Кохатися з Айрою було б дивно.
Як мінімум, були справи куди важливіші, взяти хоча б тих новоприбулих астрофізиків. Їхні прогнози були невтішні, і це, звісно, було добре — для Раа, для Айри, для самого Крокодила, врешті-решт. Ця бомба з годинниковим механізмом, як охрестив її сам Крокодил, давала сенс кожному слову, кожному подиху, кожному удару серця; невпинне цокання підштовхувало бути чимось більшим ніж ти є — сьогодні, зараз, негайно.
Хоча, можливо, річ була саме в цьому останньому.
“Я хотів би, щоб ти лишився з нами.”
Так Айра сказав тоді у човні, в присутності Тимор-Алка. Двічі сказав, проте не отим своїм голосом, що викликав бажання коритися не сходячи з місця. Просто констатація факта: я хотів би, але ти пан собі, тож вирішуй сам.
Крокодил подумав, потім подумав ще, і вирішив.
“Ми тут, бо маємо право.”
Прав на Айру в нього, звісно, не було.
На Землі, мабуть, якісь та були б, хоча б в силу того, що між ними сталося. “Якби ти не стояв у мене за плечима…” “…найкращий з тих, кого я знаю.” “Я хотів би, щоб ти лишився з нами.” Будь-що з цього тягнуло як мінімум на вечір, проведений удвох під мерехтінням вогнів далеко вгорі; укупі ж…
На Землі вони, мабуть, вже шукали б помешкання, яке влаштовувало б обох — Крокодил чогось був певен, що Айру не потішив би вазон з-під передчасно сконалого кактуса, як і пропалений чиєюсь сигаретою лінолеум.
Але Землі ще не було в тому сенсі, який дозволив би їм винайняти квартиру й оселитися разом попри косі погляди сусідських бабусь. Землею пленталися динозаври, та й плин часу було змінено, тож навіть за кількадесят мільярдів років ніякого Андрія Строганова однаково не сталося б. Не сталося б ні кактуса, ні лінолеума, ні верениці колишніх і випадкових, серед яких не було жодного чоловіка…
Як з тим було в Айри, Крокодил не питав і питати не збирався. Не бачив сенсу — в спогадах, що жили тепер і під його шкірою, була тільки Альба, вічно юна й прекрасна. Альба — і ще Раа з усіма її супутниками й орбітальними станціями.
Член ради стратегічного балансу. Консул Раа з коефіцієнтом “один”. Айра, Махайрод, Айрі-Кай.
Не було і не могло бути в Крокодила прав на це створіння, що останнім часом вирішило мати подобу з-біса ладного хулігана в парку.
І все-таки його коліна ще пам’ятали вагу Айриної голови, і долоні пам’ятали гостроту Айриних вилиць, і кожен нерв в його тілі пам’ятав владність та наполегливість, з якими Айра прокладав шляхи там, де зроду-віку була непахана цілина.
“Ми тут, бо маємо право.”
— Андрію, — сказав Айра одного напрочуд тихого вечора. Голос його був рівним; зорі й орбітальні станції делікатно миготіли в небі над його головою. — Маю питання.
Від його погляду, геть бузкового й каламутного, Крокодилові миттю пересохло в горлі. Каталог Айриних поглядів, який він збирав з першої їхньої зустрічі на острові, мав уже неабиякий об’єм, але такого екземпляру в ньому досі не водилося.
Крокодил кивнув — голосу він не довіряв, та й чогось було передчуття, що питатимуть його не словами.
Так і сталося. Айрина рука — важка, безсумнівно чоловіча — опустилася йому на плече, майже як тоді, над урвищем. Але хвиля, якою його тут-таки накрило зсередини, не була гарячою; вона була теплою, наче парне молоко в селі, наче вода в річці на острові, наче…
Не прояв грубої сили. Не авторитет. Навіть не зухвальство, що його, як Крокодил тепер знав, Айрі було не позичати.
Одне питання, всього одне; коротке, по суті, але без жодного тиску. Отак запросто.
Дзвоники в голові склалися в чистий, єдино правильний акорд за один удар серця.
— Можна, Айро.
Кохатися з Айрою було б дивно. Дивно, але якось дуже… природно.
“У нас із тобою повний збіг “донор—реципієнт”, причому двобічний”.
