І вона зробила крок у незвідане…
***
Примітка: написано у далекому 2017 році, коли я закінчувала перший курс. Джерелами натхнення стали римська сентенція, написана ручкою на стіні нульового поверху першого корпусу КНЛУ, пісні Nightwish “Sagan” i “Élan” та книга “Контакт” і цикл програм “Космос” Карла Сагана.
***
Присвячується Карлу Сагану, найвеличнішій
людині, яка жила на Землі.
Sapere aude!
Горацій
Легкий весняний, вже майже теплий вітерець грався її м’яким густим волоссям. Сонце іскрилося в її бурштинових очах. Його промінці пригрівали ластовиння на її щічках. Тут, на краю відомого їй світу завжди було вітряно, але сюди весна приходила в першу чергу. Повітря вже наповнювалося запахом молодої трави та перших квітів.
Її місто й досі стояло сіре і похмуре, в тіні ще досі лежав сніг. Весна ще довго не зазиратиме у цей забутий всіма край, а як прийде, то лише на кілька хвильок. Тут все було занадто мертве для неї. Сірі будинки, сірі дороги, сірий одяг – все тут ніби зійшло з кадрів чорно-білого фільму.
Тут все було в абсолютному порядку. Ніхто і ніщо не порушувало вічного гробового спокою. Ні промінь сонця, ні посмішка, на спів птаха, ні смілива думка. Ніхто не сміявся і не плакав. Ніяких емоцій, ніяких іскор в поглядах. Роки і дні були схожі одне на одного. І мешканці цього мертвого містечка вважали, що це нормально, що так і потрібно. Ще тисячі років тому старійшини оголосили, що вони Богообрані, що вони єдині, хто повинен жити і жити вони повинні лише на цьому шматку землі, оточеному з усіх боків проваллям. А все, що за межами, там, внизу, за краєм землі – лише фікція, витівки Диявола, щоб збити їх з правильного шляху.
І за тисячі років нічого не змінилося. Діти намагалися вирватися до краю, там де світило сонце, де буяло життя. Але дорослі повертали їх додому, втокмачували істини, проголошені старійшинами і діти ставали такою ж сірою масою. І так минали роки, десятиліття, віки. Так би було і далі, якби одного разу над містом не засяяло сонце і не народилася Хелен. Старійшини відразу сприйняли це як недобрий знак, як ознаку Апокаліпсису, що наближався. Вони захотіли спалити її, як і тих, що приходили знизу. Але змінили свою думку, сподіваючись виховати її належним чином.
Але Хелен не стала такою, як всі. Ні втовкмачування моралей, ні покарання не могли зупинити її постійні втечі до краю землі. В її очах, на відміну від її ровесників, сяяли вогні життя, а на вустах цвіла посмішка. Але менші мешканці намагалися йти за нею. Вони не хотіли піддаватися вихованню. Згодом, силою їх поламали. Але тисячолітні моральні підвалини захиталися…
… Під чужим сонцем було так само тепло. Його сині промені пестили її ще бліду після довгого перельоту шкіру. Її бурштинові очі в цих променях сяяли бірюзовими іскрами. Лише атмосфера не була придатною для дихання. Тому їй та інших вихідцям з її планети, було необхідно носити маски та ранці з балонами життєдайного газу.
Тутешні птахи виспівували іншопланетні трелі, але вони були такі рідні її душі. Вони нагадували їй дитинство на краю світу.
Здалеку долинали звуки річки. Вода тут придатна для життя, тож чому б не сходити покупатися? Після кількарічного перельоту стіни корабля вже давили на неї. Виходячи з приміщення, вона кинула свій погляд на портрет уже немолодого чорнявого чоловіка з приємною і лагідною посмішкою.
– Ти правий, Карле. Ми всього-навсього дрібні комашки у цілому Всесвіті, а наші амбіції – нічого перед його величчю. Космос – це вічно…
… Хелен сиділа на самому краєчку, звісивши ноги у безодню. Її плащ тріпотів на вітрові. Десь там, далеко внизу вирувало життя. До її вух доходив тихий шум річкових вод. Біля річки розкинулося безмежне місто. Їй подобалося сидіти так і спостерігати за життям того далекого міста, мов за мурашником. Їй не вірилося, що воно – ілюзія, що зоряний небосхил – просто тверде склепіння. Всюди є життя, вона це відчувала, вона в це вірила. Дівчина не могла зрозуміти, що може статися з людиною, що вона починає ставити себе в центрі всього світу.
Під ногами почали загоратися вогні, а в небі зорі. Ніч потроху вступала в свої права. В її бурштинових очах віддзеркалювався Всесвіт. Зорі дарували їй холодне сяйво, і, здавалося, до них можна було дотягнутися рукою.
– Ти втекла звідти? – нічну тишу розбудив чоловічий голос. Дзвінко задзюркотіли цвіркуни. Дівчинка здригнулася, але потім заспокоїлась. Чоловік був не з місцевих. Як і вона, він дуже відрізнявся зовнішністю – чорняве волосся, добрі очі, лагідна усмішка. Та і голос був спокійний, такому хотілося довіритися.
