Щоденники війни 🇺🇦 Статті 🇺🇦 ВІРШІ

6 глава – спалах

FavoriteLoadingДодати до улюблених

Loading

Вікторія ще спала, коли я встав і вирішив приготувати сніданок. Ну як приготувати, старатися не спалити кухню. Вчорашня розмова все ще не могла мене відпустити. Вона оголила переді мною свій внутрішній світ, і тепер мені треба щось із цим робити. Це не просто взяти і забрати душу, її потрібно зрозуміти, щоб зуміти поміняти бачення Вікторії на цей світ – зробити його кольоровим.
Беззаперечно, стали зрозумілими причини її вчинку, але чому зараз? Що могло стати останньою краплею? Те, що ті, хто вбив її друга, прийшли по неї? Чи за цим ховається ще довша історія?
За всіма цими думками я й не помітив, як приготував нехитрий сніданок у вигляді рису, який був закинутий в мультиварку, та омлету, який був в кроці від статусу «спалений». А сама причина моїх внутрішніх міркувань вийшла саме з ванної і зайшла на кухню. Вікторії було все ще складно пересуватися, і вона постійно тримався за бік. Величезна футболка нехай і приховувала синці на грудях, але на шиї виразно відбилися чужі пальці.
— Доброго ранку, — зовсім тихо сказав я, намагаючись приховати свою злість на цих людей.
Вікторія кивнула мені у відповідь.
— Ми, правда, сьогодні кудись їдемо? — жінка сіла за стіл і пильно подивилася на мене.
Я не міг розібрати у її погляді почуття та емоції, але чомусь мені здається, що я роблю все правильно.
— Я ніколи не беру свої слова назад, тож сьогодні ми виїжджаємо. Після сніданку почнемо збирати речі. — Я сів за стіл і простяг їй чашу з рисом і омлетом, від якої виходила пара.
— Я так розумію чинити опір мені марно, але все-таки хочу дізнатися, яким транспортом ми добиратимемося? І куди взагалі їхатимемо?
Вона була неймовірно спокійна, незважаючи на те, що, мабуть, не дуже те й хотіла вибиратися зі свого рідного гніздечка. Але не встиг я розповідати про свої плани, як у двері постукали. Я відразу ж відчув, хто це, тому негайно встав з-за столу і попрямував у коридор, принагідно відповідаючи Вікторії:
— Це і є відповідь на твоє перше запитання.
Варто було відчинити двері, як переді мною з’явився маленький ангел. Гук зніяковіло усміхався і нервово розминав пальці. Побачивши мене, йому одразу полегшало, але я все одно відчував те, як йому некомфортно доводиться в земному світі.
— Доброго ранку, Пане Леє. — Гук трохи вклонився і пройшов у квартиру.
— І тобі добре. Чи зробив, що я просив?
Ангел цікавим поглядом вивчав квартиру, а потім його погляд різко перекинувся на Вікторію, яка тільки-но вийшла з кухні. На обличчі моєї підопічної явно завмерло питання, коли ангел продовжував уважно її розглядати.
— Гук… — звернувся я ще раз до ангела. Тільки цього разу він повернувся до мене.
— Верховний Демон сказав, що він цілуватиме Вам ноги, якщо ця ідея спрацює. Тобто… він взагалі не вірить у ваш план, але він надав автомобіль. — Гук обережно створив за допомогою долонь фігуру, що нагадує бутон квітки, де матеріалізувалися ключі. – Ось.
Я швиденько перехопив їх і вже звернувся до Вікторії.
— Це Теодор Гук. Він мій ангел-помічник. Але ми називаємо його просто Гук. Він біситься коли називаємо Тео, – шепотом сказав я, звертаючись до Вікторії, але ангел все одно почув і стукнув ногою.
Жінка трішки зніяковіла від побаченого і почутого, але потім мовчки просто пішла до себе в кімнату.
– Вона справді дивна, навіть якщо не брати до уваги ці величезні синці, — сказав ангел, коли жінка зачинила за собою двері, і ми обоє пройшли на кухню. — Але відчувається, що наче щось сталося. Ви вчора поговорили?
Я сумнівався, щоб розповідати все як є, але все одно позитивно кивнув.
— Але мені потрібно підкріпити інформацію більш жорсткими фактами, тому розповідай, як справи з архівом.
