8

Минуло 45 хвилин і у себе в голові я уже придумала план для нашого проекту з гуманітарних наук, поки Техьон насолоджувався яскравим сном. Було відчуття, наче я вкотре відбуваю покарання.

– Ей, Кім Техьон, – штовхнула ногою стіл, аби той нарешті прокинувся. Він все так же непорушно дрімав. Знову штурхнула цей клятий стіл, але не послдіувала жодна реакція.

Я підступила ближче до нього та потрясла за плече:

– Агов? Техьон? Кім Техьон? – промовила я.

– Що… – тихо протягнув він.

– О, добре, що ти відповів, а то я уже подумала, що ти помер, – пожартувала я.

Я гадала, що він при’єднається до мене, але він залишився в тому ж положенні, що й був. Невже ця дитина справді захворіла?

– Так, сядь прямо, – змусила його зіпертися на спинку стільця. Його вид був дуже втомленим. Приклала долоню до його чола і відчула, що той просто палає.

– Та у тебе гарячка! – вигукнула я.

– Так, я знаю, вона пройде, – коротко відмовив Техьон.

Витріщившись на нього, я роздумувала, що ж зробити в такій ситуації – завести його до лікаря чи розповісти про це пані Юнг. Зачекайте, ні. Вона стане підозрювати мене і допитувати, чому ж я так дбаю про Техьона.

– Ти, ем, в порядку? – запитала.

Він не відповів, що змусило мене не на жарт занепокоїтись.

– Я зателефоную пані Юнг, – сказала я і підвелася, аж раптом відчула, що мене схопили за зап’ястя.

– Не треба, – ледь чутно промовив він, – Ще буквально 15 хвилин.

Він виглядав таким ослабленим. Я вирішила просто сісти біля нього і чекати.

Ці 15 хвилин проходили якось дуже повільно, коли двері відчинилися.

– О, Хеджин? Ти теж тут? – глянула на мене пані Юнг.

– Ну, я хотіла обговорити шкільне завдання, але схоже, що Техьон зараз погано себе почуває, – пояснила я, вказуючи на хлопця.

– Тоді він може почати роботу над завданням наступного разу. Так як зараз він хворіє, то йому краще відпочивати в класі. У будь–якому випадку, ви можете бути вільні, – завершила вона і пішла.

Піднявшись зі свого місця, я повернулася до Техьона:

– Ти можеш самостійно добратися додому?

Він зігнувся у дугу, сидячи на кріслі та нагадуючи маленьку дитину, яка просто зараз міцно засне.

– Відведи мене додому, – сказав і простягнув до мене обидві руки.

– Агов! Та ти здурів?! – заскиглила я.

Надувши свої щоки, продовжував бурмотати:

– Відведи, відведи, відведи… – промовляв він з напіврозплющеними очима.

Зрештою, я вийшла з класу, тягнучи на спині здоровенного хлопця. Ледь не впала зі сходів, намагаючись маневрувати, адже з таким багажем не так легко пересуватися. Ми спустилися на перший поверх.

Покинувши приміщення школи, очі прохожих одразу ж прилипли до нас – тендітна дівчина несе дебелого хлопця на собі.

– Куди ж мені йти, – протягнула я, помалу шкандибаючи з важким тягарем.

– Прямо, – прошепотів він і уже немов засинав.

– Як ти можеш дрімати, поки я тут прикладаю таких зусиль, аби відвести тебе додому?! – накричала я, але той втихомирив мене. Тужливо видихнувши повітря, я продовжила долати шлях.

Наша «прогулянка» тривала уже 10 хвилин і я от–от була готова полишити цю затію. Але, побачивши його таким знесиленим та хворим, я не могла покинути усе на половині шляху. Завдяки усім тим покаранням з піднятими руками, мої м’язи рук були достатньо натреновані.

Підвівши очі, я побачила район, де виднілися височенні будинки.

– Ти впевнений, що ми йдемо туди, куди треба? – запиталась я.

Він підняв підборіддя з мого плеча і глянув вгору.

– Так, продовжуй іти, – сказав він і знову приземлив свою голову на плече. Мої руки і ноги відчували нестерпну втому, але я не зупиняла хід, зітхаючи після кожного пройденого метра.

Ми крокували повз помпезних будинків, коли раптом він попрохав зупинитися. Ми стояли перед велетенською красивою спорудою зі світлим дахом і припаркованим прямо перед будинком Maserati.

– Що, я можу залишити тебе тут? – видала я.

– Ні, підведи мене ближче до воріт.

Я здивувалася, але зробила так, як він попросив. Він приклав палець до спеціального сенсору, що розташувався біля воріт, і набрав код. В то й же момент ворота відчинилися.

– Що, зачекай? Ти тут живеш? – допитливо мовила я.

