.

– А, порізи. – відповіла вона, помітивши мій погляд.

– Ви самі це зробили? – поцікавився я.

– Не знаю. Ніхто з сидячих тут не пам’ятає, що було до цієї кімнати. Та чи це взагалі важливо? Не переймайся цим дуже, – сказала жінка.

– Ви страждали? – запитав я.

– Тепер – вже ні.

– А ким є інші люди в кімнаті?

– Хочеш знати – розпитай їх сам. – відрізала Кохання.

– Добре, дякую.

Я встав і підійшов до чолов’яги, котрий лише монотонно бився головою об стіну.

– Вибачте?..

– Віра, – ошелешив мене чоловік.

– Навіщо ви це робите? – поцікавився я.

– Я просто розгубився.

– Ви б’єтесь, бо розгубились?

– Я не можу звідси вийти, Радість не має відповіді на банальні запитання «Де ми?» і «Навіщо тут зібрані?», я не знаю, скільки вже тут просидів…

– Ви не вірите Радості?

– Я не знаю, чи взагалі здатен вірити у щось чи комусь.

– І тому ви робите собі шкоду?

– Ти бачиш інший вихід?

– Не бачу.

– Отож, – зітхнув Віра.

Розмова не клеїлась.

– Я вже піду, мабуть… – сказав я.

– Удачі, – наостанок промовив Віра.

У кутку сиділи два близнюка. Один з них хитався зі сторони в сторону, а інший лише пронизував його недобрим поглядом. Я підійшов і сів на коліна.

– Я новенький, привіт, – сказав я.

– А ми старі, відвали, – відповів один з близнюків, який мав злі очі.

– Я лише хотів познайоми…

– Я. Сказав. Відвали, – перебив мене хлопець.

На коротку мить той, який хитався, зупинився.

– Н-не ра-д-д-джу зап-п-пер-реч-чуват-т-ти Гніву. В-він м-мож-же і-і-і вдар-р-рит-т-и.

– Чому? – запитав я.

– Бо хтось не хоче звалювати звідси, – прикрикнув Гнів. Очі на нас підняла лише дівчинка з сусіднього кутка, яка сиділа, поклавши голову між колін.

– Та чому я не можу просто познайомитись з тобою? – випалив я.

– Ще декілька слів і я не відповідаю за свої дії. Ти починаєш набридати, – різко відповів неприязний тип, якого назвали Гнівом. – Ти ще не зрозумів?

– Що? – перепитав я, думаючи, що не почув чогось.

– Забий. Страх й досі не зрозумів.

– Його звати Страх? – показав я на іншого брата.

– Так.

– А що він не зрозумів і чому?

– Те, що він не зрозумів, ти зрозумієш згодом, не настільки тупий, а чому – тому що він боїться сприйняти правду, – Гнів зарядив Страхові ляпаса. – Дурне.

Страх лише почав швидше колихатись. Можливо, у такий спосіб він заспокоюється, але марно.

– А тепер… Звали! – знову викрикнув Гнів.

Я послухався.

Я підійшов до останньої персони у цій кімнаті. Це була дівчинка у білій сукні та з довгими-довгими білявими косами.

– Сідай, – запросила вона і приклалась головою до стіни.

– Як тебе звати? – запитав я.

– Сум, – меланхолійно відповіла вона.

– Гарне ім’я. Приємно.

– А ти?

– Я не знаю.

– Скоро згадаєш… – прикро протягнула дівчинка.

– Що згадаю?

– Своє ім’я.

Я помітив на щоках Суму тонкі лінії сліз.

– Щось сталось? – поцікавився я з метою заспокоїти її.

– Ні.

– Точно?

– Просто я…

– Спустошена?

– Спустошена.

– Я також.

– Отже, ти розумієш мене.

– Здається, так.

– Тому ти відчуваєш, що краще залишити мене саму зараз, – сказала Сум.

– Вибач, – з цими словами я підвівся. – Сподіваюсь, у тебе буде все гаразд і ти посміхатимешся.

Сподіваюсь?

Сподіватись?

Я застиг на місці без змоги ступити й кроку.

Усі: Віра, Кохання, Радість, Гнів, Сум та Страх, раптом одночасно підняли на мене погляд.

Я, проковтуючи слова, ледве зміг вимовити:

– М-мене звати Н-надія?

Я відчув, як з моїх очей стікає щось солоне.

Останнє, що я почув відлунням від безбарвних стін напівпорожньої кімнати, поки падав без сил на коліна були слова Радості:

– Ти помер останнім, хлопче.