— Я зумів знайти того, хто нам допоможе, але я зможу надати лише копію. Якщо оригінал зникне, це швидко помітять. А я не хочу підставляти ні того ангела, ні себе, — Гук говорив впевнено, як ніколи раніше. Нехай він був зовсім молодий, чудово розумів суть.
Я відкинувся на спинку стільця, обмірковуючи його слова. Адже я справді всіх можу підставити, а Верховний Суд у будь-якому разі звинуватить кожного, хто буде в цьому замішаний. Чи може ціль виправдати в цьому випадку методи?
— Я тоді чекатиму і ще… — Я взяв Гука за руку і міцно її стиснув. Легкі поколювання пройшлися по моїй руці, і я нарешті зміг відчути, як ангелок заспокоївся. – Тобі не варто перебувати на Землі так довго. Навіть мене підкошує вся ця атмосфера. Повертайся додому.
Гук легенько кивнув, і наступної миті золотисті промені заповнили кухню своїм світлом, теплим і ласкавим. Ось вона сила ангелів — дарувати надію, коли навіть вірити нема в що. Один помах крил – і ти відчуваєш, як магія пронизує тебе. Чи можу я так наповнити душу Вікторії, щоб вона не тільки відчує тепло, а й побачить його?
Все це стане зрозумілим швидше за все потім, а зараз потрібно збирати речі і вирушати в дорогу, тому я встав і негайно попрямував у бік кімнати Вікторії. Вона сиділа в кімнаті, перебирала свої речі і тихенько плакала. Але варто було їй мене побачити, як сльози швиденько зникли. Але сам факт, що вона самостійно почала збирати речі тішив мене більше ніж хвилювали сльози, оскільки це означало, що вона готова, десь глибоко в душі, до змін.
— Щось сталось?
— Ні, просто хотів ще раз обробити твої рани. Як ніяк тобі вчора сильно досталось. Ця мазь швидше діє, і ран на обличчі не буде видно.
— Напевно, одужаю перед самою смертю. Ну знаєш, щоб в гробу мати гарний вигляд. – Вона легенько засміялась, коли побачила реакцію на моєму лиці від її слів. – Не переживай, на мені все як на собаці. Пару днів і буду як новенька.
— Не думала звернутися в поліцію?
— Ні. І ти цього також не зробиш, – твердо настояла жінка. – Йди збирай свої речі.
Я хотів ще трішки поговорити, але все-таки вийшов з кімнати, зачепившись поглядом за книгу, яку вона складала в сумку.
— Ти не забула взяти теплі речі? — спитав я, коли вже було зібрано.
Вікторія похитала головою і перекинула через плече спортивну сумку, відчиняючи двері та пропускаючи мене вперед із двома рюкзаками.
— І скільки ця подорож має тривати? — поцікавилася Вікторія, коли ми вже сідали в машину. Відверто кажучи, я сам до пуття не знав, просто тішив себе надією, що зможу змусити її побачити фарби… Хоча я все частіше сумніваюсь у цьому.
— До кінця твоїх днів, — жартома відповів я, бажаючи приховати власну непідготовленість до всього, що відбувається.
Вікторія на мій вислів лише закотила очі і пристебнула пасок. Безпека для того, хто планує померти? На нас чекала п’ятигодинна поїздка, і мабуть такої ж тривалості незручне мовчання.
Музика, що грала на радіо, трохи розрядила обстановку, що навіть Вікторія якось спокійно видихнула. Що вона зараз відчуває, залишалося для мене загадкою. Вчорашній сплеск емоцій дав багато чого зрозуміти про цю людину, але водночас змусив все більше про це думати.
— Ти колись була на морі? — вирішив почати розмову, намагаючись хоч мінімально прибрати напругу, що зависла в машині.
— Два роки тому я їздив до моря, але не в Одесу. — Вікторія склала руки замочком на колінах і подивився на місто. У відображенні скла я побачив зовсім непомітну усмішку, яка стала скоріше міражем, тому що миттєво зникла з обличчя. — Потім я не виїжджала з Вінниці.
— Тоді ж… — Я не закінчив речення, бо зрозумів, чому це питання викликало таку реакцію у Вікторії і вирішив перевести розмову в інше русло. — Отже, все для тебе буде вперше.
Жінка якось відчужено посміхнулася, а потім раптом запитала:
— Чому в тебе помічник ангел?
Вперше за весь час я помітив у очах Вікторії непідробний інтерес.
