Сидячи біля затемненого морозом вікна і вдивляючись у дещо розмиту картину віддаленого міста, я почала відчувати якусь дивну тривогу, змішану з сумом. Проте здебільшого це властиво в осінню пору року і аж ніяк не у різдвяний вечір.
Дітлахи на каруселях весело гомоніли надворі, і разом із уперто падаючим снігом уся ця картина створювала відчуття якогось сюрреалізму навколо, враховуючи те, що більшість часу люди у цьому містечку у своїх заняттях і близько ніколи не наближалися до веселощів. Усі зайняті, зморені, втомлені. Виникає логічне запитання. Чому просто не створювати приводи для цього. Танці, концерти, ярмарки. Обмеженням, все ж, є лише наша уява. Відповідь, насправді, існує. Ще з початку дев’ятнадцятого століття наше містечко зазнало поганої слави, знаходиться на одному із найбільш віддалених районів західного регіону країни, де з більшою вірогідністю зустрінеш рецидивіста або божевільного, аніж звичайну людину із чистою репутацією.
Скажімо, не із найприємніших місць на планеті, проте ще змалечку у мене склалось ставлення до нього як до рідної домівки. Був у ньому свій певний ні з чим не порівнюваний шарм. Маленькі вулички, навколо гарна природа, особливо густі ліси, де можна гуляти днями безперервно, милуючись купою різновидів височенних хвойних дерев та представниками місцевої фауни, що на тебе визирають з-під кожного куща. Сюди можна було б додати, як не крути, досить приємних людей, яких такими, однак, не належне виховання зробило, а просте бажання якомога краще пристосуватися і мати змогу за необхідності отримувати те, що вони хочуть від інших мешканців. Так, десь половина моїх однокласників походили із сімей, батьки в яких мали щонайменше одну судимість. Наприклад, Даніель, із яким мене часто саджали разом на уроках математики, має батька, що відбував покарання за два угони автомобіля, а мати – одне за крадіжку на овочевому ринку.
І звичайно нічого дивного не можна побачити в реакції місцевих на те, як одного листопадового вечора під час зливи на старенькому пікапі до міста приїхала непримітна лікарка із пошарпаною напівпорожньою валізою в одній руці, та долонькою її маленької доньки в іншій. Із великим жалем від минулого, страшним нерозуміння теперішнього і острахом через майбутнє двоє забігли до першого найліпшого хостелу, де вони хотіли переспати ніч.
До стійки підійшла жінка, років сорока, із цигаркою у зубах і тижневою газетою у лівій руці. Вона скоса, однак зацікавлено, оглянула новоприбулих.
– Що, загубилися, дівчатка? Не дуже на туристок змахуєте, – відказала вона.
– Кімнату на двох, будь-ласка, – тихо промовила жінка зі світлим, скуйовженим у дульці волоссям.
– Є лише одномісний номер із ліжком на людину, – байдуже відповіла покоївка.
– Чудово. Нам підходить. Сподіваюсь, цього вистачить, – і співрозмовниця обережно поклала пару дещо пом’ятих купюр на стіл.
Покоївка стисла зуби під своїми сухими губами.
– У нас ще лишилися дві зайві ковдри та матрац. Ви б могли покласти дочку на ліжко, а самій лягти на підлогу, аби всім було достатньо місця.
Мати, притримуючи маленьку ручку донечки, від втоми помітно ледве стояла на ногах.
– Безмежно вам вдячна! Хай вас бог береже.
Покоївка провела їх до кімнати, показала де що необхідне знаходиться і після цього кудись пішла геть. Однак за дві години постукала до них у двері. Відчинила дівчинка із проникливими блакитними очима. Господарка у той момент усвідомила, що ще ніколи у житті не бачила настільки глибокого, але водночас пустого і занепокоєного погляду. Із ванної вийшла її мама і негайно підійшла до дверей.
– Пробачте, не відразу почула стукіт, – зі зніяковінням, але з дещо полегшеною усмішкою відповіла вона.
Господарка тримала безпристрасне обличчя, яке, однак, ховало у собі сильне занепокоєння.
– Пані, що з вами сталося? Розумію, що це зовсім не моя справа, але ви сюди забігли у такому стані…
– Все добре. Ми вам дуже вдячні за вашу турботу, – протараторила блондинка, киваючи головою.
