Я зайшла до класу і переді мною типова сцена – мої однокласники розважалися, кидаючи один в одного папірці, а староста класу з усіх сил намагався вгомонити їх.
Оглянула клас, але Техьона ніде не було видно. Якийсь неспокій охопив мене, я сиділа і вимальовувала на аркуші паперу різноманітна візерунки.
– Клас, встаньте, – скомандував староста і усі зайняли свої міста.
– Усім доброго ранку, – привіталася пані Юнг.
Кожен відповів на привітання та присіли за партою.
– Витягайте свої домашні завдання, я пройдуся та зберу їх, – сказала вона і всі чесно повикладали свої роботи на парти, окрім мене.
Минулої ночі я була надто втомлена, щоб завершити домашнє, та й окрім цього, я усю ніч роздумувала про те, що трапилося по дорозі додому. Ці думки довго не покидали мою голову.
Як же Техьон знайшов мене? Чому він мене врятував?
– Лі Хеджин?
Я виринула зі своїх думок:
– Так?
– Де твоє домашнє завдання? – питально глянула на мене пані Юнг.
– Я…я…
– Не виконала його? – перервала і продовжила пильно дивитися на мене. Я настільки «мертва». З пані Юнг краще не жартувати.
– Чому? Ти що, перетворюєшся на Техьона? – розпитувала та.
Якраз в ту ж мить двері відчинили і до класу увійшов Техьон.
– Про вовка промовка, ось і Кім Техьон, – сказала вона, – Я так розумію, ти теж не виконав домашнє?
– А щось було? – запитав він і клас тихенько хіхікав.
– Яке покарання ви хочете на цей раз? – почала пані Юнг.
– Не знаю, вибирайте самі.
В глибині душі я молилася, аби ми знову не стояли біля класу з високо піднятими руками. Але замість цього вона вигадала дещо інше.
– Дві години позакласної роботи. Доповісте мені про все після школи.
У мене роззявився рот. Я ненавиділа це позакласне «ув’язнення».
– Пані Юнг, але я не можу… – я перестала говорити, коли її злі та жахаючі очі зустрілися з моїми.
А з іншої сторони Техьон, який поводився абсолютно спокійно і просто мовчки приземлився за свою парту. Але йому не звикати, він призвичаївся до таких затримань.
***
– Заходьте. Навіть не намагайтеся втекти з цього класу, – сказала пані Юнг і грюкнула дверима після того, як ми з Техьоном увійшли до нашої тимчасової «в’язниці».
Через декілька секунд після того, як вчителька відійшла від дверей, я почала скиглити.
– Чому ти дозволив їй вибрати?!
– Замовкни, це всього лиш дві години, та й можна нічого не робити, – відповів він.
– Так, але я голодна і хочу додому… – пошепки промовила я та тупнула ногою.
Сіла десь посередині класу, потім перемістилася на інше місце перед Техьоном і втупилася в нього очима.
– Яка ж ти негідниця, – закотив очі.
– Нічого…як ти…я маю на увазі, де ти…чому ти… – замовкла і на мить задумалася. Уявлення не мала, що повинна запитати спочатку.
– Ти про що? – поставив питання той і опустив голову на парту між нами.
– Як і чому ти врятував мене вчора ввечері?
– Ну, – видихнув він, сів прямо та нахилився до мене, вдивляючись прямо в очі. Я нервувалася, очікуючи хоч якихось серйозних пояснень.
– Я хотів розіграти тебе…
Кліпнула я, втрачаючи будь–який інтерес, та відкинулася на спинку стільця.
– Продовжуй, – процідила крізь зуби я.
– Я хотів налякати тебе, тому я фактично слідував за тобою аж до провулку. Але потім, я почув твій крик, – пояснив він, – так що, так, а потім сталося те, що сталося.
Кивнула, давши зрозуміти, що мені цілком ясні його слова. Я чекала, що він продовжить розмову, але ні – він замовк.
– Що?
– Хіба я не задала тобі ще одного питання? – промовила я.
Він виглядав розгубленим.
– Як і чому? – продовжила.
– Не знаю чому, напевно, тому що ти мій друг, тому я й допоміг. І я більше не винен тобі 5000 вон, – посміхнувся він.
Усміхнулася і я у відповідь.
– Так–так, як завгодно.
***
Я спостерігала за стрілочками на годиннику та чула лиш його цокання. Здавалося, що ми сидимо тут уже вічність і ще стільки ж часу тут пробудемо. Та на щастя, нам залишилося перебувати в компанії один одного лиш п’ятнадцять хвилин.
Повернула голову праворуч – через п’ять парт я побачила Техьона, який солодко спав, притиснувшись спиною до стільця, з відкритим ротом та схрестивши руки на грудях.
Смішна картина.
– Чи варто мені розбудити його? Та й як це зробити?
Крадькома підійшла до нього та переконалася, що той поринув у світ снів. Навіть храп линув з його вуст.
Дістала маркер та обережно намалювала йому на лобі око. Він час від часу здригався, але мені вдалося попсувати його зовнішній вигляд. Я намалювала крихітне сердечко біля його очей – останні штрихи. Ось, макіяж готовий. Навіть красивіший ніж я.
– Що трапилося? – видав він і потер очі.
– Нічого, – посміхнувшись, відповіла йому.
Він зітхнув, а після й позіхнув. Підвівся, аби потягнутися усім тілом, і повільно підступив до вікна.
– Сьогодні гарна погода. Чекай… Моє обличчя… – побачивши своє відображення на склі, різко повернувся до мене. – Лі Хеджин!
Я продовжила реготати, а він переслідував мене по класу.
– Ти, маленька негідниця, як ти смієш малювати на моєму обличчі!
Я показала йому язик і втекла. Бігали кругами, аж поки я не втомилася. Підбігла до кутка і важко видихнула.
Він наздогнав мене, теж задихаючись. Я готова була знову чкурнути, але той притиснув мене до стіни.
– Час розплати, – сказав він і дістав з кишені чорний маркер.
– Ні! – закричала і спробувала відштовхнути його, але його силові можливості явно перевищували мої. Тому він успішно тримав мене у пастці.
– Слухай, просто дозволь мені і тобі зробити макіяж, – мовив він і міцно схопив мою руку, щоб не вередувала. Підніс кінчик маркера ближче до мого обличчя.
– Стоп! – я дуже наступила йому на ногу.
Він намагався не звертати уваги, витримати цей біль, але йому це не вдалося і у підсумку повалився назад, і, оскільки він встиг вхопитися за мою руку, потягнув мене за собою. Я впала, приземлившись зверху на нього.
– Ой, – кинув він, потираючи свою п’яту точку, а потім витріщився на мене, а я – на нього.
І чомусь саме в цей незручний момент двері відчинилися і до класу увійшла пані Юнг.
– Ваше покарання…
Вона побачила нас в такому невигідному положенні і стояла, наче вкопана, не вірячи своїм очам.
Я відштовхнулася від нього і миттю встала на ноги, чистячи свій одяг від пилу. Техьон також підвівся і встав трішки подалі від мене.
– Пані Юнг, ми вільні? – запитала я, намагаючись відвернути її увагу від побаченого кілька секунд тому.
– Так, ви можете йти, – сказала та і оглянула нас з ніг до голови.
– Гарний малюнок на твоєму обличчі, Техьон, – мовила, – Ви, народ, просто розмальовували обличчя один одного, правильно?
Посміхнулася та покрокувала геть.
От лайно.