— Ти хочеш дізнатися про нашу ієрархію, чи тебе цікавить саме це питання? — спитав я, продовжуючи стежити за дорогою.
— Розкажи все.
З одного боку, це була спроба Вікторії втекти від мене. Дізнатися більше, натиснути на болючі точки і з легкістю і грацією знищити той картковий будиночок, який я старанно намагаюся побудувати. Але, з іншого боку, оскільки вона розповіла про себе, оголила частину душі, буде чесно, якщо це зроблю і я.
— Існує два світи: земний та небесний.
— А як ж підземний? Ад? – з подивом перебила мене жінка.
— Зараз все дізнаєшся і ні, Пекло знаходиться теж на небесах. Представники першого – це люди, а демони та ангели. Вони взаємопов’язані між собою, і якщо впаде один, то за ним розлетиться, немов пісочний замок, другий. Душі людей, які не закінчили свої земні справи, перетворюються на ангелів. Батько – це не Бог, Ісус чи Будда, це Сила, яка утримує два світи у гармонії. Саме він створив перших ангелів, котрі згодом стали допомагати людям розвиватися. Спочатку вони були простими хранителями, але потім один з них згрішив. Обрізання крил це найгірше, що може статися в житті небесного створіння. Але, незважаючи на весь біль, таких ангелів виявилося не просто кілька особин, цілі тисячі. Тоді Батько зрозумів, що зло існує не лише на Землі. Це частина світу, яку, як би ми не намагалися викорінити, не треба боятися. Її треба прийняти.
— Тоді з’явилися перші демони?
— Так. Відмінність від перших днів перебування в тілі ангела і демона полягає в тому, що, будучи вісником добра, ти відчуваєш легкість, коли після обрізання крил тебе немов перемололи через м’ясорубку. Жорсткі рамки ієрархії: ангели – добро, демони – зло, зберігалися протягом деякого часу, але й вони почали руйнуватися.
Вікторія посміхнулася і обернулася в мій бік.
— Не дивись так, навіть Він не міг одразу побудувати ідилію. Тоді було вирішено, що статус ангела і демона, окрім загальної характеристики, вирішує його роботу. Я став ангелом у той момент, коли все це було вирішено. Дуже швидкий насправді процес, оскільки світ, що складається лише з добра чи тільки зла, руйнується практично миттєво. Тому завжди потрібна крапелька світла в темряві, і темрява у світлі, бо тільки в такому разі ми можемо зрозуміти, до чого можуть призвести вчинки.
— Виходить, Гук — це крапелька світла у твоїй темряві? — Вікторію все більше цікавила розмова.
— Саме так. Зараз ангельська ієрархія будується таким чином: твоя душа перетворюється на вісника добра і після цього кілька років ти маєш працювати на демона, щоб зрозуміти сенс гармонії. Потім тебе призначають хранителем якійсь людині, і ти мусиш охороняти його душу до самої смерті, потім друга людина, третя, десята. З кожною душею, що спокійно пішла, підвищується ранг. Їх лише п’ять, і ангел, який досяг першого, стає Верховним.
— Тобто спочатку працюєш з демоном, потім на людей, а потім ангели стають як ти. Можуть виконувати бажання?
— Ну не зовсім. Коли ангел досягає середини між 4 і 3 рангами він має право піти працювати в архіви, тобто відмовляється від розвитку. Через 20 років справу ангелу розглядає Верховний Суд і частіше за все цю душу відпускають і вона набуває покою.
— Невже так складно досягти найвищого рангу? І чому не кожен хоче цього?
— Час та кількість душ – це показник. Будучи ангелом, ти не маєш влади ні над першим, ні над другим. А щодо другого… Це важко, тому хтось не обирає кар’єру. Таких, якщо чесно більшість. Бо головна твоя задача – це не збожеволіти.
— І це стосується лише ангелів? — запитання Вікторії викликало у мене смішок. Вона здивована цією системою, просто коли почула про неї, а я живу так. — А що з приводу демонів? Ти якось казав, що після гріха тобі обрізали крила.
