Щоденники війни 🇺🇦 Статті 🇺🇦 ВІРШІ

The smoke of your cigarettes

FavoriteLoadingДодати до улюблених

Loading

🌒🌒🌒

У тьмяному світлі лампи біля ліжка, розкинувшись на подушках ніжиться розморений Чонгук. Голова гуде від колонки, з якої долинає якийсь інді-рок і очі мимоволі жмуряться від болю. Чергова туса в його кімнаті проходить прісно: наркоманські товариші Мін Юнгі ловлять відходняки, а сам призвідник відпадної вечірки пішов остуджувати зад на балкон.

Він не пам’ятає скільки хвилин свердлить стелю перш, ніж чує з боку відкритих навстіж балконних дверей якусь метушню. Доводиться докласти деяких зусиль, щоб повернути голову і помітити дві згорблені фігури. Та, що нижче точно Юнгі, а поруч?

Світло з кімнати ледве дістає до порога і пробігається чужими Вансами.  Слідом за протягом з балкону клубами просочується сигаретний дим. Чонгук відчуває як пересихає у горлі, уявляє як перекочується тютюнова терпкість язиком і його ламає. Від сну не залишається і сліду, коли він за два кроки долає відстань від ліжка до злощасного балкона і вириває у незнайомця цигарку. Той дивиться в упор на дим, що кільцями оточує чужі руки, і смішно кліпає очима. Ті в нього, до речі, гарні і страшенно привабливі.

Увага, знавці: як чужі очі за лічені секунди можуть спричинити якісь емоції? Відповідь проста: Чон Чонгук — справжній поціновувач мистецтва.

— Поц, фіга ти різкий!  — вирішує вклинитися в їхні витрішки Мін і зачіпає вищезгаданого «поца» плечем. — Дивися нашого новачка злякаєш.  — і скалиться п’яною усмішкою.

Чонгук струшує попіл об балконне бильце і затискає недопалок між зубами. Слова цього запеклого наркомана хвилюють його в останню чергу. Об’єкт, що продовжує відкрито вирячуватися на їх маленьку сутичку буде цікавіший. Хлопець стоїть окремо, буквально перевалюючись через огорожу, з відчуженим виглядом, ніби хвилину тому нічого не сталося. Начебто не його цигарку зараз Чонгук перекочує в пальцях і точно не йому Юнгі намагався втюхати кілька грамів бадьорого порошку. Цікавий такий.

Перемінний настрій незнайомця вселяє у Чонгука підозри. Може той уже встиг повестися на казки Міна про безпеку та іншу лобуду цих «засобів боротьби з депресією» і тепер просто відкисає у паралельній реальності? Не те, щоб Чонгук був зожником, сам частенько любив закурити, правда далі цигарок Мальборо не йшов як би кішки на душі не шкрябали. Але дозволити ще одній заблуканій душі потрапити в сітки його дружка-бариги він не може.

Легкий нахил чужого тіла та гіркий запах свіжозкурених цигарок не залишається непоміченим.  Незнайомець задкує назад, човгаючи новими вансами. А Чонгук завмирає, вдивляючись у безодню. І те, що він там бачить мало схоже на божевілля чи голий кайф.

Він побачив те, що не мав. Щось особисте, особливу форму болю та безмежного відчаю.

Занадто багато для випадкового знайомства на балконі.

🌓🌓🌓

Чонгук не розуміє.

Він нічого не розуміє, коли на обличчі навпроти змінюється емоція. Цілком фальшива, не щира посмішка розтягується від одного вуха до іншого. А очі… Ах, ці очі начебто звичайні, чарівно миготять кришталевим бурштином, з прищуром вдивляються в порушника особистого, його незнайомця, простору. Пальці обпікає тліюча Мальборо, але це залишається непоміченим. У житті Чонгука з’явилися речі важливіші за недопалок.  Наприклад, тонкі пальці навпроти. Так, ті самі, що неквапливо дістають ще одну з червоної пачки в задній кишені джинс і простягають йому, Чонгуку.  Він стоїть з хвилину, не знаючи куди себе діти, а потім різко знаходиться. Коли ті ж красиві пальці сковзують по його зап’ястку до фаланг і акуратно вкладають мальборівську сигарету. Він знаходить себе, коли нахиляється над чужими губами, покусаними і блискучими.

Теплі.

Чонгук не пручається раптовому пориву і накриває їх своїми. Смак полуничної жуйки викликає в нього тихий посміх, який швидко тоне у чужій м’якості. Хлопець, до чиїх губ припав Чонгук, схоже перебуває в стані «зануритися у вир із головою» або «стрибнути з сьомого поверху». У його очах рядком біжить сумнів, який він з якоїсь причини пригамовує. Він ламається через кілька дотиків, плавлячись під вимогливими, але водночас ніжними поцілунками. Наївно довіряється, дозволяє штовхнутися в себе язиком і навіть не скидає руку, що затишно вмостилася у нього на боці. Якщо вся його сутність так і тягнеться до Чонгука, дозволяючи огладжувати боки, вимальовувати короткими чмоками візерунки на щоках і підборідді, то в очах плескається неприборкана тривога.