– Так, але ненадовго. Звідси не втекти. Це замкнуте коло.
– Дійсно. Я Карл. А як твоє ім’я?
– Хелен.
– Ти й справді стала сонцем серед цього мертвого мороку. Ти та, кого я шукав.
– Ти з того світу? Ти знизу? – чомусь її голос дрижав,а на очах з’явилися росинки сліз. Але не сліз горя, а сліз трепету перед чимось незвіданим.
– Так.
Всю ніч вони говорили. Карл розповів їй все: і про життя знизу, і про безмежний Всесвіт , про далекі зорі, сонця інших планет, і про надію, що там теж хтось існує.
– Всесвіт величезний, і ми там всього-навсього маленькі комашки, доля яких спостерігати за прекрасною виставою зоряного театру.
Хелен підняла очі вверх. За ними мовчки спостерігало нічне небо.
– Розумієш, Космос всередині нас, ми зроблені із зоряної речовини. Ми – спосіб, яким Всесвіт вивчає себе.
– Я хочу туди, – сказала тихо дівчина. – Але як мені вирватися звідси? Ця земля цілковитий морок. Тут немає справжнього життя.
– У одній з мов, якого говорять люди з мого світу, є слово élan. Воно означає порив, стрибок, імпульс. Поети, ці мовці Всесвіту, вважають що це стрибок у щось нове, невідоме. Кожна людина, в тому числі і ти, має крила. Одно-го дня ти зрозумієш, що ти готова для цього стрибка і ти поринеш у незвідане, сподіваючись тільки на крила, які ніколи не бачила.
Зі сторони міста почулися голоси.
– Це за мною, – тихо промовила Хелен. – Тікай, вони вб’ють тебе.
– Це тобі, – Карл протягнув їй декілька книг. – Ти знайдеш в них відповіді на всі свої запитання. Та не забувай про крила. Чекаю на тебе. – І чоловік зник у пітьмі.
Її знову посадили в кімнату, яка радше нагадувала тюремну камеру, марно сподіваючись, що на цей раз вона виправиться. Але її поглинули книги, які вона завбачливо сховала під плащем. То були книги про справжнє життя, воно дійсно існувало за межами цього міста. Та була там ще одна книга, на звороті якої дівчинці посміхався знайомий їй Карл. У своєму світі він був вченим, дослідником Всесвіту.
Коли Хелен випустили після трьохтижневого ув’язнення, їй дали зрозуміти, що це її останній шанс одуматися, або вирок, винесений при її народженні, буде виконаний. Та думок дівчини не покидав élan, стрибок від якого залежало її життя. Тому вона відразу вирушила до краю землі, до місця, де минуло її дитинство, куди приходить весна. За нею вже йшов натовп. Її страта повинна була стати уроком для молодого покоління.
Хелен стала спиною до провалля. Вітер розвіював її плащ та волосся. Мешканці ненависного їй міста мружились від незвично великої кількості світла. Вона усміхнулася і почала говорити. Її голос не дрижав, він був напрочуд впевнений для дівчинки, що дивилася в очі смерті.
– Вас обманювали тисячі років. Та ваша біда не в цьому. Ви хочете бути обманутими. Ви закрили свої розум та серце для чогось нового. Ви закували себе в ланцюги незнання і обмеженості. Але знайте – ви вільні!
І вона зробила крок у безодню…
… Вода була теплою і повною безліччю дивовижних створінь. Ніжачись в синіх променях сонця, вона направила свій погляд у чуже небо. Карл навчив її не боятись невідомого.
Він перший знайшов її в цьому світі. Коли вона зістрибнула, її справді підхопили крила. Вона полинула вгору, до небес. Та п’янке почуття свободи переповнило її, і вона втратила свідомість. Прокинулась вона вже на землі, поруч з Карлом. Він став її наставником, вона пішла по його стопах, а коли його не стало, Хелен продовжила його справу.
Вона дивилася у чуже, та все одно близьке до душі небо. Її погляд зупинився на маленькій блідій зірочці. Так як і на тому фото, що так подобалось Карлові.
– Ти правий, Карле. Ми всього лиш блідо-блакитна порошинка.
Після її польоту під скелями почали знаходити молодих людей, вихідців з міста Хелен. Вона стала для них уроком, уроком справжньої свободи.
Хелен пішла до горизонту. Щось кликало її туди. Трави приємно лоскотали ноги. Чомусь все було тут їй рідним. Це була її мрія і мрія Карла.
Вона зупинилася на краю безодні, на краю землі. Її знову переповнювало почуття трепету перед невідомим. Там, знизу, аж до самого небосхилу простягнулося місто, творіння іншої цивілізації.
– Карле, твоя надія справдилася. Ми не одні! Сподіваюсь, крила мене не підведуть.
І вона зробила крок у незвідане…
Додати до улюблених