Вона пам’ятає…
— Якщо говорити про демони, то після обрізання крил ти працюєш чистильником котлів. Може здатися, що в цьому нічого такого немає, але ти перебуваєш у самому епіцентрі болю і зла — у Пеклі, якщо ти виживаєш і не божеволієш, тебе підвищують, і ти отримуєш 5 ранг. Стаєш помічником ангела, потім демоном-спокусником, захищаючи людину на пару зі хранителем, а вже потім є можливість покращувати свій ранг. Або знову ж таки піти працювати в архіви. Відмінність лише у твоїй духовній силі. Якщо ангел і демон вирішили, що бажають підвищувати свою силу, то, починаючи з третього рангу і ангел, і демон працюють у небесному світі, тому отримувати більше сил стає складніше. З таким рангом небесних створінь дуже мало, оскільки має пройти час.
— Але виходить, що у вашому світі ангелів і демонів навіть більше за людей. Та й якщо я розумію, як демонам покращити свій ранг, то як це роблять ангели?
— Звісно, більше. Врятовані душі від гріха. Людина також може покликати ангела, якщо він розуміє, що знаходиться на порозі зла і шукає допомоги. Така неймовірна боротьба людини та бажання вибратися з ями дає ангелу, якого покликали, додаткові плюшки. Таке відбувається дуже рідко, як загалом і виклик демонів. Частіше за все цим займаються люди, наділені неземними здібностями. В них особливий зв’язок з небесами. Тому я був здивований, що ти самостійно викликала Антона.
— А чи є в цьому сенс? Навіщо все так ускладнювати?
— Я, правда, не можу відповісти на твоє запитання. Ми всі слухаємося волі Батька, а його зрозуміти можуть лише Верховні. У нашому світі так само складно, як і в людському. Відверто кажучи, іноді мені здається, що та ідилія, що створив Батько, — це просто міраж. Дуже часто важко зрозуміти все це. Тим паче, дуже легко спуститися на саме дно, досягнувши небувалих висот.
— Тобто якщо говорити коротко. Ангели і демони співпрацюють разом, навіть за життя людини відповідають спільно. Потім живуть собі в небесному світі, коли з’являються новенькі, але я все ще маю питання з приводу охоронців… Чому вони захищають будь-яких людей? Чому хтось живе погано, а хтось добре? Чому виродки заслуговують довге життя, а тільки-но народжений малюк помирає?
— По-перше, навряд чи моя відповідь тебе влаштує, але гармонія існує скрізь. По-друге, ми це не життя людини, ми її свідомість. Вчора я відчував охоронців та спокусників тих людей, що на тебе напали. Демони нехай і забирають душі людей, але їхня мета — це не вбивства та хаос, а дати можливість людині зробити вибір. Тобто ангел – це наша раціональність, демон – це буря. І то, і то потрібні в нашому житті.
— А у мене?
— Я не відчуваю. Вікторія, — від того, що я звернувся до жінки на ім’я, вона навіть трохи здригнулася, — я тебе не відчуваю. Порожнеча… Чистий лист. Спочатку я думав, що ти така, але чомусь мені здається, що за цим криється щось більше. Але думаю твої слова – це правда. У тебе немає ні охоронця, ні спокусника.
Вікторія відвернулася вбік і сперлася головою на скло, спостерігаючи за містом. Більше ми розмови не заводили, правду кажучи, цього й не варто було робити. У кожного з нас були свої думки після сказаного мною, які потрібно було ретельно проаналізувати та зрозуміти.
Одеса мене анітрохи не розчарувала. Варто нам тільки заїхати в місто, як я відчув, що воно зовсім відрізняється від Вінниці. Інші люди, інша атмосфера, інша аура. Після розмови про мій світ Вікторія більше не починала жодних тем. Тільки музика розвіювала тишу в машині, та так, що під кінець нашої дороги жінка заснула.
Вона міцно спала, так безтурботно і спокійно, що на моєму обличчі з’явилася щира і, можливо, навіть тепла усмішка. Незважаючи на її рани та синці, вона все одно залишалась неймовірно привабливою. Зовнішньо. А душею? Вона розкривалася щодня все сильніше, але чи встигну я її зрозуміти? Чи зможу докопатися до істини? Чи буде сенс у цих тижнях, що залишилися? Чи все піде, не залишивши жодного сліду? Чи зав’яне, не встигнувши світові показати справжню красу? Чи розкриється як весняна квітка після довгої зими? У будь-якому випадку краще зробити і шкодувати, ніж залишити все так, як є.
— Вікторіє, stand up, ми приїхали, — спробував розбудити я її, коли ми під’їхали до потрібного готелю.
