-Їх там повно й стає все більше – констатував Мік – Вони руйнують дерева
-Їм вже міст не вистачає?
-Не знаю, але маємо що маємо. У нас є три варіанти
-Навіть чотири
-Який четвертий?
-Сидіти тут і не виходити
-Це до третього відноситься. А якщо серйозно?
Шон обвів поглядом кімнату. Він розумів, що зараз планувати подальші дії просто нереально. Всі намагалися усвідомити побачене.
-Пропоную цю ніч пересидіти тут, а завтра вже починати щось робити
Мовчання послугувало згодою.
***
Поруч з криницею дійсно лежала залізна рука, а біля неї валявся процесор. Вони вже тут давно, раз зайшли так далеко. Хоча це неважливо. І так ясно, що вони розчищають територію. Швидше за все, вони гинуть, бо на них падають дерева.
Лякала й поведінка Корі, точніше його перепади настрою. Він ніколи не розповідав як потрапив сюди, не розповідав про своє дитинство. Він деколи нагадував підлітка. Як там ще той вік називають, ідіотським?
Хотілося кричати від безпорадності. Стільки нових задач звалилося за дуже короткий срок. Ресурсів з кожним днем ставало все менше, а йти по одному не вихід.
Мік просидів так ще хвилин сорок. Годинник показував північ. І от чому саме в цей час у голову починає лізти стільки думок? Ні, навіть не лізти – рікою вливатися. Тепер хлопець думав де тепер брати воду. Спрагу, звісно, можна стерпіти, але річ це не дуже приємна. Тиша раптово вдарила по вухах. У андроїдів ввімкнувся сплячий режим, чи що. Роботи відрізнялися від звичної техніки. Звичайну машину можна було підключити до розетки. Але зношені акумулятори не переробляли, а закопували у землю. От тоді все й почалося, тільки про це ніхто не думав.
-Ти чого так пізно? – Мік ледь не підстрибнув від неочікуваності.
-А, це ти. Знов не спиш?
-Як бачиш
-Що з Корі?
-Я ще не розмовляв з ним, але наче вже все в порядку
-Це ти так думаєш – посміхнувся Мік
-В нас скоро скінчиться вода
-Треба економити
-Не вийде. Ми так зможемо протриматись в кращому випадку місяць
-Єдиний вихід це йти туди. Давай просто будемо спостерігати за ситуацією, добре?
-Угу – Джої намагався сказати це якомога радісніше, але смуток і тривожність взяли своє. Хлопець завжди хвилювався з будь-якого приводу.
-Ходімо. Не спати ще одну ніч така собі ідея
Джої кивнув, Ще трохи і його єдиним бажанням буде лягти у могилу, настільки сильною була втома.
***
Ніч була спокійною. Корі так і просидів не заплющивши очей. Він згадав, як колись почув тіж самі звуки, тільки не згори. Як то кажуть “Наша пісня гарна й нова, починаймо її знову”. Тільки вона була не гарна і не нова і не зовсім пісня, та все ж. Знов повторювалося те саме.
Хлопець до останнього відмовлявся сприймати всі події. Часом йому здавалося, що весь світ це просто якась абсурдна гра.
Перша хвиля усього божевілля вдарила надто раптово. Діти, як і дорослі, вимушені були ховатися у підвалах або бункерах. Він пам’ятав як дивувалися люди, які намагалися втекти подалі, коли дізнавалися що йому всього чотирнадцять років. Деякі боялися навіть крок за межі укриття ступити, а він оце йде незрозуміло куди.
Корі бачив, як люди просили застрелити їх, тільки б не бути убитими роботами. Все ж таки, смерть від звичайної кулі набагато швидша ніж від лазеру. Хлопець був упевнений, якщо хтось десь ще залишився, то він обов’язково ховається. Взагалі люди боялися за себе більше, ніж за близьких, бо всі, хто переймався за родину, померли ще на початку.
А все почалося з того, що всі ЗМІ в один голос кричали про небезпеку, а уряди різних країн заспокоювали громадян, мовляв, все буде добре. Корі пам’ятав як один за одним зачинялися заводи і фабрики, але було запізно. Смішно, але історія і тут повторюється. Знов війни, пошесті і інші принади життя. І тепер у Корі трапилася клята дереалізація. Іноді в нього виникало питання: а нашо взагалі намагатися виживати? Складалося таке враження, що після смерті перед очима з’явиться напис “Гру закінчено. Ви програли”.