Чонгук це бачить, але вважає за краще не забивати голову сторонніми думками. Зараз у його руках цілий світ, про який він і мріяти не наважувався. Йому не важливо, що трапиться потім.  Він дивиться не відриваючись, вдивляється поміж тремтячих рядочків вій і помічає кожен подих, кожен побіжний погляд з-під напівприкритих повік, і це змушує його почуватися найщасливішим на Землі.

Дiдько, цей погляд. Чонгук впізнав би його з тисячі, з мільйона, якби було треба. Він сам не може знайти відповіді на свої дії, на свою нестримну поведінку. Тому що не піддатися двом всесвітам, що дивляться на нього так, ніби бачать усю його сутність на долоні, він не в змозі. Він не в змозі перестати милуватися. Але, по правді, він не потребує відповідей. Навіщо шукати виправдання своїм бажанням? Він живе цим моментом, стоячи на балконі своєї кімнати, стискає у своїх руках такого живого і чарівно-червоного…

— Техьон-а. — ніби продовжуючи свої думки, хрипить Чонгук у чужі губи.

— Чонгук. — не залишається той у боргу.

І обидва вдивляються в обличчя один одного із завмиранням серця.

Чонгук нарешті розуміє — Техьон упізнав його з самого початку. Із самого початку всі його дії щодо нього були усвідомленими.

— Як ти зрозумів? — вириває його з роздумів Техьон. — Останній раз ми спілкувалися в школі. З того часу багато води витекло. Ми стали незнайомцями. — останні слова голками втрощуються в серце.

Як би боляче Чону не було, їхній розрив повністю його вина. Струшуючи плечима непрошені думки, мов наваждіння, нарешті промовляє: — Спочатку я не впізнав тебе. Балкон Юнгі, твій затьмарений погляд і дим. Все це здавалось маривом, відтвореним моєю хворою фантазією. Але, — він зупиняє себе на середині промови і трохи ніяково додає: — Обіцяй, що не сміятимешся. – попереджає Чонгук, а його, як відомо, варто боятися. Техьон пам’ятає, як той вкрав полуничну жуйку з магазину біля їхнього будинку, як вони бігли до втрати пульсу і відкашлювалися після необдуманого забігу. Багато сміялися, багато цілувалися і смак у цих поцілунків був як та сама полунична жуйка. Його улюблений спогад.

Техьон видає тихий смішок на таке прохання, кидає короткий кивок, мовляв, кажи, і вмощується в чонгукових обіймах зручніше, готовий слухати.

У Чонгука всередині розпливається солодка млість від такої реакції старшого. Він не вловлює момент, коли власні пальці забираються під чужу тонку футболку і сковзять по випираючих кісточках. Він досі не може повірити, що бачить перед собою. Техьон такий податливий, він лащиться ніби кіт, сам знаходить його руки і веде ними своїм тілом, викликаючи табун мурах у обох. Чонгук дивиться ніби зачарований, не бажаючи відводити очі ні на мить від такої картини. Від такого Техьона. Все, що відбувається, схоже на сон і йому здається, що вони знаходяться на Місяці, де повітря в скафандрах стрімко закінчується. Від яскравих спалахів у свідомості, від бухаючих феєрверків під шкірою — все це пробуджує в ньому Техьон. Одним дотиком він викликає електричний заряд, що дрібними голками розряджається поколюванням в кінчиках пальців.

— По очах.  — злітає з губ, перш ніж він встигає це помітити.

Після сказаних слів він відчуває чуже уривчасте дихання у себе на шиї та руки безконтрольно тягнуться до порушника, його Чонгука, простору.  Вони самі собою обрамляють чуже обличчя і притягують ближче, нестерпно близько, щоб утримати шалене серце. Він крадькома зриває ще один запаморочливий поцілунок, перш ніж відірватися і зазирнути у свій власний всесвіт, в очі навпроти.

Клац і щось змінюється у виразі чужих очей. Чонгук сам ще не може до ладу зрозуміти що, але попередньо ковтає ком у горлі. Усередині поселяється неспокій, розростаючись по грудній клітині. Він пускає своє коріння і остаточно зав’язується вузлом, коли його, Чонгука, Техьон, який ще недавно зніяковіло посміхався, тицяючись йому в шию наче кошеня, дозволяв окреслювати кола на ребрах і з таким трепетом відповідав на ласку, перетворився на університетського Техьона — відчуженого, загубленого; того, котрий щодня бореться наодинці проти всього світу.

