Чонгук ніколи не думав, що йому буде настільки боляче.
Він сидів один, обіймаючи свою гітару і скляним поглядом дивлячись вниз, на переможців, які знімали радісні відео і випивали щось, що у їхньому віці заборонено вживати. Чону шістнадцять, але його життя вже зламане. І ні, це не надумана проблема, не перебільшення чогось. Його мати з батьком загинули позавчора. А сьогодні він програв. Програв у тому, заради чого жив. Над чим трудився стільки років. В Штати полетить не він. Він залишиться таким самим невдахою з малого містечка на окраїні країни. Батьки, певно, соромляться його. Хоч вони і мертві, але Чонгук впевнений, що вони його ненавидять. Краще б він і справді зайнявся чимось корисним, замість бренчати на своїй гітарі.
Чонгук тримався. Він доводив собі та іншим, що він не нездара. Що його талант зможуть оцінити, що він комусь потрібен. Чорт забирай, який же він був неправий. Коли переможці їдуть, Чон не витримує. Кричить, що є сили, бо не може. Не може винести цей біль: серце розірване на мільярди шматків. Не встиг Чонгук оговтатись від смерті найрідніших, так тепер і помер він сам. В дикому приступі агресії чи то відчаю, хлопець бере гітару і прискіпливо на неї дивиться.
Там було багато наклейок, різних цитат, які надихали Чонгука. Перші мелодії, які він написав, мрії, що ця гітара побуває десь в іншому місці, а не лише в його кімнаті та на вуличках рідного міста. Коли дивитися на гітару стає нестерпно, Чон вирішує.
З нього досить. Погрався вісім років, і вистачить. На очах бринять сльози, які тепер стікають по щоках зі швидкістю світла. З нього досить. Він глибоко вдихає та підносить гітару догори, відчуваючи, як те, що лишилось від серця, остаточно помирає.
Та коли його руки вже майже кидають нещасний інструмент, ззаду хтось кличе його.
Чонгук бачить цього хлопця вперше. Він виглядає, як типовий «дед інсайд». Чорне волосся, чорні кеди, джинси та величезна толстовка, в яку ще десять таких хлопців помістяться. Та вигляд має привітний, хоч Чону зараз і не до світських бесід.
-Чого тобі?! Забирайся звідси!- агресивно починає Чонгук, перебуваючи у стані, в якому раніше не був. Лють, ненависть, біль, жалоба – все це перемішалось у ньому і створило жахливий коктейль.
-Привіт, Чонгук. Мене звати Техьон, я вчуся у паралельному класі,- обережно і абсолютно спокійно починає Техьон. -Мені б дуже хотілося навчитися грати на гітарі. А ти чудово граєш, тож, не міг би ти мене навчити?
Чонгука таке питання вводить в ступор. Ну картина маслом: один депресивний підліток зустрів іншого депресивного підлітка, в якого зашкалює агресія і він готовий вбивати, і цей перший підліток просить другого навчити його грати на інструменті, який він готовий прямо зараз розтрощити.
-Ти дурень, чи просто знущаєшся?- щоки печуть від сліз, які досі течуть, та Чонгук не звертає на це уваги. Його руки трясуться, ніби у хворого. Гітара важка, а сил у нього мінімум.
-Я закохався у твій виступ сьогодні. Це було так чуттєво, що я не можу відійти й досі,-Техьон лагідно посміхається і непомітно підходить ближче.
-Ти…ти прийшов познущатися з мене,- Чонгук навпаки задкує, тяжко дихаючи і заїкаючись.
-Ні, Чонгук. Можна сказати, що я твій фанат номер один. Ти зацікавив мене ще давно. Тобто, твоя гра,- хлопець підходить ближче і ближче, а в Чона починається паніка.
-Якщо ти підійдеш ближче, я тебе вдарю нею,- Чонгук виглядає, ніби його зараз гвалтувати збираються і виставляє перед собою інструмент, як захист.
-Ні, Чонгук. Я не хочу тобі нашкодити. Просто…один урок? Я заплачу тобі,- почувши про гроші, Чонгук хмуриться. Звичайно, зараз вони б не завадили. Та він почувається настільки жахливо і пригнічено, що нікого слухати не хоче.