– Замовкни і ходімо всередину, – наказав той.

Увійшовши, я була приємно вражена стильним та лаконічним дизайном його будинку. Інтер’єр був чудовий. Кімнати великі і просторі.

Примостивши його на диван у вітальні, я все ще з роззявленим ротом оглядала будинок.

– Ти справді тут живеш? Це твій будинок? – все ще не могла повірити.

– Невже ти була про мене такої поганої думки? – сказав він і зручно вмостився на дивані.

Присіла на диван навпроти, продовжуючи допит:

– Ти живеш тут один?

– З батьками. Але вони так часто їздять у відрядження, що мені іноді здається, що так, я живу тут один, хоч і бачуся з ними раз на місяць, – пояснив Техьон.

– Раз на місяць?! – скрикнула я.

– Саме так, а тепер можеш принести мені склянку води? – промовив він і заплющив очі, щоб трішки відпочити.

Видихнувши, я спробувала знайти кухню. Вона дійсно була красива – білий мармур на кухонних столах, білі шафки. Цей колір мені до вподоби.

Повернулася до вітальні, тримаючи в руках склянку з водою, але Техьона там не було. Збентежено озирнулася і прийняла рішення піднятися на другий поверх, де було безліч кімнат.

– Техьон? – гукала я.

Пройшла повз перших дверей, других, а потім помітила, що треті двері злегка відчинилися. Зазирнула в кімнату і натрапила на Техьона, який мирно лежав на ліжку без верхнього одягу.

Проковтнула слину, дивлячись на його біцепс. Мені зайти?

Він втупив очі в білосніжну стіну, коли раптом помітив, що я спостерігаю за ним з–за дверей. Злякавшись, я впустила з рук склянку.

Лайно.

Я ахнула:

– В–вибач! – одразу почала я і мерщій підібрала уламки скла.

– Агов! Чорт, ця дитина… – Техьон підійшов до мене, – Що ти робиш?

– Я розбила склянку, зараза усе приберу, – спішно відповіла і віднесла уламки на кухню. Я геть дурна, бо не помітила смітника у його кімнаті, а замість цього покрокувала на перший поверх, щоб позбутися уламків від склянки.

Рушила за ганчіркою, аж раптом Техьон заблокував мені вихід з приміщення кухні.

– Я усе приберу, гаразд. Вибач! І за розбиту склянку я теж заплачу! – відчайдушно промовляла я.

Техьон абсолютно нічого не сказав у відповідь, а зловив мене за руку.

– У тебе кров, – сказав і опустив погляд на мою долоню.

Лише тоді, коли він вказав на це, я помітила, що з руки стікали дрібні краплинки крові. Промила поріз і витерла сліди крові.

– Зараз же піду приберу, – запевнила я й кинулася нагору.

Після того, як я завершила свою роботу, повернулася на перший поверх, а Техьон все ще перебував там, насолоджуючись прохолодною водою.

Зніяковіло прибрала ганчірку й хотіла якомога швидше втекти з цього дому, бо розуміла, що після цього атмосфера поміняється.

– Ей, Лі Хеджин, – я завмерла, почувши його голос.

Дідько.

Зупинилася прямо перед кухнею і обернулася на голос, щоби подивитися на нього.

– Ем, так?

– У тебе й досі іде кров, – зауважив той.

– Ні–ні, усе гаразд, я прийду додому і перев’яжу рану, – віднікувалася я.

– Господи, замовкни, – схопив мене за плече і потягнув до кімнати. Наказав сісти на стілець, а сам відкрив шухляду, де зберігалася аптечка.

Опустився на коліна переді мною.

– Руку, – скомандував Техьон і я без жодних вагань простягла свою руку. Ретельно перев’язав її, і в цей момент я була неначе зворушена його рідкісною добротою. Однак мене все ще не покидали думки про його біцепси. Ха–ха.

– Тепер, хто тут дійсно нездужає, – сказав він, – Докучлива дитина Лі Хеджин.

– Ага, не лайся на мене, – закотивши очі, мовила я.

Завершивши надавати допомогу, він поклав усе назад у шухляду.

– Е–е, я тепер можу йти додому? – поставила питання.

– Ні, проведи мене до ліжка, – глузував з мене той.

– Ага! Як я по–твоєму це зроблю, якщо у мене рука порізана? – поскаржилася.

– Гаразд–гаразд, можеш іти, – сказав він.

Провів мене до дверей.

– Я прийду завтра, щоб обговорити наш проект, – нагадала я.

– Мені все одно… – мовив Техьон.

Вийшла на подвір’я, зупинилася та повернула голову назад.

– … І ти, це й, швидше одужуй, – кинула наостанок.

Він злегка посміхнувся і кивнув. Зачинив за собою двері і я покрокувала додому.