Мимоволі Крокодил хихнув, мабуть, дещо нервово; тепло острівної річки, що м’яко здіймалося й опадало всередині, завмерло, нашорошене.
— Андрію?
— Та не зважай, то я так, — Ріка виразно хлюпнула об знаки та візерунки на зворотному боці його шкіри; геть не боляче, але відчутно. — Ну гаразд, гаразд. Це я про той двобічний збіг згадав. Правду кажучи, я не зовсім так собі його уявляв.
— Я теж, — просто відгукнувся Айра, і Крокодил не вловив в його голосі жодної фальшивої ноти. — Зазвичай донорство не передбачає аж такого… глибокого занурення.
Крокодил згадав мертві дерева й білосніжні пасма Айриного волосся; згадав вигорілу ділянку, просякнуту хімікатами; згадав чорну ріку з чорними ж берегами — ні тобі човника, ні Харона. Видихнув, завовтузився під Айрою на пружному килимку трави, що встеляла підлогу оселі; всередині набігла й опала хвиля.
— Консул має гарне почуття гумору.
Айра примружився, переніс вагу на один лікоть, потягнувся; хвиля знов набігла, збурилася піною, потерлась об берег, наче кішка об ноги.
— Анітрохи, — проказав він тоді, і ріка, що якусь мить тому заповнювала Крокодила по вінця, раптом зникла. — А от з інтуїцією в Консула, кажуть, непогано.
Без жодних додаткових попереджень світ перевернувся догори дригом — Айра одним злитним рухом перекотився на спину, Крокодил навіть зойкнути не встиг. Повіяло прим’ятою травою та чомусь вологою сіллю.
— Ну ж бо, мігранте.
“Скажи, тебе люблять жінки?”
Дехто й справді любив, там і тоді; Крокодил волів думати, що було, за що. Хоча яке значення це мало зараз? Від ідеї жіночності, хоч би якої unconventional (ха, чого це раптом англійською?), Айра був так само далеко, як Земля від Раа. Кого-кого, а от Айру земні жінки б любили. Ну, або ненавиділи так само палко і все одно продовжували б штабелями вкладатися до його ніг.
Та що я можу йому запропонувати, подумав Крокодил, спинаючись на рівні руки. І майже одразу відчув, як запломеніли щоки.
“Ти щедро віддаєш і легко відновлюєшся.”
Він і гадки не мав, як саме це відбувається між чоловіками. На Землі не цікавився (ну, майже не цікавився, з ким не бува), а на Раа якось не до того було, та й хтозна, чи не вважалося тут таке злочином проти задуму Творця?
Певно, що ні, вирішив він кілька ударів серця потому, ковзаючи поглядом по бронзово-засмаглій шкірі, виразних обрисах м’язів, ледь помітному вигину тонких, зазвичай суворих губ. Як і будь-хто на Раа, до божественних задумів Айра ставився вкрай серйозно.
— Андрію, — вже не так спокійно. Сильні, мов живим металом налиті стегна розсунулися, дозволяючи гравітації зробити свою справу, а тоді стиснулись незгірше лещат. Крокодил охнув.
— Дай мені хвилинку, — спромігся він нарешті; прозвучало ламко. Айра фиркнув чи то невдоволено, чи то з сарказмом, та все-таки змилувався. Наскільки Айра взагалі вмів бути милосердним, звичайно — лещата дали трохи волі, але не зникли.
— Повторимо схему з Проби? — поцікавився він тоді, і так, то абсолютно точно був сарказм. — Мені зовсім не важко порахувати тобі, повір.
Крокодил впівголоса вилаявся, але якось геть безпорадно. Айра на це тільки звів одну брову, та й то радше зацікавлено. Нещодавно в Консула сформувався незбагненний інтерес до земних матюків, адаптованих мовою Раа.
Аж тоді сталося дивне: Айрині руки випросталися, оповилися ліанами навкруги Крокодилової шиї й потягли на себе — обережно, але дуже наполегливо.
— Андрію, — скроню обдало теплим подихом, хоча голос тепер звучав мало не знуджено. Волосся на Крокодиловому тілі стало дибки, наче за командою. — Годі вже шукати правильне рішення.
— Хочеш сказати, його нема? — Ще ламкіше, мало не перелякано; та скільки тобі, блін, років, Андрію Строганов?!
— Хочу сказати, що будь-яке твоє рішення зараз буде правильним. Можна.