-Будь ласка. Не руйнуй її. Потім буде ще болючіше,- Техьон буквально благає, і Чонгук мав би схаменутись, та він все ще емоційно нестабільний. Таке від пари заспокійливих слів не проходить.
-Подумай про це. Я вчусь у класі 3-1.
І Техьон йде, а Чонгук знесилено падає на коліна, бо вже не має сили. Він в голос плаче: кличе маму, батька, проклинає своє життя. Його серце прагне вирватись з грудей, а руки від ударів по бетонові, покрились подряпинами та різними ранами. Він втомився.
Перший урок проходить через місяць. Чонгук не брав гітару жодного разу з того дня. Вона стояла в кутку його брудної кімнати, завалена різним одягом, аби лише не очі не муляла. Бабуся з дідусем пригнічені бачити внука таким. Так як Чонгуе неповнолітній, у нього було два варіанти: або жити з батьками матері, або в дитбудинок. Проти старших він нічого не мав, та було дуже боляче дивитися на когось, хто так схожий на його маму. Сам він в дзеркало дивився не часто, бо це було нестерпно.
Ким він став? З доволі успішного( ну або він нав‘язував собі цю успішність) парубка з величезними амбіціями перетворився на ось це.
Його волосся відросло, та стригтися Чонгук не бачив сенсу. Під очима круги, чорніші певно за чорні діри, щоки пропали – апетиту зовсім нема. Все, що він може їсти це інколи бутерброд, та найчастіше в нього починає боліти шлунок і хлопець нічого не їсть. В школі продуктивність знизилась: всі вчителі почали тиснути на нього, побачивши, що бунтарський характер учня майже пропав. Однокласники частенько насміхалися, адже «краще синиця в руках, ніж журавель в небі, Чонгукі, але ти ж в нас пташка з великими крилами, але короткими ніжками. Ось і придавило до землі.»
Всі ці огидні слова Чонгукові закарбовувались у пам‘яті. Так, він забагато взяв на себе. Він повний лузер, невдаха, ідіот, недоумок і ще цілий ряд синонімів. Всі тексти його пісень заховані далеко-далеко, бо дивитися на ці радісні мотиви не було сили. Натомість він часто писав щось про втрачені надії, руйнувння зсередини, інколи навіть були прямі побажання смерті для себе.
Та Техьона, як учня, він взяв. І це було, напевно най(краще) гірше рішення у його житті.
Хлопець був дивним. По-перше, так як їхнє містечко крихітне, всі все знали про один одного. Та про Техьона він взагалі нічого не чув та не знав. Ні в дитинстві, ні юнацтві. Він був непомітним, майже ніколи не виходив з класу. По-друге, він видавався надто спокійним. Його лице рідко виражало щось, окрім смиренності(Чон, після тої сцени на даху, уважно дивився на Техьона, завжди намагаючись побачити його в натовпі). Інколи зі своїм другом(чи це просто однокласник?) Те дозволяв собі щось накшталт посмішки, але це було якось надто або натягнуто, або Техьон просто не вмів нормально посміхатись. Від нього так і віяло фальшивістю.
Та чим би там від Техьона не віяло, вони тут. Сидять в класі математики, яку Чонгук люто ненавидить, а Техьон боготворить. Він, бачте, людина, яка любить точність, і математика його улюблений предмет. Чонгук не знає навіщо йому ця інформація, він дивиться на гітару у чохлі та відчуває, як пітніють його долоні. Це якийсь невимовний жах: дивитися на цей нещасний чохол, де лежить найцінніша річ у житті Чонгука. Яку він власними руками ледь не розтрощив.
-Гей, Чонгук-ші, ти тут?- Техьон махає руками перед обличчям Чона, а той відмирає.
-Вибач, я задумався. Візьми гітару. Хоча ні, стоп, це я її маю взяти,- Чонгук жує губу і підіймає інструмент з підлоги, обережно дістаючи з чохла.
