Після втечі зі школи ми не повернулися додому. Ми були голодні, тому сходили до кіоску, неподалік нашої школи, та трішки підкріпилися.
– Насправді нам не варто було от так втікати від охоронців, вони б не дізналися, закінчили ми прибирання чи ні. Та й якби вони побачили, що ми йдемо, то також могли б і свою службу раніше завершити… – сказала я.
– Саме так, – видав той, – Це все просто задля розваги, щоб трішки ускладнити роботу нашим охоронцям.
Краплі від рамену падали на стіл, він їв з таким апетитом, наче вже сто років їжі не бачив.
– У тебе все розваги в голові? – запитала я.
– Так, ми живемо лиш раз, то навіщо слухати цих суворих дорослих і проводити усі дні за навчанням, забиваючи собі мізки інформацією, яка, можливо, нам ніколи не пригодиться. Вкінці–кінців ми постаріємо і помремо, так і не відчувши, що таке справжня свобода та задоволення.
Я знайшла частину правди в його словах.
– Поясни, чому ти не виконуєш завдання в школі, але ті завдання, які нам будуть оцінювати, ти пишеш?
– Мені ж теж потрібно виживати, чи не так? – дав відповідь, – У майбутньому для мене усі двері будуть зачинені, якщо у мене не буде нічого з того…що ви називаєте «знаннями».
Кивнувши головою в знак згоди, я продовжила поїдати свій рамен. Після того, як Техьон закінчив свою трапезу, він витер рота і підвівся.
– Ти платиш, – сказав він і пішов, залишивши мене наодинці.
– Ей, Кім Техьон! – пролунав мій голос на увесь кіоск.
Усі ті, хто спокійно насолоджувалися їжею, подивилися на мене. Я зніяковіло оглянулася та простягнула чоловіку гроші за нашу покупку.
Наздогнавши цього недоумка, я гарненько вдарила його по нозі.
– Якого біса я повинна була платити за тебе? Ти винен мені 5000 вон!
– Коли рак на горі свисне, тоді я і віддам тобі гроші, – коротко відповів та попрямував далі. Я розсердилася, але продовжила крокувати за ним.
– Чому ти слідуєш за мною? – раптом запитав він.
Глянула на годинник, лише недавно була 8 година, а уже ось–ост і стукне 9 година. На вулицях було вже досить темно та й мені якось лячно йти додому самій.
– Ну, що ж. Мій будинок он там, – я вказала в сторону, куди ми якраз і прямували.
– Не бреши. Твій будинок в іншій стороні. Я то знаю, адже таємно переслідував тебе, і я був тим, хто поклав фальшиву ящірку в твоє взуття, яке ти залишила надворі.
Я пильно подивилася на нього.
– То це дійсно був ти!
– Замовкни і йди додому, – він дивився вперед та сміло крокував.
В ту ж мить я розвернулася та направилася в протилежну сторону, хоч і трохи неохоче. Мені потрібно було пройти короткий темний провулок, який узагалі не освітлювався. Але іншої дороги, аби добратися додому, не було.
Підійшовши ближче до місця, де починається темрява та прокидається відчуття страху, я почула гучні розмови. Здається, наче це були чоловічі голоси.
Зібравши усю свою сміливість в кулак, я покрокувала вперед та спробувала пройти цим провулком, переконуючи себе, що зі мною нічого не станеться, це всього лиш коротенький проміжок вулиці.
Проходячи, я помітила в тьмяному світі ліхтарів двох курящих чоловіків, тіла яких прикрашали татуювання. Я швидко пройшла повз цих осіб, уникаючи будь–якого зорового контакту, але я відчувала на собі їх погляди.
– Агов, поглянь на цю крихітку, – сказав один з них.
Чорт, мені потрібно бігти. Що я буду робити. Будь ласка, тільки не чіпайте, не підходьте.
У голові промайнуло купа думок, як тільки я почула його слова. Я розуміла, що вони не залишать мене в спокої та щось зроблять, тому мої кроки ставали дедалі швидшими, а дихання – важчим. Короткий провулок раптом став такою довгою дорогою.
Почула кроки за спиною і тіні, що падали на асфальт, точно належали цим двом типам. Серце билося настільки швидко, що здавалося, ніби ось–ось вистрибне з грудей.
Тіні все підходили ближче і ставали чіткішими. В мить я хотіла чкурнути геть, але було надто пізно.
Мою руку міцно схопили і я обернулася, і побачила чоловіка зі шрамами на обличчі.
– Чому ти тікаєш, люба? – мовив він і притягнув мене ближче до себе. Я відчула запах тютюну, який наче ослабив мене. Ненавиджу цей запах.
– Що вам потрібно? Відпустіть мене! – я спробувала вирвати руку з цієї пастки, але марно. Він явно набагато сильніший за мене.
– Тс–с, – прошипів інший чоловік, – Ми просто трішки пограємося з тобою.
Він посміхнувся і провів рукою по моєму плечу. Я похитнулася, бо це не на жарт налякало мене. Та я сміливо вдарила його в інтимне місце і він в ту ж мить звалився на землю.
– Як ти посміла, дорогенька? Хочеш, щоб ми поводилися з тобою грубо? – чоловік, який тримав мене за руку, штовхнув до стіни. Він єхидно усміхнувся.
Я спробувала і від нього відбитися, вдаривши по ногах, але він завчасно зміцнив свою хватку, аби я ніяк не могла поворухнутися.
– Як розумно, але дуже повільно.
– Відпусти! – кричала йому в обличчя і терпіла біль,тому що той не розраховував своєї сили і стискав мене дедалі сильніше.
Я кричала в надії, що надійде допомога, благаючи, аби хтось мене почув, але чоловік придушив усі мої намагання, прикривши рот долонею.
– Мовчи, а то я тобі щось переламаю…
– Я перший тобі щось зламаю!
Пролунав голос і чоловік, який притис мене до холодної стіни, впав на землю після удару кулаком, який прилетів у його обличчя.
– Хто ти в біса такий? – прокричав чоловік.
– Не твоє собаче діло, – сказав Техьон.
Важко дихаючи, моє серце не припиняло битися в тому ж скаженому ритмі.
Техьон підійшов до нього, щоб завдати чергового удару, але його спіткала невдача – той перехопив його руку і повалив на землю.
– Не поводься так, ніби ти герой, юначе, – видав чоловік і вдарив Техьона.
Я здригнулася, по тілу пробігли мурашки. Паніка затьмарила мій розум і я не знала, що робити.
На щастя, краєм ока я помітила дерев’яну дошку, довжиною як рука. Вхопивши її, я розмахнулася та щосили вдарила нападника по спині. Він миттю відпустив Техьона, відчувши нестерпний біль.
Техьон, хоч і перепало йому кілька ударів, швидко підвівся, взяв мене за руку і ми що є сили побігли геть в безпечніше місце.
Ми уже майже були біля мого дому. Зупинилися, аби віддихатися та перевести дух. Відпустили руки один одного.
– Ві? – звернулася до нього.
Він стурбовано глянув на мене і запитався:
– Що?
Кінчиками пальців торкнулася його обличчя, де один з негідників залишив шрам, який кровоточив. Він відштовхнув мою руку.
– Йди додому.
– Але…
– Йди! – холодно і з якоюсь злістю в голосі крикнув той. Мої очі уже були на мокрому місці і я важкими кроками пішла додому. Як тільки я дійшла до воріт, обернулася, але там уже нікого не було. Зітхнувши, відчинила хвіртку та попрямувала до свого будинку.