9 глава

FavoriteLoadingДодати до улюблених

     Йоріко дістала пігулки від тиску і запила одну із них прохолодною водою. Досвід з алкоголем їй здавався дієвим тільки зі сторони сну, а ось інших подій та прокинутись в квартирі досі малознайомого чоловіка — соромно. 

“Постійно напиватись вусмерть — не можу, але і спати знову складно…”, — зітхнула. Серце закололо воно забилось поза звичною нормою ритму. 

      Вона закашлялась аби хоча б якось вирвати змогу дихати. В очах темнішало, ледь знайшла сили кудись лягти. Гучні подихи. Серед пітьми так і вимальовувалися де Кіріхара не просто до грудей лізе, а наче всередину до самого серця, яке шалено билось. 

       Йоріко різко встати не наважилась.а ось очі розплющила. Через не можу вдивлялась в стелю і хапала холодне повітря. Твердо не бажала знову бачити “дотик до серця” і Кіріхару.

***

      Жінка через силу приховала те, як тремтять руки та натягнула посмішку.  Навіть тиждень перед сесією чи захистом курсової роботи не запам’ятались настільки виснажливими, як цей останній місяць. 

— Казеширо-чан, слухай, може тобі перепочити? — звернувся Якушиджи та дістав телефон з кишеню. 

— Га? Нашо? Все добре, все добре, тим паче ще ж роботи багато, — Йоріко театрально відобразила бадьорий голос.    Якщо ти сейю то гріх не користуватись подібними навичками. 

Нікайдзука почав  масажувати лоба. 

— Може все ж таки додому, відпочинеш і з новими силами до роботи, я тебе прикрию

     Наполегливість Якушиджи не лякала, скоріше соромила. Так і не змогла повністю сховати наслідки недосипань. Хоча сміх викликала думка, що скоріше він став ще більш уважним. 

— Виключено, я зараз поїду до іншої студії, там якраз прослуховування,  — Йоріко легенько стукнула себе по щоці. — Тим паче я не можу втрачати жодної нагоди

     Якушиджи нервно хмикнув. 

***


    Жінка зробила як і казала. Пішла на зупинку та почала очікувати необхідний автобус. Від шуму машин, голова загуділа ще дужче. Ще й сонце палило. Дихати ставало неможливо. 

    Йоріко стала в тінь, недалеко від  рекламного білборду який слугував стінкою для зупинки, а ближче до дороги  – табло з розкладом транспорту. Чекати взагалі не приємно, а тут цей двадцять три хвилини. 

— Так, так, зараз розберемось, — сказав Момотаро та поклав слухавку. Озирнувшись в стороні помітив Казеширо.

“Доля нас занадто часто зводить, — подумав він, вже хотів було помахати рукою в привітання, але зупинив себе. Придивився. Жінка зовсім бліда, ледь стояла на ногах. Навіть при подібному стані продовжувала годо тримати підборіддя та вирівнюватись. — Казеширо.. Що з тобою коїться? Навряд чи той виродок добрався до тебе окремо”
Момотаро підійшов до неї. 

— О, ти що старкериш мене, — тихо пожартувала Йоріко. 

— Нахіба? Скоріше доля нас зводить, — відповідає Хачімія.  

     Казеширо поправила волосся легким рухом тремтячої руки і раптом ледь не втратила рівновагу від спроби зробити крок втратила рівновагу. 

     Чоловік одразу зловив на руки. Вона продовжувала щось невнятно бормотати але не пручалась.

“От дідько, — Хачімія позіхнув, та та бережливо підтримував рукою, притуливши її до себе, наче в обійми. — Що ж ти так себе не бережеш, Казеширо-чан” 

     Момотаро дістав з кишені телефона на брав Накасу. 

— Алло, Братан, у мене тут форс-мажор, як ти?

—  Я здається не далеко від місця, можу виграти час, або… Е.. подивимось.. —  без вагань почав Кай. — Стривай! Що за форс-мажор? Мені примчати до тебе? — захвилювався.

— Ні, ні, все майже, добре, якраз виграти там час чи вже бути на місці — буде чудово, — відповів Момотаро. 

— Цейво… Точно? Просто ти знаєш, я хутко,—- рішуче мовив Кай.

     Момотаро ні хвилини не сумнівався в братані, але знав що те з чого той інтуїтивно почав — найкраще рішення. 

— Все добре, виграй час, як тільки розрулю, приїду, — спокійно відповів Хачімія. 

     Попрощавшись, чоловік поклав слухавку, а згодом телефон в кишеню. Вже не звертая увагу на табло з розкладом, взяв    Йоріко обережно на руки. 

     З однієї сторони десь він плекав надію зустрітись з нею ще, але точно не при таких обставинах. Момотаро трохи зупинився аби перевірити пульс. Шкіра жінки стала прохолодною та липкою,сонна артерія шалено пульсувала. 

***


      За часом Момотаро вже не міг слідкувати слідкував. Діяв обережно та швидко, наскільки це стало можливим. Постелив для дівчини футон, обережно поклав. Ляньхуа принесла миску з холодною водою та хусткою. 

     Замочив тканину, склав та поклав на лоба жінці. Якою слабкою вона зараз не виглядала, чіпати більше не міг дозволити ні собі, ні комусь іншому. 

