В кімнаті Джунхана завжди було дуже затишно. Безліч книжкових полиць, квіти на підвіконні, по кутках горять ароматичні свічки, біля яких багато засушених квітів і трав. Синмін іноді про себе називає це місце житлом феї. Хан і справді дуже схожий на фею, коли, сидячи за столом, акуратно розкладає листя та пелюстки між сторінками. Ніжно погладжує кінчиками пальців обкладинку, зосереджено хмурячи брови. Рудий чубчик прикриває очі, заважає. Синмін на це тихо хмикає, встає з ліжка і прямує до столика, з шухляди якого дістає декілька заколок. Він нахиляється до обличчя Джунхана і турботливо прибирає волосся, закріплюючи його з боків, тоді ніжно цілує в лоб. На обличчі Хана з’являється посмішка, він дивиться в очі навпроти з таким теплом, що хочеться розтектись в калюжку. В цей момент О схожий на маленьку дитину, що дивиться на небо, захоплюючись зірками, але зараз вони в приміщенні і сяє тут тільки він.
– Так і стоятимеш тут? – запитує Хан, торкаючись чужої долоні. У відповідь чує тільки: «Що?» – Кажу, продовжиш тут стояти?
Синмін повільно кліпає, намагаючись зрозуміти, що від нього хочуть. І, знайшовши відповідь, з хитрою посмішкою сідає на коліна. Хлопець під ним всідається зручніше і обвиває руками його талію.
Мін майже невагомо торкається рудого волосся, тоді заривається в нього носом, вдихаючи аромат трав’яного шампуню. Трохи незручні обійми тривають, здається, вічність, хоча насправді пройшло лише кілька хвилин. Останні сонячні промені проходять крізь напівпрозорі зелені штори, створюючи в кімнаті затишок, через що на душі стає ще тепліше.
Хан неохоче відсторонює від себе тепле тіло, щось бурмоче про те, що гербарій сам себе не засушить і повертається до роботи. Краєм ока він помічає, як Синмін прямує до ліжка, залазить під ковдру з наміром заснути. Вони часто проводять вечори ось так, в майже цілковитій тиші, насолоджуючись компанією один одного. Джунхан дуже втомлюється після занять і може сказати, що краще чаю з ромашки заспокоїти його може тільки О, який завжди підтримає і вислухає, навіть коли той буде весь вечір жалітись на викладача, який несправедливо ставить оцінки. З важким зітханням хлопець підіймається, вирішуючи, що на сьогодні достатньо і час би вже приєднатися до Синміна та приділити йому час, навіть якщо це буде просто сон в одному ліжку. Книга відправляється назад на поличку, а Хан під ковдру. Він підсувається ближче, опускає руку поперек грудей свого хлопця і цілує того в маківку. Тепло. Поруч чується рівномірне дихання, вочевидь, той заснув.
– Не спиш? – через деякий час він уловлює шепіт і хлопець поряд повертається до нього обличчям.
– Ні, а ти чому не спиш?
– Тебе чекав. – хриплувато відповідає О, піднімаючись на лікті. – Можна тебе поцілувати? Я скучив. – і дивиться на нього зверху вниз щенячими очима.
Замість відповіді Джунхан обвиває руками шию хлопця, ніжно торкаючись чужих губ своїми. Він не помічає, як його щоки торкається долоня, великим пальцем проводить до підборіддя і припіднімає його для зручності. Нахиляє трохи голову і знову цілує. З Синміном так легко, всі проблеми ніби розчиняються в повітрі і зникають разом з заходом сонця. Затуманений погляд з-під опущених вій, тихі видихи, трохи припухлі губи і багато-багато дотиків. Хан тільки зараз розуміє, що крім тепла відчуває спокій, а ще – любов.
У них є весь час світу і кімнатка феї.