Руки трясуться, але він приймає свою звичну позу, обіймаючи гітару і перебираючи струнами. Раніше Чонгук часто зривав всю свою злість на цих струнах. Вони вже стільки всякого пережили, що Чону робиться соромно. Без цієї гітари він просто ніхто, а ось з нею…
Рідні звуки радують вуха і Чонгук вперше за дуже довгий час посміхається. Припідіймає кутики губ, і на пробу грає мелодію. Пальці, які вже відвикли від постійної гри починають боліти, але це приємний біль. Чонгук грає недовго, хвилину чи дві, він не рахував. Та за цей короткий час він вперше за місяць відчув себе живим.
Техьон не заважає. Йому, так-то, не дуже хочеться навчитись грати. Просто боляче, що хтось страждає, як страждає він сам. Кім не хотів, аби хтось почувався настільки самотнім та кинутим. Не хотів, аби в кінці Чонгук закінчив своє життя висячи на люстрі або заляпаний власною кров‘ю у ванній. Ніхто не заслуговує на таку долю.
Техьон милується тим, як Чонгук грає. Це схоже на зустріч старих друзів: Чон піклується про неживий предмет, ніби це його кохана людина. І це чарівно, хоч Техьон і бачить скільки болю в очах Чонгука.
-Щось я загрався. У нас заняття,- говорить Чон через деякий час. -Що ж, спочатку, тобі потрібно… І починається доволі довга та нудна лекція. Чонгук розповідає про все потрібне, інколи наочно демонструючи.
Та Техьон більше дивився на його руки: бліді, худі, але доволі сильні. Шкіра на пальцях Чонгука була трохи загрубівшою, але долоні все ще були гарними. Чонгук був у футболці- все-таки, зараз травень надворі, жара, тому Техьон чітко бачив, як інколи напружуються його руки, показуючи вени, які в спокійному(чекайте, Чонгук взагалі був в спокійному стані?) стані було майже не видно. Техьон прослухав всю лекцію, адже задивлявся на різні частини тіла Чонгука. Його погляд ковзав від посічених кінчиків його волосся( треба було б підстригти) до ключиць, які було видно через великий виріз на футболці. Ноги роздивлюватись було незручно, адже вони закриті по-перше штанами, а по-друге гітарою.
-Ти мене взагалі слухаєш?- Чонгук сердиться, бо в нього таке відчуття, що він говорить зі стіною. І з якого дива він тут розпинається, якщо Техьон просто вилупився на нього і безсоромно роздивляється? Вони, здається, не на побаченні.
-Вибач, важко зосередитись на чомусь одному так довго. Проблеми з концентрацією,- Техьон не бреше, але й не говорить правду, бо він навіть не пробував сконцентруватись.
-Прошу, постарайся слухати. Це важливо, я в музичній школі вчився протягом восьми років,- Чонгук накидує на себе кофту, щоб Техьонові просто не було на що витріщатися, і продовжує.
Техьон чесно старався. Він навіть задавав декілька питань, але часто ловив ґав, задивляючись то в вікно, то на годинник.
Вони домовились займатися один раз в тиждень, бо в Техьона не було стільки кишенькових. Скоро перейшли до практики. Велика гітара в руках тендітного Техьона виглядала дуже дивно, але Чонгуку подобалось. Той просто проводив рукою по струнах, а потім, вже після заняття, жалівся, як же ж болять у нього пальці.
-Як ти займаєшся цим взагалі? Навіть з медіатором не так просто, – хлопець шкодується, намагаючись знайти свій гаманець в рюкзаку.
-А ти що думав, що мистецтво це як за школою покурити? Прикольно, з драйвом і дофіга романтично? Ні. Це важка праця, і часто нестерпний біль,- Чонгук складає гітару та інше приладдя у чохол.
-Мазохіст?- Техьон гмикає, а Чонгук відповідає:
-Ти зробив стільки помилок у слові «музикант», що вчитель з корейської отримав би інфаркт.
Вони стабільно займаються раз в тиждень. Інколи переносять заняття на годину, інколи на декілька днів. Техьон робить невеличкі успіхи. Звичайно, без постійної практики ніяк, тому Чонгук на свій страх і ризик позичає Кіму гітару на вихідні для відпрацювання матеріалу. Це, насправді, вбіса інтимна штука для Чонгука. Раніше хлопець не дозволяв нікому торкатися гітари, бо вважав, що вона належить йому і гратиме на ній лише він.
Додати до улюблених
Так прекрасно, що не можу знайти слів😍💜💜💜