“До речі, де той?… — Момотаро згадав вечір, коли,, здавалось у Йоріко були плани на колегу але так не реалізувались. Образ чоловіка не був чітким, не пам’ятав його. Подивився на годинник.  — Точно, зараз нагадаю малій що робити і треба повертатись до роботи…” —чоловік тільки почав підніматись, але зупинився. Казеширо схопила за руку і розплющив очі. 

— Не залишай мене … — голос звучав слабо, стомлено. 

     Момотаро освіжив хустку та повернув на лоба. 

— Лежи, я тут, все добре, — бережливо, наче пилюку здував, прибрав поправив волосся з лоба. Ляньхуа в той момент, тихенько увійшла в кімнату та спостерігала. 

— А що з Пані Йоріко? — пошепки питає дівчинка. 

— Ну, вона себе погано почуває, але гадаю скоро все буде добре, — Момотаро турботливо посміхнувся. 

    Щось зачаровувало в подібному. Ляньхуа не могла відвести уваги кожен раз як Момотаро зтикався з Йоріко. Дівчинка не могла дібрати слів, але його ставлення здавалось якимось особливо теплим.  

    Йоріко перевернулась на бік і на руках почала підійматись.

— Тихо-тихо, я тут, краще відпочивай, — турботливо мовив чоловік, опустивши руки на плечі жінки. 

    Казеширо не одразу послухала, ще раз спробувала сісти, чи просто встати, але переможено опустилась на спину та м’яку подушку. 

— Вибач, я напевно доставила багато проблем, — жінка зніяковіла.

    Момотаро перевірив хустку. Те що складнощі виникли, не міг заперечувати, проте відверто визнавати це та нав’язувати відчуття провини — взагалі не хотілось. 

“У мене почали виникати такі дивні бажання… Хочу обіймів… “ 

— Хачімія-сан, не… Ну. не сприйміть це чимось дивним… Я просто зі школи звикла до такого трохи, — жінка занервувала та схопила стиснула долоні у слабкі кулаки. Момотаро уважно слухав Йоріко,чим соромив ще більше. — Можеш мене обійняти… Це, просто завжди було антистресом. обійми там, — Жінка припіднялась і змогла саме сісти. 

    Момотаро розгубився від почутого. Можна навіть не згадувати в яких вони стосунках перебувають. Здавалось що сама жінка сприймає все це не зовсім правильним.

— Якщо це допоможе, то все добре, — мовив він, та бережливо пригорнув до себе  Йоріко.  

“Дотики… Його дотики такі приємні…” — щоки почервоніли.    Жінка обережно руками провела по спині Момотаро, притулившись. Якесь дивне відчуття спокою виникло, хотілось аби він ні на мить не випускав із обіймів.

— Казеширо-чан, слухай, мені треба повертатись до роботи, – каже Момотаро  відсторонившись від жінки. 

     Йоріко трохи надула губи, але повністю ображатись не могла. Як і гроші, так і життя залежало від грошей. 

— Пропоную зараз залишитись у мене, бажано тобі сьогодні відпочити, — чоловік поправил окуляри. Казеширо придивилась на те що оправа була чорною. 

“В мене ще робота… Хо сил сперечатись немає. Хоча Яку-кун і так наполягав щоб я нікуди не їхала, зараз і Хачімія-сан… Не думаю що Ліє-чан слід бачити агресивну суперечку в моїх спробах роботою і бажанням успіху вбити себе”, — жінка помітно нахмурила брови. 

— Добре, але я залишусь тільки заради Лії-чан, — Йоріко демонстративно відвернулась від чоловіка. 

    Момотаро зітхнув. 

— Най буде так

***


    Йоріко залишилась більше, ніж розраховував чоловік. Проте спати знову з нею в одній квартирі не здавалось чимось жахливим. Та більше того, так тільки краще. Ще на роботі все обійшлось. 

     Йоріко наспівувала тихо колискову, поки Ляньхуа не заплющила очі. Виглядала в цей момент не як стороння жінка, а як бережлива берегиня. 

     Тільки  Момотаро зібрався піти та дістати футон для себе, як Казеширо випередила його та виштовхала цим в невеликий коридор,який вів на кухню.

— Спати будеш на кухні, — тихо але сурово мовила вона.

— Тебе випадково  не бентежить, що квартира моя? — перепитав чоловік, перемішавши обурення з хитрістю. 

— Ні, як чоловік приймай відповідальність 

— Гм… То як чоловік я не маю права спати в зручній власній кімнаті? 

— Саме так, — Йоріко схрестила на грудях руки. — Будеш далі сперечатись і живим не вийдеш 

— Нагадую це моя квартира, —  він вже й гадки не мав сміятись з подібного чи злитись.
    Йоріко стиснула губи і ледь не сверлила недобрим поглядом. 

“Я вже мав досвід суперечок із нею. Це немає сенсу якщо вона немає бодай зерна сумніву в своєму рішенні” 

— На добраніч, — каже Момотаро і приймає і розвертається до кухні.

— На добраніч, — відповідає Йоріко. Потилицею не бачив, проте впевнений зараз вона посміхається яскраво. 

     Мотивацію її поведінки він ще міг зрозуміти, а саме манеру, певна непохитність у рішеннях, якщо б не деяка абсурдність  — викликали повагу. 

 
FavoriteLoadingДодати до улюблених

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.