Його всесвіт гасне. Він спостерігає за вибухом своєї галактики і щось зрадливо щемить під ребрами.

Чонгук нарешті розуміє. Далі цих чорних райдужок тільки душа — неймовірно зкомкана, роздроблена вщент. Та, що тільки-но розгорялася вогненним феніксом — стирається в попіл перед Чонгуком, перетворюється на порох прямо на цьому балконі.

Вони стоять в обіймах один одного цілу вічність, насправді ж кілька секунд, і кожен розуміє, що все закінчиться швидше, не встигнувши початися.

🌕🌕🌕

Усі звуки разом припиняються. Чонгук нічого не чує. Ні як давно зваливший Юнгі розганяє своїх наркоманів, ні як грюкають вхідні двері, залишаючи їх одних на цьому балконі, у цій квартирі, у цьому всесвіті. Віч-на-віч перед розмитим майбутнім.

Наодинці з нескінченним сумом у чужих очах.

Він стоїть прислухаючись до переривчастих схлипів і не може себе зібрати. Кожен новий рубцюється шрамом на серці, обпалює, ріже без анастетика, жбурляє об крижану плитку, розбиваючи коліна, змушує тонути в німих риданнях, рве душу навпіл. Якби вони знали, що поділяють цей біль на двох.

— Ти знаєш, — між спробами вхопити ротом повітря починає Техьон, — знаєш, як це важко?  — по скронях набатом б’є дзвінка тиша, губи тремтять чи то від холодного осіннього вітру, чи то від паніки, що підступає.

Чонгук задихається разом із ним. Він скидає з себе бомбер і починає кутати в нього майже синього Техьона. Йому начхати на холод і на те, що той натомість знаходить у собі сили відбиватися, хоча чудово знає, що ці спроби марні. Чонгук у свою чергу не вгамовується і тим часом, як він просовує чужі замерзлі руки в рукави свого чорного бомбера, збирається з силами для відповіді.

— Ні. —звучить різко, контрастно. Йому нема чого брехати, він правда не знає.  Не знає, як це втратити сенс усього свого життя, заради якого ти прокидаєшся вранці, втратити себе, зрештою.

Бреше. І насамперед самому собі.

Він намагається надати твердість своєму голосу, перш ніж продовжити: — Але знаю, що таке втрата. — і тихо кинуте наздогін «Не борись наодинці» видає його з головою.

Людина в його руках дрібно тремтить, важко дихаючи. Чужі груди вже не ходять ходуном, а стиснута до цього постать, розпрямляється наче струна.  Техьон відчуває свого роду полегшення. Ці сказані пошепки слова викликають у ньому стільки подяки, він потребує їх, так відверто і щиро.

Він потребує Чонгука.

Його теплі обійми, руки, запах. Він мріє про невідривні поцілунки і розбивається в брязкіт об ці ж барвисті видіння перед очима.

Він тут зовсім один, у цьому новому для нього світі. Привиди минулого переслідують по п’ятах, нав’язуючи похмурі думки і витісняючи всякий здоровий глузд. Ось він Чонгук — живий, справжній, сидить на вприсядки перед ним, стискаючи в своїх руках техьонові; зігріваючи, огортає своїм теплом, захищає від зовнішнього світу, заповнює собою.

Якби тільки можна було зупинити час, Техьон без роздумів зробив би це. Він запам’ятав би обличчя навпроти, яке стало таким рідним; прокручуючи в свідомості десятки тисяч разів, знову і знову задихався від безсилля перед чужими дотиками. Ці відчуття кружляють голову, душать, вивертають навиворіт, але повною мірою варті кожної секунди проведеної разом.

— Чонгук, я хворий. — лунає зовсім тихо. Техьон наважується підняти голову, але зазирнути в його очі — вище за будь-які сили. — Це не лікується.  — додає мертвими губами і відразу завмирає. Чонгук розуміє, що чекає.  Чекає, як він розгорнеться на п’ятах і зачинить дверцята балкона, залишаючи Кіма на самоті з собою і заморозливою коліна плиткою.

Але Чонгук чомусь не поспішає йти. Не поспішає забирати свій бомбер та віднімати подароване тепло. Натомість він без слів витерає мокрі щіки найважливішої для нього причини залишитися, вперше вирішується спробувати дати відсіч самотності. І в цей момент абсолютно неважливо, що це їхня перша нормальна розмова за весь час закоханості Чонгука, що Техьон уникав його всі два роки універу. Чонгук вважає за краще думати, що йому нарешті дали шанс, що він теж заслуговує на щастя. І розглядаючи блискучі зірки поруч він розуміє, що так.

 
FavoriteLoadingДодати до улюблених

Залишити відповідь