Вікторія скривила незадоволену міну, маючи спробу відвернутися від мене, але ремінь безпеки завадив їй це зробити, через що таки довелося таки розплющити очі. Вона обурено дивилась на мене, але, коли зрозуміла, що ми прибули на місце, розслабилась.
— Вже приїхали… — сказала Вікторія собі під ніс, скоріше просто описуючи ситуацію, ніж звертаючись до мене.
— Так, тож вставай, треба замовити номер у готелі.
Вікторія кілька разів кивнула, погоджуючись, а потім, коли відстібнула ремінь, позіхнула.
— Ти не виспалася вночі? — поцікавився я, виходячи з машини.
— Спочатку було все добре, а потім почали снитися кошмари, тож нормально вдалося поспати лише під ранок.
Вона узяла свою спортивну сумку із заднього сидіння, я наші рюкзаки, а потім ми пішли у бік готелю, вивіска якого сяяла різними вогниками світла.
Жінка йшла позаду мене, тому коли ми ввійшли в хол, ззаду я почув тихий присвист. Правду кажучи, приміщення і справді було величезним. Вікторія порівнялася зі мною, але його погляд постійно пробігав по холу, світлому та затишному.
— Хочеш пройтись і подивитися все тут краще? — поцікавився я, коли ми підходили до стійки. Її погляд все ще бігав про всьому приміщенню, тому вона не одразу почула запитання.
— Ні, нумо замовимо номери та й підемо. — Вікторія вдала, що їй абсолютно все одно на все, і просто стрільнула очима у бік дівчини, що стояла за стійкою реєстрації.
Подібна реакція не здивувала мене, але змусила однаково закотити очі. Глибоко зітхнувши, я таки підійшов, аби замовити номер.
— Добрий день, — привітався я з Катею, як було зазначено на її бейджику.
Вона відразу звернула на нас увагу і усміхнулася.
— Добрий. Чим я можу вам допомогти? — спитала дівчина.
Вікторія ще раз глянула на мене поглядом а-ля «мене тут взагалі не повинно бути», тому, недовго думаючи, я почав обирати номер.
— Вам потрібен лише один? — поцікавилася вона, кидаючи погляди у бік Вікторії, яка на всю вже ходила по холу, оглядаючи його. А казала, що не цікаво.
Я лише задовільно кивнув. Не хочу, щоб ця ідіотка щось із собою зробив. Незважаючи на те, що вона відкрилася мені, не можу сказати, що досі їй повністю довіряю.
— Добре, в нас є індивідуальні кімнати, в них одне ліжко для пари. Є індивідуальна кімната з двома ліжками, але вони розділені. Є номер, в якому дві індивідуальні кімнати. Вам який?
— Індивідуальний з двома розділеними ліжками.
— Добре. Оплата картою чи готівкою?
— Карта.
— Все пройшло. Будь ласка, ваші ключи. 3 поверх. Допомога з речами потірбна?
— Ні дякую. Ми самі впораємося.
Я покликав Вікторію до себе, вручив їй наш ключ, а сам узяв торби, які до цього поставив біля стійки.
— А чому лише один номер?
— Верховний Демон дав не так багато грошей, — пожартував я. – Рушаймо, нам треба зараз на третій поверх.
— І як довго ми будемо «відпочивати» в Одесі? — підійшовши до ліфта, спитала Вікторія. У їй голосі грав чистий інтерес.
— Декілька днів. Подивимося на море, сходимо до якогось парку. Просто відпочинимо від суєти, — знизуючи плечима, відповів я. Щоправда, в голові ще крутилося кілька думок у дусі «поки ти не побачиш світ кольоровим», але думаю: навіть Одеса не зможе створити таке диво.
Вікторія усміхнулася і повернула голову в мій бік.
— Знаєш, Одеса як би більше за Вінницю, та і це місто здається більш суєтливим. — Двері ліфта відчинилися, і ми ввійшли всередину.
— Атмосфера інша, — зовсім тихо відповів я. — Тут виникає почуття, що незважаючи на те, що світ став чорно-білим, все ще ховаються фарби, які, я сподіваюся, ти зможеш побачити.
Вікторія ніяк не відповіла на мої слова, тільки мовчки йшла за мною.
Номер був досить великий, з величезними вікнами, вид яких виходив прямо на місто. Світлі стіни, два ліжка, що були розділені тумбочкою, телевізор та інші принади, що робили кімнату не лише затишною, а й комфортною.