Вимовлене Айрою, слово подіяло навіть швидше ніж тоді, над водоспадом.
Гарне все-таки слово. Можна. Можливо.
Айра відімкнувся легко, з першого доторку, і на смак трохи нагадував світючу смолу з острова; коньяк з цукровим сиропом, дуже корисно. Спалахнули візерунки на внутрішній поверхні бідолашної Крокодилової голови, навсібіч бризнули дзвоники, стало гаряче, немовби в сауні.
“Він може висмоктати вас досуха, просто торкнувшись рукою.”
Якби ви тільки знали, Шано.
Вони знову перекотилися, цього разу — на бік і з ініціативи Крокодила. Зважаючи на те, що відриватися від Айриних губ Крокодил на думці не мав, це мало б бути незграбно, проте не було. Натомість було… так, природно, дуже природно; тінь до світла, ключ до замка. Жар ширився, зростав, поколював шкіру ніжними тонкими голочками — про одяг, а точніше його відсутність, Айра подбав раніше словом і ділом. Десь там лежать тепер його чорні широкі штані, всотуючи вологу та запах зім’ятої трави…
— Консул має… неабиякий талант, ха.
Айра розплющив очі, майже чорні від розширених зіниць, примружився на секунду, а тоді подався стегнами вперед; рвучко, стрімко. Подих Крокодилові очікувано перехопило.
— Ти теж нічого, мігранте.
Міг би чесно зробити комплімент, подумав Крокодил, вмощуючись зручніше — жаром до жару, твердістю до твердості. Міг би, та не став. Хвалена його інтуїція, національне, мать його, багатство.
— Нічого? Нічого — це нуль, Консуле, пусте місце.
Айри осміхнувся, облизав губи — геть не спокусливо, економно.
— Не прискіпуйся до слів.
Крокодил вишкірив зуби у відповідь.
— Маю право. Перекладач я чи хто?
Айра знову фиркнув, але цього разу беззлобно, наче почув жарт собі до смаку.
— Ти повноправний громадянин Раа, Андрію Строганов, хоча цей статус ось-ось стане анахронізмом. But whatever makes you happy, I guess.
Крокодил вирячився, шокований, проте відповісти не встиг — Айра владно притягнув його до себе за талію й заткнув поцілунком.
Цілувався Консул Раа просто-таки кримінально добре. Як це могло когось не влаштовувати, Крокодил не розумів.
Це тривало ще деякий час, ритм між ними наростав і опадав, як хвилі. Коли і як його рука просочилася між їхніх тіл і знайшла те, що шукала, стиснула разом — гаряче, щільно, трохи вогко — Крокодил не пам’ятав, та це було й неважливо.
З Айриних губ зірвався й осів у густому, наче смола, повітрі чи то стогін, чи то короткий, низький рик.
— Щось не так?
— Не мели дурниць. І сильніше, будь ласка.
Крокодил закусив нижню губу й старанно засопів, намагаючись хоч трохи заспокоїтися. Про що там радили думати, про муху на стелі? Про ремонт, який вже десять років як треба зробити, про список продуктів на наступний тиждень…
— Ні, так ми не домовлялися, Андрію.
Айрині пальці раптом вп’ялися в Крокодилове плече, сильно, аж до болю.
“Як ти це робиш?”
“Розмикаю контур, долучаюся до системи, перерозподіляю потоки енергії…”
Спалахнули візерунки, змінилися, знов спалахнули, перешикувалися. Гаряче повітря дерло дирижабль, що ним був Крокодил, ізсередини, і виказувати хоча б дрібку милосердя, судячи з усього, не збиралося.
— Айро!
— Вже краще. Тепер не зупиняйся.
Витримати це більше хвилини не допомогли б хоч десять Проб, з відчаєм подумав Крокодил, стискаючи сильніше, нарощуючи темп. Навіть Айра, фізіологічно — чудовисько, задихав частіше, вії його тремтіли, мов крильця метелика; куди вже було до нього звичайнісінькому Андрію Строганову?
Один удар серця, два, три. Айра в його руках здригнувся, наче хвиля по ньому прокотилася, зашипів гашеною содою, а тоді…
Отак і з’являються зірки, подумалося Крокодилові, що стрімко сліпнув від сяйва візерунків і захлинався беззвучним криком. Хоча переказувати це тим астрофізикам, мабуть, було таки не варто.