– Можливо є сенс викликати поліцію? Вас же ніхто не переслідує? – не відступала від свого покоївка.
– На щастя, вже ні, – посміхнулась білявка, із трохи скривленими кутиками рота.
Обличчя хазяйки хостелу стало розслабленим і зацікавленим.
– Якщо маєте натхнення, спускайтесь до вітальні. Я маю у шафі віскі шістдесят четвертого року. Із дня народження від брата лишилось. Могли б посидіти, потеревенити. Ну то як ідея?
– Так, залюбки, – відповіла жінка. – Ви йдіть, я за десять хвилин наздожену. Малу вкладу спати. Сонечко, ану бігом чистити зубки!
І вона за мить забігла разом із дочкою до ванної.
————————————————————————————————————————————————
– О пані, це просто жахливо! Жахливіше і геть придумати! Ви у поліцію дзвонили?
Жінка похитала головою і зробила кілька ковтків напою:
– Щось довести було б надзвичайно важко, – вона відклала склянку на підлогу, відкинулась на дивані і зупинила свій погляд на точці у стіні. – Бачте, мій чоловік працює у тій якраз-таки поліції. Зв’язки, ціла купа знайомих, плюс складена перед вступом на службу присяга, яка сприймається серед його колег надзвичайно серйозно.
– Але ж те страхіття, які він вчинив із вашою дитиною, – покоївка уважно дивилась на співрозмовницю, тримаючи у руці майже викурену цигарку.-Якщо ви розкажете правоохоронним органам усе це і витребуєте проведення аналізів, то пазл складеться, і на нього відкриють кримінальну справу із систематичного зґвалтування.
Блондинка стисла губи і закрила очі, не ворушачи жодним м’язом свого тіла.
– Чому ви просто втекли? Хіба у вашому місті не було, до кого звернутися? Я звісно не сказала б, що чудово розбираюсь у людях, але коли ви зайшли до коридору, то я відразу збагнула, що малоймовірно, щоб такі дівчата приїхали із якогось закутка, як-от наше містечко.
– Ви абсолютно праві, – спокійно відповіла жінка. – Ми приїхали зі столиці.
– Зі столиці! Ось це до мене клієнтів занесло! – сколихнулась господарка.
Її співрозмовниця несподівано впала у глибоку задуму. Зі сторони могло здатися, що її свідомість покинула цей світ.
– Як не гарно з мого боку, – різко трепетнувшись і викинувши окурок до каміна вітальні, покоївка протягнула свою зморшкувату, однак елегантну тоненьку руку до співрозмовниці. – Пані Лінд. Проте друзі мене кличуть Доротея.
Мила посмішка господарки розрадила гостю і та у відповідь простягла руку:
– Еліс Уайт. Рада знайомству.
– Пані, найголовніше що ви із вашою донькою у безпеці, – сказала Доротея, тепло тримаючи руку змученої матері.
– Мені стало страшно, – тихо промовила Еліс. – Я просто до смерті була налякана.
– Він вам погрожував?
Пані Уайт трохи нахилилася у сторону пані Лінд і нахилила обличчя під таким кутом, що вогонь у тих сумних очах почав горіти навіть сильніше, ніж у самому каміні.
– Коли я сказала йому, що подзвоню у відповідні органи, він пообіцяв вбити мене і дочку, – сказала вона. – А позавчора ввечері, близько одинадцятої, коли я, схопивши документи, гроші і Ханну поїхала геть із дому, він це почув і переслідував нас кілометрів зо п’ять, аж поки в нього машина не зупинилась.
У Доротеї на обличчі не було жодних емоцій
– Горіти б йому у пеклі.
– Я рада, що змогла хоча б якийсь час відпочити, – посміхнувшись, сказала Еліс. – Проте я не можу бути певною, чи він не продовжить мене шукати. – вона ковтнула ще трохи янтарної рідини у склянці. – Яка дивна річ. Увесь наш шлюб він здавався гідним і приємним чоловіком. Проте схоже, що надміру хороші ззовні люди – це саме ті, кого і варто в першу чергу остерігатися.
Додати до улюблених