— Тут… прикольно, — сказала жінка, коли поставила речі на підлогу і сіла на ліжко. — То які у нас плани сьогодні?
Уважно глянувши на Вікторію, я намагався зрозуміти, як вона так швидко погодилася. Все виглядало надто нереалістичним.
— Сьогодні я тебе лікуватиму. — Жінка здивовано подивилася на мене в німому питанні. — Завтра ми вже поїдемо до моря, а сьогодні тобі варто залишитись у номері та відпочити, тим більше ти сьогодні погано спала.
Вікторія зрозуміло кивнула, і легка усмішка з’явилася на її обличчі, а потім одразу зникла, віднесена її новими думками.
— Нумо розберемо зараз речі, а потім підемо пообідаємо. Я більш ніж впевнений, що ти голодна.
— Так, я не проти, — погодилася Вікторія, починаючи вже розбирати сумки.
Коли речі були складені в шафі, ми спустилися на перший поверх, де нарешті змогли перекусити. Сервіс був на найвищому рівні. Вютенд не скупився, за що йому окрема подяка.
— Дякую, — раптом сказала Вікторія. Здивування на моєму обличчі було настільки явним, що вона одразу почала пояснювати свої слова: — Дякую, що хвилюєшся про мене.
Уїдливі слова так і хотіли вирватися, але я вчасно стримав себе і лише легенько кивнув.
— Я ж твій ангел-охоронець, пам’ятаєш?
— Ну, хоч хтось… — пошепки сказала Вікторія і продовжив свою трапезу.
Залишок дня ми провели у своєму номері. Спочатку вона прийняла душ, а потім я зайнявся її ранами. За добу вони не те, щоб могли сильно зменшитись, навпаки, деякі гемотоми тільки зараз з’явились, але Вікторія було вже не так боляче, що неймовірно чомусь тішило. Потім, як я й казав, вона заснув, час від часу прокидаючись через кошмари, поки я думав про те, як провести ці кілька днів в Одесі.
— Лей.. Лей…— шепотіла Вікторія уві сні, починаючи знову крутитися.
Я підскочив з ліжка і підбіг до неї, намагаючись заспокоїти.
— Все гаразд, я тут. — Вікторія схопила мене за долоню і стиснув, продовжуючи її тримати, поки остаточно не заспокоївся.
Темні пасма волосся прилипли до спітнілого чола, тому, недовго думаючи, я обережно їх прибрав назад. Час був майже за північ, тому повний місяць міг освітлювати кімнату своїм срібним промінням. Декілька з них падали прямо на обличчя Вікторії, роблячи його точно з мармуру.
— Все буде добре, — шепотів я.
Я влаштувався на підлозі, продовжував тримати її долоню у своїх руках і сперся об ліжко. У такому незручному для мене, але спокійному для Вікторії положенні я провів увесь час, поки жінка не прокинувся.
— Чому ти тримаєш мене за руку? — сонно спитала вона, потираючи очі вільною рукою.
— Ти сама попросила мене підійти. — Я нарешті підвівся з того становища, в якому знаходився кілька годин і сів на край ліжка Вікторії. – Розкажи, що тобі снилося, прошу. Чому ти мене кликала?
Жінка нервово проковтнув слину, стримуючи сльози. Вона відвернулась і глибоко задихала у спробах заспокоїтися.
— Мені снилося щось прекрасне, — самотня сумна усмішка торкнулася її губ.
— То в чому ж тоді проблема? — дивувався я.
— У тому, що це ніколи не станеться… Жахом стає не поранене минуле, а майбутнє, на яке я не заслуговую. Та й яке навряд чи настане.
Я притягнув жінку до себе, обіймаючи. Вона міцніше стала мене стискати, наче я її рятувальний круг — останній шанс, від чого самому ставало нудно на душі. Я повинен змусити усмішку Вікторії сяяти.
Так ми просиділи хвилин десять, доки я не почув, що Вікторія остаточно заспокоїлася.
— Послухай, я не знаю, що тобі наснилося, але знаю, що тебе точно змусить про все забути. — Жінка здивовано подивилася на мене з явним інтересом у червоних від сліз очах. Я підвівся з ліжка і простяг руку. — Як щодо зустрічі світанку на морі?
— А котра зараз година? — спитала вона, приймаючи мою руку, і також підвілась із ліжка.
— Саме час побачити світанок.
— Але для мене це буде лише сірий сплеск світла. Чи є у цьому сенс?