— …Андрію? — Айрин голос долинав чи то з іншого боку Всесвіту, чи то зсередини, де гаряче пульсувало новонароджене світило. — Ти як, живий?
Вольовим зусиллям Крокодил розплющив очі — повіки здавалися важчими за кам’яні брили.
Виявилося, що лежить він на спині, розкинувши руки й ноги, а там, між його стегон, сидить навколішки Айра. На перший, дещо розфокусований, погляд нічого в ньому не виказувало нещодавньої насолоди — тільки очі були ясні-ясні, як джерело погожим днем.
— Не певен, — промовив Крокодил згодом; язик ледве ворушився у роті. — Сам як?
— Чудово, — відказав Айра, примружившись, і на коротку мить став схожим на вкрай задоволеного життям кота. — Ти прекрасний донор, я вже казав.
Крокодилу раптом стало дуже прикро, аж до гіркоти у роті.
— Казав, так, — процідив він. — Красно дякую на доброму слові, Консуле.
Айра повів плечима, схилив голову вбік, зовсім трішки.
— Це об’єктивний факт, — В його голосі не було й натяку на насмішку. — Та коли хочеш знати, що я думаю про тебе в якості коханця… Було добре, Андрію. Дуже добре.
Так і сказав — а тоді нахилився і злизав солоні перлисті краплі з Крокодилового живота, мов та ящірка, ласа до смоли зі смаком коньяку та цукру.
— З тобою завжди так? — спитав Крокодил, коли трохи оговтався від видовища. Ні, він, звісно припускав думку, що сором як явище був Айрі геть невідомий, але ж… щоб отак запросто…
Я сказав щось не те, зрозумів він, дивлячись, як застигає вираз на Айриному обличчі, як кам’яніють його широкі, хоч ноги на них закидай, плечі.
— Ні, — відказав Айра, ще трохи помовчавши. Голос у нього був відсторонений, ледь не механічний. — Не завжди. Мені піти?
Крокодил кліпнув очима; раз, другий.
— Я не це мав на увазі, — пробелькотів він тоді. — Я зовсім не це… Послухай, хіба твоя гадська інтуїція не каже тобі те саме, що і я?
— Каже, — відповів Айра тим самим чужим голосом. — Але це не суттєво. Мені піти, Андрію?
Соціально — Консул Раа. Фізіологічно — чудовисько. Айрі-Кай, Махайрод, Айра.
“Ми тут, бо маємо право.”
— Ні. Я хотів би, щоб ти лишився. Зі мною.
Тепер закліпав уже Айра. Один удар серця, два, три. Плечі його розслабилися й опустилися; повільно, наче густа крапля меду сповзла стінкою банки.
— Отакої, — пробурмотів він тоді. Розгублено, з подивом для себе усвідомив Крокодил.
Червона, наче кров, що більше не римувалася з любов’ю, квітка розкрила пелюстки десь під Крокодиловими ребрами. Гойднулася, ніби порив вітру налетів, струсила росу в пахучу й зім’яту, наче простирадло після любощів, траву.
— Завтра рано вставати, та й роботи хоч греблю гати, — промовив Крокодил, ледь не вібруючи від власного нахабства. Поплескав по трав’яному килимку поряд із собою. — Ходи-но.
Вираз на Айриному обличчі тріснув, мов яєчна шкаралупка під пальцями, і від того, що прозирнуло між тріщинами, Крокодилове серце заходилося, як скажене.
— Отакої, — повторив Айра, трохи голосніше видиху.
А тоді перетік, мов крапля ртуті, через Крокодилову ногу, ліг поряд і простягнувся — геть як тоді, на піску.
Деякий час вони мовчали; тільки й чутно було, що спів нічних комах знадвору та два ритми дихання. Як хвилі об берег.
“Ми полетимо до зір… І дуже скоро. Буде багато роботи, дуже багато.”
Згадалося: на диво ладний спів багатьох хлопчачих голосів, відсвіти вогнища, тріпотіння листя десь вгорі.
“Росте трава, тече вода, човник виходить на орбіту — справедливо! Світиться день, і темніє ніч, я зводжу своє житло — справедливо. Ми тут — бо маємо право!”
— Айро, — прошепотів Крокодил, ледь торкаючись губами довгих смоляних пасм. — Як ти ставишся до багатолітніх рослин, вкритих голками?
Додати до улюблених