Чудовий травневий день. Рутина: пари в університеті, кава зранку з цигарками, прогулянка, яка трішки все змінила.
— Прокида-а-а-йся, скільки можна ігнорувати свій будильник, — трішки злий голос з боку ліжка сусідки. Я тільки-но розплющила очі, сонячне проміння на стіні, уже зібрана дівчина навпроти.
— Ми ще встигаємо, але вилазь вже нарешті. Знов довго сиділа за ноутом? — пролунав вже чіткіше й по-материнському голос подруги. Подумала, хай краще думає, що я працювала, а не палила у вбиральні. Я розумію, що вона здогадується про наявність такої звички в мене, але відкрито заявити про це людині, яка дуже поважає та цінує мене — вище моїх сил.
— Я зробила тобі каву, на столі. Яка ж вона чудова… Раптом бачу зміну в обличчі після повідомлення з телефону. Посмішка прикрасила її обличчя. З імовірністю один до одного це їй написав той парубок з сусіднього факультету. Вона, звичайно, раділа повідомленню від кожного, але коли це був лист від цього експоната — дівчину було важко навіть впізнати.
— Ой, а ти не проти, якшо я сьогодні не піду з тобою на пари разом, як завжди? У мене трішки інші плани з’явилися. Легкий рум’янець вималювався на щоках дівчини. Звичайно, я погодилася. Хіба я схожа на демона, який хоче розлучити двох закоханих молодих людей? Можливо, згода була ще й проявом егоїзму у своєму роді: мені дуже хотілося зайнятись улюбленою справою Степана Радченка. Ні, не жорстко розбивати серця дівчата (з цим, на жаль, проблем не було).
Дівчина покинула кімнату. Кава в руках та я біля вікна. Навіть найжахливіша вулиця у травні виглядає чимось неперевершеним. Усе це милувало моє око та робило існування більш змістовнішим. З початку навчання вже рідше мені доводиться бути жертвою екзистенціальної кризи. У мене є улюблена справа, плани. Товариша або товаришки в більш близькому плані, звичайно, нема, але це справді не було на заваді. Не відчувала нагальної потреби. Взагалі, теплі почуття романтичного характеру рідко мали прихисток у моїй душі. Прагнення естетичної насолоди, спокою — ось чого потребувала вона. Після 3 цигарок і такої філософської розмови з собою я згадала, що університет не вовк, у ліс не вбіжить.
Якось зібралася. Не хотілося вимальовувати щось на своєму обличчі, тому єдиний обов’язок перед собою був натягнути ситцеву сукню з темно-рожевої тканини. Моя боротьба з прийняттям своєї жіночності триває вже мабуть з тих літ, коли я почала усвідомлювати, що я взагалі жінка. Навіть обрала нову сумку — щось нове після років носіння рюкзака за плечима. Хтось дивний у дзеркалі. Наче й я, але якась взагалі інша. Треба йти, якщо не хочу виправдовуватися.
Пари пройшли швидко й нічого цікавого так і не трапилося. Ось, що справді цікаво: де вона зараз ходить? Мабуть, слухає віршики в ботанічному саду. Її романтична натура точно оцінить. Яка нудьга… Усі береги зошита повністю покриті чудернацькими візерунками, які з року в рік взагалі не змінювалися, а щось нове з’являлося рідко. Нарешті я вільна. Звичайний у нас університет, нічого особливого, але повністю влаштовує. Та й завдань не так багато.
Травень вже потоваришував з червнем, тому сонце припікало неабияк. Беру каву в кіоску, як і всі дні до цього, та спустошую залишки моїх запасів цигарок. Миттєва думка про те, як попросити когось придбати. Боже, тобі 18 як 3 місяці, дитиино…
У гуртожитку я перепочила, сіла читати роман, який нещодавно придбала. Читати про чоловіків, написаних жінкам, — хобі ще з дитинства. Але прикро, що в житті таких нема. Непомітно наблизився теплий тихий вечір. Сусідка досі не з’явилася. Боже, де їх так довго носить… У цьому місті не так багато парків, щоб цілий день в них гуляли закохані парочки. Після короткого телефонного дзвінка я усвідомила 2 речі: вона жива й занадто весела. Хай гуляють дітки на здоров’я.
Щось захотілося вийти прогулятися. Не дуже схоже на мене, але покірно слідую своїм бажанням. Та ж сукня, але треба ж урізноманітнити образ новою помадою темно-червоного кольору. Захотілося в парк. Чи подіяла весна й на тебе, людино з холодним серцем? Раптом бачу постать. Якщо я продовжу стільки часу проводити за роботою та в комп’ютері, то навіть тіні перестану бачити. Хтось прямує до мене. Цікаво… Сподіваюся все ж не до мене. помилка, точно до мене. Усвідомлення. Знайома постать, але, Боже, то ж вже більше року минуло. Ще є час швидко піти? Ні, здається, що пізно…
— Привіт… Це був він. Остання людина, яка подобалася мені (сприймайте, як хочете).