Я тільки кивнув, став навпроти неї і витер солоні доріжки на щоках, що залишилися від сліз.
— Збирайся.
До моря ми прибули досить швидко, ще залишалося хвилин десять до сходу сонця. Ми знайшли зручне місце на пляжі, дістали з машини кілька пледів та кошик з їжею, який купили дорогою сюди. Чого тільки не знайдеш в тому АТБ о 5 ранку.
— Що ж, пані, — звернувся я до жінки, коли все постелив. — Пісок холодний, але сподіваюся двох покривал буде достатньо, і ти не замерзнеш.
— А як же ти? — поцікавилася Вікторія.
— Я створіння пекла. Холод — це останнє, що мене турбує. — Для доказу своїх слів я сів поруч із нею, взяв її холодні долоні у свої. Такий контраст створював справді неймовірну атмосферу. Вогонь і лід. Холод та полум’я. Інь та Янь .
— А що перше? — спитала Вікторія, видихаючи пару з рота прямо на мене.
— Що ти маєш на увазі?
— Якщо холод — це останнє, що тебе турбує, те, що перше? — Жінка запнулася і подивилася мені просто у вічі. А я не знав, що відповісти. Нерозумно відкривав і закривав рота, поки Вікторія не перервала мої потуги на роздуми. — Гаразд, не важливо. Чекаємо на сонце.
Жінка відвернулася від мене і дивилася на море. Хвилі створювали заспокійливу мелодію, і незабаром голова Вікторії лежала на моєму плечі. Моє серце враз пропустило удар. Цей момент можна назвати чарівним.
— Море заспокоює, — зовсім тихо сказала вона. А я лише мовчки погодився.
Незважаючи на те, що зовсім скоро мало стати сонце, хвилі ставали все сильнішими, від чого і пориви вітру були все холоднішими. Боковим зором я помітив, що моя підопічна трохи тремтить, тому, навіть не замислюючись, відсунувся від неї, зняв пальто і накинув на її плечі. Вона хотіла щось сказати, але я одразу ж її перервав.
— Не переживай. Я точно не змерзну.
— Ну так, ти ж створіння пекла, — Вікторія усміхаючись закотила очі, а потім серйозно на мене подивилася. — Ти не схожий на демона, може, ти все ще ангел?
Незважаючи на поривчастий вітер, гучний шум хвиль, я виразно чув її шепіт, який приваблював, наче пісня Сирени.
— Якби я був ангелом, на моїй спині не красувалися зараз два величезні шрами від крил…
— Ти так і не розповів, що ти зробив такого, що їх обрізали. Що за всесвітній гріх ти вчинив?
– Я закохався. — В очах Вікторії відразу з’явилося стільки подиву, я впевнений, що питань було не менше, але вона мовчала, чекаючи, що я продовжу. — До простої людини, чиїм ангелом-охоронцем я був, для якої став не просто свідомістю… Її долею. Нам заборонено з’являтися у вигляді ангела чи демона перед своєю людиною, але спочатку порушив це правило, а потім…
Я глибоко зітхнув, подумки переміщаючись у той період, коли я був справді щасливий, коли я сяяв не через німба над головою, а через кохання, яке переповнювало мене.
— А потім я скуштував плід людського тіла. Не подумай нічого такого, це був просто поцілунок, але він утримував усю мою любов до однієї людини. Одному. Я не мав права, як небесна істота, віддати себе лише одному. Усі мають бути рівними. Після цього мені одразу ж обрізали крила, а вона… Софі стрибнула зі скелі, зустрівшись із морем. Я не пам’ятаю, як вона виглядає, якого кольору були її очі, навіть волосся… Але я пам’ятаю її голос, він завжди нагадував мені море. І її пісня тепер завжди зі мною. Зараз, будучи демоном, я маю право цілувати, навіть займатися сексом, але почуття… Це різне кохання, і в цьому сенс. Я не впевнений, що колись зможу знову сяяти так сильно, як це було раніше.
Декілька сліз скотилися по моїх щоках. Весь цей час Вікторія дивилася мені просто в очі, не відводячи жодного разу погляду.
Я глибоко зітхнув, бажаючи перевести тему в інше русло, але не встиг. Гаряче дихання торкнулося моєї щоки, а потім я відчув її губи на своїх губах.

 
FavoriteLoadingДодати до улюблених

Залишити відповідь

2 Коментарі на “6 глава – спалах