-Боже, це не закінчиться, поки я не здохну – пошепки мовив хлопець. Він навіть і не помітив як швидко минула ніч.
-Гей, Корі…
Хлопця наче током шарахнуло.
-Вибач, не хотів тебе лякати
-Все нормально. Стоп, якого хріна ти не спиш?
-Та так
-Що думаєте з цим робити?
-Ми поки що ні про що не думаємо. Всіх трохи спантеличила твоя поведінка
-А що з нею не так
І тут Джої загнали в глухий кут.
-Кажи як є
-Ти мало на що так різко реагуєш
-Буває
-І ти ніколи не розповідав як жив до цього, на відміну від нас всіх
-Це не важливо – сухо сказав Корі.
-Вибач
-Та нічого
Повисло мовчання. Ніхто не знав як розвивати цю розмову далі.
-Якщо тобі так цікаво, то можу розповісти – тепер голос Корі став м’якшим.
-Якщо хочеш
-Та Боже. Все-таки це я вбив собі в голову, що про це треба забути. Безглуздо трохи. Ніби якась чергова підліткова драма
-Є речі, які справді роблять боляче
-І що? Яка вже різниця? Якщо постійно корчити з себе нещасного, можна задовбати всіх. Дивуюся як я це ще не зробив. Та й потім, нічого не зміниться, якщо я перестану про це думати
-Можливо ти правий
-Так що можеш говорити зі мною на цю тему. Не хочу бути останнім кретином, який сидить у кімнаті і нічого не робить
Джої посміхнувся. Видно, підлітковий максималізм минає.
-Тебе дратують андроїди? У більшості вони лише страх викликають
-Вони мене не дратують, вони мене з себе виводять
-Ти їх не боїшся?
-Швидше ні. Була б у нас зброя… а так невідомо чим вся ця історія скінчиться
-Та ну. Ти б просто взяв і розстріляв їх?
-Є таке бажання. Коли ти просто стоїш і дивишся як андроїд розрізає чергову жертву і нічого не можеш зробити стає погано
-Як ти дістався сюди? Багатьох вбивали, не даючи і з міста вийти
-Я йшов з малими групами людей. Як правило, це були відчайдухи, яким вже було все одно виживуть вони чи ні. В них просто була надія, от і все. Зазвичай ці гурти щвидко розвалювалися. Людей просто розстрілювали. Я настільки звик до цього, що мені навіть страшно не було. Ні за себе, ні за інших. І от, переходячи від гурту до гурту, я якось дійшов аж сюди
-Я теж пам’ятаю подібні походи. Але я не міг не думати про інших
-Кожен справляється як може, Нейтане
“Ого, він мене першим ім’ям назвав”- подумав Джої.
-Знаю. Я ніколи не замислювався про смерть
-Зараз слушна нагода для цього. Я не знаю що відбувалося у місці, я швидко дійшов до околиці. Вночі йти було набагато безпечніше, бо більшість андроїдів вмикали сплячий режим. Трохи дивно, що вони досі не позбулися цієї штуки. Правда, вуличні ліхтарі погано працювали, тому доводилося йти майже наосліп
-В центрі всі веселощі відбувалися. Люди сходили з розуму, боялися, що будуть руйнувати будинки і ховалися у підвалах
-А ніхто не думав, що їх завалити може?
-Не знаю. Але картина весела була
-Не знав що ти такий жорстокий
-В сенсі?
-Тобі людей не шкода. А секунду назад ти казав, що не можеш не думати про інших
– Ну, мені не шкода дурнів. Ти не знаєш що в місті відбувалося? Як таке пропустити можна?
-Через два дні бабуся почала мене вмовляти піти до лісу. Мої батьки розвелися, коли мені було дев’ять. Батька я, до речі, ніколи не бачив. Все моє дитинство мати була на заробітках, прожити було ні на що, ми постійно міняли місце проживання, тому мене відправили жити до бабусі. Так було кращі, бо мамі не треба було думати як мене забезпечувати
-А якщо це все просто сон? – Джої відвів погляд – Хоча, може я вже просто з глузду з’їзжаю
-Це відчай, Нейтане
-В тебе теж саме?
Корі кивнув.
-І я не здивуюся якщо це у всіх
Додати до улюблених