Дим. Холод. Колись прекрасна вітальня тепер була повністю покрита вогнем. З боку вже догорав, в минулому зелений, сад. Посеред цього хаосу сидить дівчинка. На вигляд звичайна дитина. Напевно, ніхто б не звернув уваги на неї, якщо б вона не сиділа всередині палаючого дому. Неушкоджена. На перший погляд, здавалось, що вона загинула, як і все живе в цій будівлі. Але її видавали тихі всхлипи. Поклавши голову на коліна вона й не помітила як до неї підійшла жінка.
— Хей — вона присіла біля дівчинки.
— Хто ви така?— запитала дитина піднявши заплакані очі — Краще не підходьте. — Вона спробувала відсунутись від дами, але та не дала їй.
— Я тобі допоможу.
Жінка встала і протянула дівчині свою руку. Трохи повагавшись дитина вклала свою долоню в її. Раптом з її руки почали вириватись потоки вогню. Вони за мить охопили жінку і та почала кричати в агонії.
— За що?— В її очах можна було прочитати мольбю про спасіння.
— Я не хотіла!— Дівчинка почала відступати назад і кричати.
Глубокий вдох. Ельпіс різко встала і зрозуміла, що вона не в палаючому домі,а в башні Месників, в її кімнаті. Дівчина швидко витерла сльози і поглянула спершу на годинник який показував 1:43, а потім на вікно. Там виднілись мільйони вогників які презентували життя нічного Нью Йорка.
— Д.Ж.А.Р.В.І.С.— пролунав невпевнений голос.
Без заминки почувся голос штучного інтелекту:
— Чим можу допомогти, міс?
— Ти можеш сказати чи спить Стів?— дівчина встала з ліжка і направилась до ванної кімнати.
— Містер Роджерс, ще не лягав спати. Ще щось?
— Ні, дякую.
Вмивши лице, дівчина направилась в кімнату Роджерса. Згадавши слова Наташі ,вона постукала в правіші від її кімнати двері. Ельпіс почула, щось, що нагадувало «Заходьте» і відчинила двері.
Ввійшовши в кімнату вона зразу звернула увагу на те, що тут, на відміну від її помешкання, був лише один поверх. Дівчина помітила ліжко на якому знаходився Стів.
— Привіт. Д.Ж.А.Р.В.І.С. сказав, що ти не спиш і я хотіла запитати чи можу я — вона секунду замялась і тихенько промовила — лягти біля тебе?
Капітан спробував роздивитись дівчину і те, що він побачив йому не сподобалось: заплакані очі, розбурхане волосся і трохи тремтячі руки.
— Тобі знову сняться кошмари?
Ельпіс нерішуче кивнула.
Стів тяжко здихнув і поплескав по ліжку біля себе — Йди сюди.
Ні трохи не зніяковівши від свого зовнішнього вигляду, а вдягнута вона була у звичайну піжаму яка передбачала майку і короткі шорти, дівчина лягла біля Роджерса. Ельпіс притулилась до його тіла своєю і спиною і спокійно прошепотіла:
— Дякую.— Занадто тихо для звичайної людини.
Але він почув.
І вона це знала.
Додати до улюблених